Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 10

останнє моє кохання…

         В такому віці людина

         завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности —

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…

            А нам з тобою — до сміху!

            А нам з тобою — не смутно!

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація…

 Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило…

Ти — моє перше кохання.

Останнє уже було.

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Біле — біле — біле поле..."

*  *  *

Біле — біле — біле поле.

Чорний гомін.

Вороння.

Посідало та й замріялось

про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,

тонко вухами пряде...

Ще ви, чорні, передохнете,

поки кінь цей упаде!

БІЛОЧКА ВОСЕНИ

На гіллячках, на тоненьких,

Поки день ще не погас,

Сироїжки та опеньки

Білка сушить про запас.

Так нашпилює охайно,

Так їх тулить на сосні

І міркує: «А нехай-но

Ще побудуть тут мені!

Поки дні іще хороші,

Поки є іще тепло,

А як випадуть пороші,

Заберу їх у дупло.

Буде холодно надворі,

Сніг посиплеться з дубів,

Буде в мене у коморі

Ціла в’язочка грибів!»

Але білочці не спиться.

Дятел стукає: тук-тук!

Щоб не вкрала їх лисиця

Або хитрий бурундук.

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

 Леся Українка

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови –

сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень – не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

З усіх трибун – аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол – той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

"Біля білої вежі чорне дерево"

*  *  *

Біля білої вежі

                         чорне дерево. Спи.

Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.

Хай присниться що хоче. Поле, човен, млинок.

Може, хто нас із Марса розглядає в бінокль.

А яке йому діло, ми собі летимо.

Ми отут на планеті, він собі отамо.

Тільки зорі в нас спільні та небесні степи.

Біля білої вежі

                          чорне дерево. Спи.

"Біля стоянки первісних людей"

*  *  *

Біля стоянки первісних людей,

котра охороняється законом,—

палеоліт, печерна цитадель —

була між нами річка Рубіконом —

                 ми зупинялись табором до ранку.

                Легкий туман із річки вибрідав.

                З трави дививсь на скатерть-самобранку

                промитих шин штампований удав.

Мужчини, руки од мазуту вимивши,

ковтали в пресі де яка стаття,

оскільки людство допливло наввимашки

до значно вищих форм свого буття.

                В степу вже літо розмовляло з вереснем

                і всі віки жили вже без адрес —

                по той бік річки все було ще первісне,

                по цей бік річки все уже прогрес.

Було до них рукою нам подати,

і їм — лиш річку перейти убрід.

Над ними пролітає птеродактиль,

прогуркотівши, наче вертоліт.

               І, поки ми тут ставимо палатки

               і в казаночку булькає вода —

               душа якогось первісного предка,

               можливо, нас з-за брили спогляда.

От він заліг та й думає бровами,

бо сенс у слово ще не вмів убгать:

— Мільйони літ між мною і між вами,

але який солодкий дим багать!

"Блискоче ніч перлиною Растреллі..."

*  *  *

Блискоче ніч перлиною Растреллі.

З гори збігає Боричів узвіз.

І солов’ї, пташині менестрелі,

всю ніч доводять яблуні до сліз.

Цвіте весна садами молодими,

шумлять вітри, як гості з іменин.

В таке цвітіння, князю Володимире,

тобі не важко бути кам'яним?

"Боюся екзальтованих подруг..."

*  *  *

Боюся екзальтованих подруг,

балакучих самітників,

лекторів, у яких лоби