Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 36

І так Бавдоліно опинився у винарні. Ще не скінчили будувати місто, як там уже відчинилася перша корчма з чудовим присінком, порослим виноградом, але в ті дні ліпше було сидіти всередині, у залі, заставленій бочками й довгими дерев'яними столами, де стояли добрячі кухлі й миски, повні ковбасок з ослятини. Спочатку ці ковбаски (пояснював Бавдоліно нажаханому Никиті) виглядають як невідь-чим випхані мішечки, але тоді розсікаєш їх ножем, кидаєш підрум'янитися на олію з часником, і вони стають такі, що аж пальчики оближеш. Тому всі присутні були хмільні та веселі й смерділи часником. Оберто з Форо оголосив про повернення сина Ґальявда Авлаврі, й одразу один за одним бесідники стали плескати Бавдолина по плечах, який спершу очі витріщав од здивування, а тоді одного за одним став упізнавати своїх друзів, і не було цьому кінця:

— О Господи, та ти ж Скакабароцці, а ти — Куттіка з Кварньєнто, а ти хто? Ні, помоввч, я здогадаюся — ти ж Скварчафікі! А ти Ґіні чи Порчеллі?

— Ні, онде Порчеллі, то з ним ви весь час кидалися камінням! А я як був Гіно Ґіні, то так ним, правду кажучи, і лишився. Ми з тобою ходили ковзатися по кризі взимку.

— Господи Ісусе, істинна правда, ти — Ґіні. А то не ти умів продати все, що завгодно, а раз навіть втиснув кізяки своїх кіз тому прочанинові, видаючи їх за прах святого Бавдоліна?

— Звісно, що я. А тепер я купець — це, видно, судилося мені долею. А он він — здогадайся, хто це…

— Та ж це Мерло! Мерло, що я завжди тобі казав?

— Ти казав мені: добре тобі, ти дурний і не береш собі нічого до голови… А тепер дивись — брати мені вже просто нема чим, — і показав праву руку без кисті, — я втратив її десять років тому, при облозі Мілана.

— Отож-бо, я, власне, хотів спитати: наскільки я знаю, люди з Ґамондіо, Берґольйо та Маренго завжди були на боці імператора. Як так сталося, що перше ви були з ним, а тепер будуєте місто, щоб воювати проти нього?

Усі кинулися пояснювати, але єдине, що Бавдоліно добре втямив, було те, що навколо колишнього замку і церкви Святої Марії з Роборето мешканці навколишніх селищ — Ґамондіо, Берґольйо і Маренго — спорудили місто, і люди цілими родинами стали переселятися сюди звідусіль, чи то з Рівальти-Борміди, з Бассіньяни чи з Пйовери, будуючи собі тут оселі. А в травні троє з них — Родольфо Небія, Алерамо з Маренго і Оберто з Форо — повезли в Лоді, на зібрання представників міст, звістку про те, що до їх спілки приєднується нове місто, хоч поки що існувало воно радше в уяві, ніж на берегах Танаро. Але всі працювали, як воли, ціле літо й цілу осінь, і місто було вже майже споруджене, готове перегородити шлях цісареві, коли він за своєю поганою звичкою знову піде на Італію.

Що ви там йому перегородите, питав дещо скептично Бавдоліно, він просто обійде його боком, і квит… Е-е, ні, відповіли йому, ти не знаєш цісаря (аякже!) — місто, яке постає без його згоди, — це пляма, яку треба змити кров'ю, він обов'язково візьме його в облогу (тут вони мали цілковиту рацію, добре знаючи Фрідріхову вдачу), ось чому потрібні міцні мури і вулиці, розташовані в оборонному порядку, і саме тому ми покликали ґенуезців — так, вони мореплавці, але часто їздять у далекі краї будувати нові міста, тому знають, як це робиться.

Та ґенуезці задурно чорта лисого вам зроблять, казав Бавдоліно. Хто ж їм заплатив? Вони ж самі й заплатили — уже дали нам у позику тисячу Генуезьких сольдів і ще тисячу обіцяли на наступний рік. А як це — вулиці розташовані в оборонному порядку? Нехай пояснить тобі Еммануеле Тротті, це він вигадав, тож відповідай, Поліоркете[96] ти наш!

— Поліор - що?

— Не сіпайся, Бойді, хай говорить Тротті.

