Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 35

Зрештою він перестав порівнювати, коли, пройшовши трохи далі, побачив ще інших робітників, більше схожих на дітей, які ліплять пасочки з болота: не покладаючи, так би мовити, ніг, вони завершували спорудження глинобитної халабуди з безформного каміння; ще три подібні халабуди, вкриті абияк спресованою соломою, уже стояли поруч. Таким чином виникала вуличка з кривобоких халуп, немов робітники змагалися, хто швидше закінчить до свята, геть не зважаючи на будь-які правила будівельного ремесла.

Але, поступово проникаючи в меандри цієї незавершеної будови, іноді він бачив рівно поставлені мури, Грунтовно зведені каркаси фасадів і бастіони, які навіть у напівготовому вигляді справляли враження надійного захисту. З цього всього він зрозумів, що будувати те місто зібрався люд різного походження і вмінь; і хоч багато хто з них вперше брався за таку роботу — то були селяни, які зводили будинки так само, як ціле своє життя будували загони для худоби, — зате інші, мабуть, добре знали це ремесло.

Намагаючись зорієнтуватись у цій розмаїтості будівельних ремесел, Бавдоліно відкривав для себе також розмаїтість говірок — вони свідчили, що оцю купку халуп зводять селяни з Солеро, ота кривобока вежа — діло рук мешканців Монферрато, тоді як розчин вимішують павійці, а дошки пиляють колишні дроворуби з Палеї. Але коли він чув, як хтось віддає накази, або бачив гурт робітників, який працював як годиться, то чулася Генуезька говірка.

«Може, я опинився якраз на будівництві Вавилонської вежі, — замислився Бавдоліно, — а може, в Абдуловій Гібернії, де сімдесят двоє мудреців відтворили Адамову мову, змішавши вкупі всі говірки, як змішують воду й глину, смолу і вар? Але Адамовою мовою тут ще не розмовляють, і попри те, що говорять вони сімдесятьма двома мовами, тепер ці такі різні люди не стріляють одне в одного, як це вони звикли робити, а в любові й злагоді клопочуться навколо спільної справи!»

Він підійшов до одного з гуртів, який уміло перекривав дерев'яними балками будівлю, схожу на монастирську церкву, використовуючи велику лебідку, що приводилася в рух не руками, а конем: хомут не стискав йому шию, хоч такі хомути ще вживалися в деяких селах, він мав лише зручну спинну шлею і тому тягнув лебідку вельми шпарко. Слова, якими перекидалися робітники, звучали по-ґенуезькому, тому Бавдоліно відразу заговорив до них їхнім наріччям — хоч і не так досконало, щоб видавати себе за одного з них.

— Що ви оце тут будуєте? — спитав він, просто щоб почати розмову. І один з них, криво глипнувши на нього, сказав, що вони оце тут роблять механізм, щоб з його допомогою чухати собі гральник. Решта гурту розреготалася, і ясно було, що регочуть вони з нього, тому Бавдоліно (якому вже й так допікало те, що він мусить удавати беззбройного крамаря на мулиці, хоч у його мішку, ретельно загорнутий в рулон тканини, лежав меч придворного) відповів йому говіркою Фраскети, яка через стільки літ спонтанно вернулася йому на вуста: мовляв, йому для цього ніякі механізми не потрібні, бо гральник, який порядні люди називають прутнем, чухають йому їхні матері-шльондри. Ґенуезці не зрозуміли до пуття значення його слів, але добре відчули, що він хотів сказати. Вони покинули роботу, підбираючи хто камінь, а хто кайло, і півколом оточили мулицю. На щастя, у ту мить надійшли якісь люди, і один з них, який мав вигляд лицаря, якоюсь мішаною мовою, трохи латиною, трохи провансальською, а трохи ще якоюсь, сказав ґенуезцям, що прочанин цей говорить місцевою говіркою, а отже вони не повинні ставитися до нього так, ніби він не має права тут ходити. Ґенуезці виправдовувались тим, що він буцімто розпитував їх, мов якийсь вивідач, а лицар сказав, що коли імператор посилає сюди вивідачів, то воно й на краще, бо пора йому вже дізнатися, що тут наперекір йому спорудили місто. І спитав у Бавдоліна:

— Я ніколи тебе не бачив, але, схоже, ти тутешній, хоч і вертаєшся здалеку. Хочеш пристати до нас?

