Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 34

• Предыдущая
• 34/38
• Следующая

На роботi вона привiтна. Дiвчина з циганськими очима усмiхнулася до неї. Серафима називає її про себе Орхiдея. Вона повторює одними губами, у глибiнь дзеркала: «Орхiдея… Орхiдея… Орхiдея…». I нiжнi пелюстки вiдкриваються у неї внизу живота. Вона менеджер. Зараз пiд її рукою ходить два десятки людей. Нiхто про неї не може сказати нiчого поганого. Але її остерiгаються. Хоч це пояснюється швидше її новим становищем. За її сором'язливiстю вбачають подвiйну натуру, ханжество. Але як не є, усiм набагато краще, нiж за колишнього менеджера. I в самої Серафими є все: вона бiля вiдкритого вiкна, вiтер куйовдить її волосся, перегортуючи невiдомi й прекраснi свiти уяви. Це скоро закiнчиться. Вакантну посаду заступника зайняв двадцятидворiчний Глiб. Красень, хоч що кажи. Серафимi вiн впадає в око. Просто, як красивий чоловiк. Вона навiть кокетує з ним цiлий тиждень. Але Глiб обирає Орхiдею. Маючи життєвий досвiд, Серафима розумiє, що може потрапити в пастку. Але iнша пристрасть входить у неї срiбним клинком, i за карими лiнзами надливаються оловом очi. Серафима перестає спати. Вона поглинає опiум, мастурбує до знемоги, дивиться чорно-бiлi фото i не знаходить своїй пристрастi порятунку. Свiт рудоволосої Лєри починає ввижатися їй якоюсь чарiвною країною Оз. I вона розумiє, що втратила, а що отримала натомiсть. Принаймнi для себе вона робить правильнi висновки.

Уранцi вона приходить, мов i не було нiчого: привiтна, лагiдна, ховаючи роздратування за карими лiнзами. Север'ян попереджає її, що опiю вiн бiльше не приноситиме. Година за годиною, день при виїденому вiдчаєм днi, вiн намагається роз'яснити, чим це може закiнчитися. Серафима прекрасно розумiє. Вона не може без Орхiдеї. Над лiжком — Орхiдея в купальнику, Орхiдея в компанiї, Орхiдея за роботою, Орхiдея пiд парасолькою. Север'ян смiється, але нiчого не каже. Але вiн знає одне: якщо вона не досягне свого, то її зупинити, що — потiк селю.

Одного дня Серафима пiдривається посеред ночi, пакує речi i виходить на вулицю. Iде мокрий снiг. Вона сидить на валiзах i дивиться у кiнець дороги. Їй здається, що саме там i кiнець її життя. Їй робиться страшно, i вона обертається назад, дивуючись, як змогла перенести ту купу речей. Кiт несамовито кричить. Серафима притискає кота до себе i плаче. Її судомить, їй холодно, i вона викликає Север'яна. Вiн приїздить. Вона в iстерицi, просто жiночiй iстерицi, дорiкає йому, а потiм затягує до лiжка. Три днi поводить себе, як нiмфоманка. На четвертий — наче вона нiде й нiчого, приходить на роботу. Начальство їй робить попередження. I Серафима перестає вживати на деякий час опiум, зриває i спалює фотокартки Орхiдеї. На роботi вона привiтна до Глiба. Одного разу просить допомогти з паперами. Вони розбирають ящика, i вiн раниться об одну з шпильок Серафими. Через три днi його знаходять у метро, з почорнiлими губами, синiм обличчям. Зупинка серця. Тромбоз. Судмедекспертиза нiчого не знайшла. Але органи правопорядку взяли дiлянку Серафими «на олiвця».

Третього березня на столичному перонi о шостiй ранку з'являється жiнка. Вона пряма, з сухим тiлом, одягнена по-провiнцiйному. У неї скляний погляд, тягуча мова. Жiнка розгублена. Вона їхала майже двi доби: нескiнченнi степи, села в кiлька хат, великi, нашпигованi трубами мiста, корабельнi, сиза невiдомiсть, вiд якої людину, що вперше вирушила у дальню путь, зiжмакує, як папiрець. Жiнка розпитує, як проїхати на Княжий Затон. Там у неї донька, i вона замiжня. Усi розводять руками i роблять здивованi мiни. Нарештi їй вказують напрямок на метро, вона спускається, з калатанням серця, у трубу метрополiтену. Жiнка й далi розповiдає всiм про свою доньку: три роки вона не надсилає їй грошей. Так, так, так. Вона вийшла замiж за багатiя i зараз не хоче й знатися з батьками. Якщо побачите, мовляв, то передайте: у її батька рак, а батько ж її любив. I жiнка хiхiкає, закинувши голову. Це мати Серафими. Вона виходить на Княжому Затонi. I тут, у дешевiй кав'ярнi, починає розпитувати людей. У неї є фотокартка. «Ось вона, а це її подруга Настя. I я, — каже, — її навчила всього, що вона знає. Ця неблагодарна має завдячувати менi, лише менi, тим, що має». Потiм до неї повертається глузд. Вона зупиняється на вiтрi, холодному березневому вiтрi, щось пригадуючи. Сиве волосся зiбрано в тугий жмут. Вона ходить мiж будинками, наче вичiкуючи якогось сигналу. Вона нiкого нi про що не розпитує. Пiд кiнець дня її зупиняє мiлiцейський патруль. Документiв у жiнки нiяких. Вона тiльки й повторює, що вона учителька хiмiї. I що вона всього навчила свою невдячну доньку. Жiнку затримують до з'ясування особи. «Ще одна вальтонута», — каже сержант, зачиняючи камеру.

