Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 37

— Бавдоліно, — сказав Ґіні, — справа тут набагато складніша. Дивись-но добре, де ми розташовані. — Він вмочив палець у вино і почав креслити по столі: — Оце Генуя, згода? А ось тут Тердона, далі Павія і ще далі — Мілан. Міста ці багаті, а Генуя ще й порт. Отже, Генуя мусить мати вільний шлях для торгівлі з ломбардськими містами, згоден? Шляхи проходять через долини річок Лемме, Орба, Борміда і Скрівія. Тобто маємо чотири річки — правда? — і всі вони сходяться більш-менш тут, на березі Танаро. І якщо збудувати міст на Танаро, то звідси відкривається шлях для торгівлі з маркою Монферрато і хтозна ще з якими далекими краями. Зрозуміло? Тож поки Генуя і Павія домовлялися між собою, їм було вигідно, щоб землі ці залишалися нічиїми, точніше, час від часу укладалися союзи, приміром з Ґаві або з Маренго, і все було гаразд… Але коли прийшов цей імператор, Павія з одного боку, а Монферрато — з другого стали на бік імперії, і Генуя виявилася заблокованою і справа, і зліва. А перейти на бік Фрідріха вона теж не може, інакше їй доведеться забути про свої оборудки з Міланом. Значить, їй треба задобрити Тердону і Нові, бо перша дасть їй контроль за долиною Скрівїі, а друге — за долиною Борміди. Але ти ж знаєш, що трапилось — імператор стер з лиця землі Тердону, Павія захопила Тердонську округу аж до Апеннінських гір, а селища наші відійшли до імперії, бо, курча ляґа, хіба могли ми, такі слабкі, диктувати свої умови? Як же ж було ґенуезцям переконати нас стати на їхній бік? Вони мусили дати нам щось, про що ми навіть не мріяли, — тобто місто, з радцями, вояками, єпископом і мурами, місто, яке збирає податі з людей і товарів. Розумієш, Бавдоліно, з одного тільки моста через Танаро грошву можна гребти лопатами: просто сидиш тут і береш з одного монету, з другого — пару курей, з третього — цілого бика, і всі вони — дзелень-дзе-лень — платять. Місто — це золоте дно: поглянь тільки, який багатий люд у Тердоні, не те що ми, мешканці Палеї. А місто це потрібне не тільки нам, воно потрібне і лізі, і Генуї, як я тобі вже говорив, бо хай яке воно слабке, сам той факт, що воно стоїть тут, розладнує плани всім іншим і дає запоруку, що на теренах цих не будуть хазяйнувати ні Павія, ні імператор, ні маркіз Монферратський…

— Авжеж, але коли прийде Барбаросса, він зітре вас на порох, точніше, розчавить вас, як жабу.

— Заспокойся. Хто сказав, що так буде? Річ у тім, що коли він прийде сюди, місто вже стоятиме. Зрештою, ти ж знаєш, як то буває — облога обходиться в купу часу і грошей, а тут ми любесенько підписуємо умови здачі, він цим удовольняється (бо для таких людей, як він, честь понад усе) і йде собі кудись геть.

— То, значить, ліга і ґенуезці викинули на вітер гроші, щоб ви збудували тут собі місто, а ви хочете пошити їх у дурні?

— Усе залежить від того, коли надійде Барбаросса. Розумієш, за три місяці ці міста хтозна-скільки разів змінювали союзників, навіть бровою не моргнувши. Тож треба зачекати. Може якраз у той час ліга укладе союз з імператором.

(Мосьпане Никито, сказав Бавдоліно, мені мало очі не повилазили, коли через шість років після того, як Фрідріх взяв в облогу місто, я побачив, що на його боці воювали Генуезькі пращники, розумієш — ті самі ґенуезці, які допомагали місто будувати!)

— А якщо ні, — провадив далі Ґіні, — ми витримаємо облогу, курча мама, бо ж у цьому світі нічого задурно не буває. Та що там говорити, ходи, подивишся…