І Тротті — як і Оберто, він теж мав вигляд miles, тобто лицаря, шляхтича певного рангу — став розповідати:

— Місто повинне опиратися ворогові так, щоб той не перебрався через мури, але коли, на нещастя, мури будуть здолані, місто мусить далі чинити опір і переламати супротивникові хребет. Коли ворог, прорвавшись у місто, бачить перед собою плетиво вуличок, які ведуть у його глибину, ради на те нема: одні побіжать туди, інші — сюди, і через якийсь час усіх захисників переб'ють, як мишей. Коли ж, натомість, під мурами буде широка площа, ворог на якийсь час опиниться на відкритому місці, тоді з-за рогів вулиць і з вікон на нього посиплються стріли й каміння, і він зазнає значних втрат ще до того, як увійде в місто.

(Отож-бо, сумно вставив Никита, слухаючи цю історію, саме це мали б зробити і в Царгороді, а натомість дозволили, щоб під мурами виросло плетиво вуличок… Так, міг би відповісти йому Бавдоліно, але для цього потрібні справжні чоловіки з яйцями, як мої земляки, а не такі боягузи, як та ваша безхребетна імперська гвардія, — але зрештою змовчав, щоб не образити свого співрозмовника, а натомість мовив: цить, не перебивай Тротті і не заважай мені розповідати.)

Отож Тротті провадив далі:

— Якщо ж ворог перетне відкритий простір і заглибиться у вулиці, то вони не повинні бути прямими, мов під лінійку, навіть якщо хочеш наслідувати давніх римлян, які планували свої міста у вигляді решітки. Бо якщо вулиця пряма, ворог завжди знатиме, що його чекає попереду, тому вулиці повинні мати багато закрутів чи пак поворотів. Захисник чаїться за рогом, під землею і на дахах, і завжди знає, що робить ворог, бо з поблизького даху, який утворює кут з попереднім будинком, ворога помічає інший захисник і подає знак тим, хто ворога ще не бачить. Натомість ворог ніколи не знає, що його чекає, і це сповільнює його просування. Отже, будинки в добре спланованому місті повинні бути кривобокі, немов зуби старої жінки, і хоч виглядає це паскудно, насправді саме в цьому його перевага. І насамкінець потрібний ще несправжній потайний хід!

— Про це ти нам ще не розповідав, — перебив його Бойді.

— Звісно, що ні: мені тільки-но розтовкмачив це один ґенуезець, який почув про це від одного грека, бо була то ідея Белізарія, полководця імператора Юстиніана. Чого хоче обложник? Викопати підземні ходи, які приведуть його в глиб міста. А про що він мріє? Знайти вже готовий хід, про який не знають обложені. Тож ми й приготуємо йому такий потайний хід, і один його кінець буде в межах міських мурів, а той вхід, що поза мурами, буде схований між камінням і чагарниками, але не так добре, щоб раніше чи пізніше ворог його не знайшов. Другий кінець підземного ходу, який виходить у місто, має закінчуватися вузьким проходом, де може протиснутися тільки одна людина, або максимум двоє на раз, і він буде закритий решіткою, так що перший, хто сюди дістанеться, доповість, що з-за решітки видно площу, чи, скажімо, ріг якоїсь каплиці, підтвердивши, що тунель і справді провадить у місто. Але біля решітки весь час буде чатувати сторожа, тож коли вороги дістануться до цього кінця, їм доведеться виходити по одному, і так їх одного за одним відразу й положать…

— А вороги геть-чисто всі вахлаки, і тому знай виходитимуть собі, не помічаючи, що ті, що перед ними, падають нам у руки, як грушка в компот, — хихотів Бойді.

— А хто тобі сказав, що вороги не вахлаки? Не поспішай. Може, це ще варто ліпше обмислити, але ідея сама по собі непогана.

Бавдоліно відвів набік Ґіні, який був тепер купцем, а отже, певно, чоловіком розсудливим, що стоїть ногами на землі, не як ті лицарі, васали васалів, готові лізти на рожен, аби лиш здобути військову славу.

— Послухай мене, Ґінен, налий мені ще того вина і скажи мені дещо. Гадаю, ви мислите слушно: коли тут виросте місто, Барбаросса буде змушений взяти його в облогу, щоб не втратити обличчя, і таким чином ліга матиме досить часу, щоб ударити йому в спину, коли він виснажить свої сили під час облоги. Але хто зазнає шкоди від цієї витівки, то це мешканці міста. Хочеш, щоб я повірив, що наші люди покинуть місця, де вони якось жили, гірше чи ліпше, прийдуть сюди і дадуть себе вколошкати тільки тому, що хочуть справити втіху павійцям? І хочеш, щоб я повірив, що ґенуезці, які ламаного шеляга не дали б, щоб викупити власну матір у сарацинів, дають вам гроші й докладають зусиль лише для того, щоб збудувати місто, вигідне хіба лиш для Мілана?