Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 9

Бо те, що пишуть, то іще полова,

то ще не засів для таких полів.

З часів появи книги «Часослова»

вже й час минув, а щось не чутно слів.

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

З роману «Маруся Чурай»

БАБА ВІХОЛА

Баба віхола, сива Віхола…

Баба віхола, сива Віхола

на метільній мітлі приїхала.

В двері постукала, селом вешталась:

— Люди  добрії, дайте решето!

Ой, просію ж я біле борошно,

бо в полях іще дуже порожньо.

Сині  пальчики — мерзне  житечко.

Нема  решета, дайте ситечко.

Полем їхала, в землю дихала

баба Віхола, сива Віхола…

"Літературна газета", 26 січня 1962

БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ

Коли земля в холодну ніч загилена

і вітер в зорях тягне горяка, —

у полі, між козацькими могилами,

мій Дон Кіхот шукає вітряка.

А той вітряк давно вхопили вхопини.

Пірнає в хмару місяць-дармовис.

І ніч глуха, і поле перекопане,

і в порожнечу поціляє спис.

А все довкола мертве, зачакловане,

і злий чаклун глузує поблизу.

Мої думки печальні, наче клоуни,

що, сміючись, розмазують сльозу.

Куди ведеш мене, моя гордине?

В яких вершин позаторішній сніг?

Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.

Чи ти вже зовсім розуму одбіг?! —

Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти

бредеш один по цій гіркій стезі?

Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,

і вже вина немає в бордюзі.

Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?

Що в тебе є? Печаль і далина.

Тобі не досить — просто існувати?

Ти хочеш побороти чаклуна?!

Он смерть твоя лулукає совою.

Розвісять сміх над пущами сичі.

А чи коли доточить хто собою

твої незрячі подвиги вночі?

А ноги довгі, ноги, не котурни.

Б’ють по литках терни і бур’яни.

Стугнить земля. Ідуть великі юрми.

Ти думав — люди, глянув — барани!

Ти їм на поміч, лицар-недотепа.

Ти їх рятуєш, а вони у крик.

Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.

Не заважай іти їм на шашлик.

Гудуть стовпи гавайською гітарою.

Двобій душі й рогатого рагу...

Ох, лицарю, не зв’язуйся з отарою —

вона тебе затопче в пилюгу!

Не встигнеш людям передати й досвіду.

Лиш блискавки напишуть від руки,

як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,

шукаючи грукучі вітряки.

Замліє степ козацькими могилами.

Минає час, єдиний секундант.

Стоїть вітряк з опущеними крилами.

Стриножений пасеться Росіант...

БАЛАДА ПРО ЗДОРОВИЙ ЦИНІЗМ

Це ж треба мати в голові олію,

щоб після цього вірити в святе?

Хотів Рахіль — тобі підсунуть Лію,

обняв, розчуливсь — а воно не те...

Вона ж лежить нелюблена під боком,

Вона ж жадає ласки, Боже мій —

цей перестарок з більмуватим оком

і сірі вії кліпають як міль.

В очах у неї плавають медузи

і стан годиться лиш для фартуха...

Ти не тулись до мене, ти недуже —

воно мені, як вірність реп’яха.

До свого тестя зранку прийде Яків:

«Я ж так любив! За що мені цей біль?»

А тесть йому: «Чого ото б я якав?

Яка різниця, Лія чи Рахіль...»

 — Яка різниця?! О, Яка різниця!

старезна торбо, напхата грішми!

Рахіль — це мрія, Лія — це спідниця,

і це з Рахіллю знаємо лиш ми...

Вона тоді стояла при колодязі,

Ішов я спраглий спрагою пустель —

це доля у шарлатовому одязі

мені у вічі глянула.

                  — Пусте.

 — А я ж кажу — Стояла при колодязі,

я їй всміхнувся і забув слова.

Я воду пив з долоні, як із лотоса...

Тож як тепер я житиму?!

                      — Дива.

Скажу тобі дурний ти ще по совісті.

У тебе вітер свище в голові.

Рахіль — це блаж, а Лія — це пасовиська,

Втім одроби — і матимеш їх дві.

... Що ж, одроблю сім літ і не оглянусь.

Мої обидві — добрий епілог!

А інтересно, як цілує Янус —

Навперемінку чи одразу двох?

"Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів"

*  *  *

Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!

Він ждав мене і думав про розлуку.

Вже листопад підкрався з-за дубів

і гай знімає золоту перуку.

Синіє день, як пізні капусти.

Приходив дощ, а потім було зимно.

Біднесенький мій ліс! — він крила опустив.

Нема грибів, хоч би який мізинок.

Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?

А може, ти ще в осені побудеш?

Завернеш птиць сріблястого пера,

одягнеш листя і звірят побудиш.

Про що, про що скрипить твоя сосна?

Зронило сонце бурштинову краплю.

І десь хихоче химородь лісна,

що я ж до тебе по снігах не втраплю.

Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.

Дорога буде — ні туди, ні звідти.

І наче склом затовчений туман,

упала перша паморозь на віти...

"Біжить лошатко по асфальту"

*   *   *

Біжить лошатко по асфальту.

Цок-цок копитцями, цок-цок.

Смагляве літо смалить смальту.

Булана гривка навскосок.

На возі сіно, сіно, сіно!

Повз нього траса поспіша.

А дядько цвьохкає сумлінно.

За ним вибрикує лоша.

Скажи, навіщо людству розум,

щоб так цей світ занапастить?

Біжить лошаточко за возом,

не просить віжки попустить.

Вокзали, темпи, термінали,

в прогрес запряжена душа.

Самі себе вже перегнали.

А озирнулись на лоша.

БІЛА СИМФОНІЯ

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу —

           біла симфонія снігу

           пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

— Ти пісня моя лебедина,