Серафима шле листи до Орхiдеї. Вона надсилає анонiмнi подарунки, валентинки, усiлякi дрiбницi разом iз своїми вiршами. Одного разу вона застає Орхiдею серед дiвчат. Вони голосно обговорюють її вiршi i смiються. Вона спокiйно йде до свого кабiнету i дивиться згори, скинувши лiнзи. Олово плаває в зiницях. Але вона опановує себе. Зранку — бiг, басейн. На вихiдних — масажний салон, шопiнг, сауна. Косметичнi салони. Вона не шкодує грошей, хоча не жирує. Вечорами Север'ян бачить її натхненну, рожевощоку i радiсну. За тиждень — вона коханка генерального спонсора комплексу, одного iз них, i подумує кинути роботу. Вона уперта щодо знань. Багато читає, пише поезiї, нiкудишнi, хоча у неї вистачає здорового глузду їх не друкувати. Десять днiв вона просиджує з коханцем на його дачi — за два будинки вiд колишньої дачi Хруста. I вперше вона плаче — потайки, скупо i без злостi. Вона розумiє, що їй треба позбутися цiєї пристрастi, i вже готова вкоротити собi вiку, як ось одного дня — сосни, сонце, вiтер — вона бачить Орхiдею, яка йде пiд шум гiлок на повен зрiст. Серафима дивиться на дiвчину i думає, з вiдчаєм параноїка, що бачить її востаннє. Свiт знову складається — мов картинка з пазлiв.

Серафима повертається додому. Вона вимикає телефони i готує за пiвгодини лабораторiю. Вона вiдчуває натхнення. Дике, збудливе. Вона по двi доби нiчого не їсть, переганяє щось у ретортах, переганяє по кiлька разiв, робить нотатки карлючками, тiльки їй вiдомими, i бiльше її нiчого не цiкавить. Тиждень за тижнем. У кiмнатi купи смiття, кiт доїдає останнi макарони, i вона їсть з ним iз однiєї тарiлки, ставши на чотири. Север'ян, добившись до неї, нарештi припиняє цю параною. Але те, що зробила Серафима, кинуло його в холодний пiт. Це дiйсно була унiверсальна отрута. Вiн сидить, курить, одна розбита лiнза вiдбиває похудiлого кота. У другiй плаває з божевiльним усмiхом Серафима.

— Ну, що ти скажеш? — говорить вона, закурюючи за скiльки днiв справжню сигарету.

— Нiчого. Менi здається, я дiйсно побачив чорта, — i виблював на пiдлогу.

Серафима смiється низьким протяжним смiхом. У неї бiльш практичнi плани. А зараз вона лягає на край дивану i розставляє ноги. Вона лежить, i доки Север'ян вовтузиться на нiй, подумки вигадує листа для Орхiдеї. Життя наповнилося змiстом. Сенс її не цiкавить. Її цiкавлять пункти вiдправлення i прибуття.

Потiм Север'ян iде. Вона з холодним сумом дивиться йому в спину з червоного пузатого крiсла, з котом на колiнах, у теплому махровому халатi, i обидва знають, що бiльше нiколи не зустрiнуться. Север'ян повертає голову. Ловить її своїми лiнзами, кiт нявкає, наче прощається. Серафима жбурляє кота на пiдлогу. Вона повертається до лабораторiї. Окрiм втоми й вiдрази, нiчого не вiдчуває.

Вона зостається одна. Кiт треться об її ноги. Серафима дiстає слоїка. Ставить на долоню. Чиста, прозора рiдина, без запаху i смаку. Майже як повiтря. Кiлька бульбашок трiскають на поверхнi. Серафима важко дихає. Вона проходить кiмнату за кiмнатою, несучи на витягнутiй руцi слоїк. Пiднiмається схiдцями. Заходить на кухню. Наливає кiлька гран. Кладе перед собою годинника. Сiдає i задумується, запустивши в розкiшну свою гриву п'ятiрню. I випиває. П'є повiльно, з насолодою. Закiнчивши пити, вона пiдводиться i знову проходить кiмнатами. Повiльно, як зi сну, шукає у шафi. Знаходить. Маленького парфумерного флакончика. Лягає на диван. Вона чекає, коли подiє отрута, щоби потiм випити антидот.

• Предыдущая
• 34/38
• Следующая