Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 11

перекреслені жировими складками,

і мислителів — оригінальних,

як вдруге відкритий біном.

Пробі! Необов’язковими словами

вони мене обсипають, як пшоном.

Злітаються горобці-хвилини.

Кидають мене в тім’я, в мозок, в потилицю.

Дибають по спині.

Розчепіривши крила,

люто скубуться.

І, нарешті, кінчають, каналії,

фрагмент з гороб’ячої вакханалії.

Я поволі випростуюсь.

Але ще довго наді мною

літає гороб’ячий пух у пшоняному пилі.

А вночі мені сняться кошмари.

Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,

і що не ткну пальцем у лантух —

з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!

Уже по кісточки, по коліна, по плечі,

Уже немає чим дихати.

А вгорі на гілляці

сидить невмирущий Фенікс часу

і ронить сльози в сипучі піски пшона...

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Божевілля моє, божемилля"

*  *  *

Божевілля моє, божемилля,

богомілля моїм сльозам!

Один-єдиний дотик абсолютного —

              моя душа відкрилась, як Сезам.

Сама не знаю, що в ній за скарби,

якого серце зберігало джина.

Там, може, пограбовані гроби

і заржавіла лампа Аладина.

А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні.

Моя душа відкрилась, як Сезам...

Які у тебе руки обережні,

які слова ласкаві, як бальзам!

"Бо що життя? Це усмішка двойлеза"

*  *  *

Бо що життя? Це усмішка двойлеза.

Ридання чардаша і гордість полонеза.

17.03.2011

«Мадонна перехресть», 2011

БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»

То ж не була вузесенька стежина.

Там цілі юрми сунули туди.

І плакала Марія Магдалина,

що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.

Похід розтягся на дванадцять верст.

І Божа Мати плакала сльозами —

та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,

дають старцям, підсаджують калік,

а тут же йде, ну, добре, не Месія,—

людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.

Хтось навіть підбадьорює: терпи,

вже он Голгофа, он Череповище! —

хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?

Так що б зробили стражники юрбі?

А в юрмах тих малесенька людина

тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?

Всі поспішали місце захопить.

Воно ж видніше з пагорба крутого,

як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.

Тоді знайшовся добрий чоловік:

наморений ідучий з поля Симон,

що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,

і люди вже розходилися ті,—

от парадокс: заплакав лиш Варава,

розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,

чи втямив, темний, раптом щось нове:

що Божий Син таки іде на страту,

а він, розбійник, — він таки живе.

"Бродить спека, як хмільна опара"

* * *

Бродить спека, як хмільна опара.

Ціле літо грози і дощі.

Йде над лісом романтична хмара,

наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.

Вечір котить сонце по стерні.

Коні п’ють, забрівши у латаття.

Гарні коні. Білі й вороні.

 "Буває мить якогось потрясіння..."

*  *  *

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність

переростає в сяйво голубе.

Прямим проломом пам’яті в безмежність

уже аж звідти згадуєш себе.

"Буває тяжко впорожні"

*  *  *

Буває тяжко впорожні.

Буває легко з тягарами...

Тягар душі — мої пісні —

мені буває легко з вами.

Я з вами в гору піднімусь —

і по дорозі не спочину.

Я з вами в горі засміюсь —

ніхто не знатиме причини.

Моя причина — при мені,

а я — при людях, з їх думками...

Буває тяжко впорожні,

Буває легко з тягарами.

«Проміння землі», 1957 р.

" Буває часом дивне відчуття"

*  *  *

Буває часом дивне відчуття, —

що час іде, а я собі окремо.

Мені п’ять років. Я іще дитя.

Люблю цукерки і читаю Брама.

Все щось майструю, думаю, дивлюсь,

таке мале, уперте і шалене.

Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.

А це мій син. І схожий він на мене.

"Буває, часом сліпну від краси"

*  *  *

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

…А степ уже сивий на поминках літа.

Осіннього неба останні глибини.

І гілка суха, як рука кармеліта,

тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж — дорога в намисті.

Ці барви черлені і жовтогарячі,

ці щедрі сади у багряному листі! —

а люди бредуть і бредуть, як незрячі.

Шуліка з неба видивляє мишу.

Горять на сонці грона горобин.

Сіріє степ. Сорока бриє тишу.

Прочани хліб виймають із торбин.

З роману «Маруся Чурай»

"Був день як день, як дні усі буденні"

* * *