— Мосьпане, — ґречно відповів Бавдоліно, — народився я у Фраскеті, але виїхав звідси багато років тому й нічого не знаю про те, що тут робиться. Звати мене Бавдоліно, я син Ґальявда Авларі…

Він ще не договорив, як з гурту прибулих вискочив якийсь старий із сивою чуприною та бородою, який підняв палицю і загорлав:

— Ти безсердечний, паскудний брехун, хай грім поб'є твою голову, як смієш ти вимовляти ім'я бідолашного мого сина Бавдоліна, рідного мого сина, бо я і є Ґальявдо, і до того ж ще й Авларі, а виїхав він з дому багато років тому з якимось алеманським синьйором, що виглядав на великого пана, а насправді, певно, водив мавпи по ярмарках, бо про свого бідолашного хлопця я ніколи більше нічого не чув, а минуло вже стільки часу, що він, певно, уже не живе, і ось уже тридцять років, як ми з моєю праведною жінкою гриземося цим, бо то найбільша мука нашого життя, вже й так нужденного. Втратити сина — то найбільша тортура, і хто не зазнав цього, не знає, як воно!

На що Бавдоліно вигукнув:

— Батьку мій, це справді ти! — У нього немов надламався голос і сльози затуманили погляд, але сльози ці не могли приховати велику радість в його очах. І він додав: — Але мука та не могла тривати тридцять років, бо пішов я з дому тринадцять років тому, і ти мав би тішитися, що я не змарнував їх і вибився в люди.

Старий підійшов до мулиці, добре роздивився Бавдолінове обличчя і сказав:

— О, ти теж — справді ти! Та навіть якби й тридцять років минуло, той твій шельмуватий погляд нікуди не подівся. І знаєш, що я тобі скажу? Може, ти й вибився в люди, та хто то бачив, щоб батька поправляти — як сказав я тридцять літ, значить, так мені здавалося, а за тридцять літ ти міг би й вісточку якусь надіслати. Поганець ти та й годі, ганьба нашої родини, ану злізай-но з тієї худобини, вона, певно, крадена, ото зараз голову тобі розтрощу цією палицею!

І вже схопив було Бавдоліна за чоботи, намагаючись стягнути з мулиці, коли між ними став той, хто, схоже, був тут головним:

— Облиш-но, Ґальявдо, це ж син твій вернувся через тридцять років…

— Через тринадцять, — сказав Бавдоліно.

— Помовч, коли ми розмовляємо, — він вернувся через тридцять років, а в таких випадках треба обнятися й возблагодарити Господа, хай вам грець!

Бавдоліно зліз з мулиці і хотів уже було кинутися в обійми Ґальявда, який розплакався, аж той добродій, який виглядав тут головним, знову став між ними і схопив його за в'язи:

— Але якщо хтось тут має-таки порахунки з тобою, то це я.

— А ти хто такий? — спитав Бавдоліно.

— Я Оберто з Форо, але ти, певно, нічого не пам'ятаєш. Я мав тоді десь десять років, і батько мій зволив піти до твого, щоб подивитися на телят, яких він хотів придбати. Я був одягнений, як належить синові лицаря, і батько мій не хотів, щоб я заходив разом з ними до стайні, боячись, щоб я не замастився. І я став ходити довкола хати, а за хатою зустрів тебе, бридкого й брудного, немов ти тільки-но виліз з купи гною. Ти підійшов, глянув на мене і спитав, чи хочу я побавитися, а я, дурний, погодився, тоді ти штовхнув мене, і я впав у свиняче корито. Побачивши мене в такому вигляді, батько мій відшмагав мене, бо я зіпсував нову одежу.

— Може, так і було, — сказав Бавдоліно, — але ж було то тридцять років тому…

— Насправді тринадцять, але відтоді я згадував це щодня, бо зроду не зазнав такого приниження, як тоді. І коли я виріс, то пообіцяв собі, що знайду сина того Ґальявда і спроваджу його на той світ.

— То ти тепер хочеш убити мене?

— Тепер ні, тепер уже напевно ні, бо всі ми тут гуртом закінчуємо споруджувати місто, щоб воювати з імператором, коли він вернеться в наші краї, тому навіть не думай, що я марнуватиму час на те, щоб тебе вбивати. Тридцять років…

— Тринадцять.

— Тринадцять років живив я лють цю у своєму серці, а тут ти ба — якраз в цю хвилину мені попустило.

— Кажуть, іноді так буває…

— А тепер не пробуй тут мені викручуватися. Іди, обійми свого батька. І якщо попросиш у мене пробачення за той випадок, ми підемо тут неподалік, де святкують завершення будівництва, а в таких випадках відкорковують бочку доброго вина, тому, як казали наші предки, гуляй, душа!