Він узяв Бавдоліна за руку і повів до виходу з корчми. Уже звечоріло, і було холодніше, ніж раніше. Вони вийшли на невеличку площу, від якої, схоже, мали відходити принаймні три вулиці, але готові були тільки два роги низьких одноповерхових будинків із солом'яними стріхами. Площу освітлювали вогні з навколишніх вікон і кілька жарівниць; припізнілі крамарі підтримували в них полум'я й вигукували: любі жіночки, ось-ось западе свята ніч, а ви ж не хочете, щоб чоловіки ваші не знайшли на столі нічого смачненького! Поруч зі спорудою, яка мала утворити третій ріг площі, стовбичив точильник; ножі, що їх він гострив, вищали, а він раз у раз поливав точило водою. Трохи далі стояла ятка, де якась жінка торгувала гороховою кашею, сушеним інжиром і кінським бобом, а пастух, одягнений в овечу шкуру, ніс кошик і кричав: гей, жіночки, кому доброї бринзи! На пустирі між двома домами двоє торгувалися за свиню. А далі стояло двоє дівчат — млосно спершись об одвірок, вони клацали зубами від холоду, ледь прикриті шалями, крізь які видніли щедрі вирізи, й одна з них сказала Бавдолінові: «О, який красунчик, чому б тобі не провести Різдво зі мною — я навчу тебе, як бавитися у восьминогого звіра?»

Вони завернули за ріг і натрапили на чесальника вовни, який голосно волав, що це остання нагода придбати сінники й солом'яники, щоб спати в теплі, а не мерзнути, мов Дитятко Ісусик; поруч з ним дер горло водонос; йдучи ще невиразно окресленими вулицями, крізь одну браму вони бачили, як щось стругає столяр, крізь другу — як коваль у рої іскор лупить у своє ковадло, десь далі хтось витягав хліб з печі, що палахкотіла, немов паща пекла; траплялися купці, які прибували здалеку задля торгу на цьому новому пограниччі, а також люд, який зазвичай жив у лісах, — вуглярі, шукачі меду, виробники попелу для мила, збирачі кори для виготовлення мотузок та дублення шкіри, продавці кролячих шкурок; вигулькували шахрайські обличчя тих, хто присунув у нове місто, гадаючи, що тут буде чим поживитися; тинялися безрукі, сліпі, кульгаві і золотушні, яким жебрання на вулицях міста, ще й під час великого празника, обіцяло більші прибутки, ніж на безлюдних сільських дорогах.

Починали падати перші сніжинки, які ставали дедалі густішими і от уже вкрили першою білизною недавно споруджені дахи, і ніхто ще не знав, чи витримають вони цю вагу. У певну мить Бавдолінові, якому не виходило з голови те, що він бачив у переможеному Мілані, привиділося, буцім троє купців, які на трьох ослах в'їздили через арку в місто, це Волхви, за якими йдуть слуги, несучи коштовний посуд і тканини. Йому ввижалося, ніби за ними, по той бік Танаро, зі складок пагорба, посрібленого снігом, спускаються стада, а женуть їх пастухи, які грають на козах і дудах; за ними ж ідуть каравани східних верблюдів, на яких їдуть маври у великих тюрбанах у різнобарвну смужку. Сніг пурхав дедалі бурхливіше, і на пагорбі гасли нечасті вогні, але один з цих вогнів здався Бавдолінові великою хвостатою зіркою, яка летіла по небі до новонародженого міста.

— Бачиш, що таке місто? — казав йому Ґіні. — І якщо воно таке, ще заки його не збудували, то уяви собі, що буде пізніше: це зовсім інший триб життя. Щодня бачиш нових людей — можеш собі уявити, для купців це те саме, що здобути Небесний Єрусалим. А щодо лицарів, то імператор заборонив їм продавати землі, щоб не ділити вотчину, і вони вмирали від недоїдання на селі, а тепер вони верховодять тут чотами лучників, гарцюють на врочистостях, роздають накази на всі боки. Але хосенне це не тільки для панів і купців, це дар Божий і для таких людей, як твій батько, який має обмаль землі, зате має трохи худоби, а в місто приїздять люди, які питають за худобою і платять йому монетами, бо ж тепер торгівля йде за дзвінкий метал, а не взамін за інший товар. Не знаю, чи розумієш ти, що це означає: якщо за трьох кроликів візьмеш дві курки, то раніше чи пізніше мусиш їх з'їсти, інакше вони зістаріються, а от дві монети сховаєш під ліжко, і з ними нічого не станеться навіть через десять років, а якщо постараєшся, то зумієш зберегти їх, навіть якщо в дім твій увірвуться вороги. До того ж, тут теж буде те, що було в Мілані, а потім і в Лоді та Павії: усілякі Ґіні чи Авларі вже не мусять сидіти тихо й дозволяти верховодити над собою різним Ґваско або ж Тротті. Усі ми тут приймаємо рішення разом і кожен може стати поважною особою, навіть якщо він не шляхтич. Це гарна сторона життя в місті, особливо для тих, хто не знатного роду і хто життя ладен віддати, якщо треба (але краще ні), аби діти його могли відкрито сказати: я звуся Ґіні, а нехай навіть тебе звати Тротті, ти все одно негідник.