Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 35

• Предыдущая
• 35/38
• Следующая

На столичному вокзалi Север'ян ловить себе на тому, що це нагадує йому шестирiчної давностi подiї. Вiн випиває горiлки у буфетi. Бiля каси ним захилитало, i вiн ледь стримав сльози. Йому не хочеться жити. Вiн повертається до буфету — сомнамбулою випиває вiдразу пiвпляшки. Знову каса, бiлi з жовтим кахлi повзуть перед очима безкiнечним полотнищем, як i його доля, ха, точно як його доля. Зраз йому хочеться додому. Хочеться побачити це паскудне море. Заручник долi. А може чорта? Вiн повторює цi слова раз за разом, наче у них є сенс, i вiд цього щось змiниться. Аж раптом — вiн бiля буфету, просить квитка, на нього кричать. Пiдоспiлий наряд мiлiцiї забирає його з собою. Север'ян iде, розпитуючи мiлiцiонерiв, по чому зараз на морi копчена риба. Його запихають до «воронка», i вiн оразу вiдключається. Але примхи долi: його возять з одного мавп'ятника в iнший i скрiзь не приймають. Нарештi, по-знайомству Север'яна здають. На Дарницi. Вiн мирно вiдшукує собi мiсце, знiмає плаща, окуляри i, склавшись у позi ембрiона, солодко засинає, перед цим наказуючи мiлiцiонерам зранку принести чаю, i що постелi не треба, не такий вiн вже й балуваний.

Зранку вiн розумiє, куди потрапив. Його виводять, але пам'ять у нього про кiлька попереднiх днiв — чиста. Север'ян iз острахом думає, що казав, а що нi. Але йому вертають речi, навiть грошi, i маленьку, з-пiд болгарських парфумiв, пробiрочку. Вiн вiдчуває, як пiд ним западається земля. Вiн хоче не дивитися на цю пробiрочку, але погляд тягне туди. Нарештi його випускають. Видихнувши, вiн шукає поглядом бодай який генделик. Потiм розумiє, що стискає в руках пробiрку. Розтуляє долоню: цього б вистачило на весь вiддiлок мiлiцiї. Обiтерши пiт, вiн прилаштовується за двома жiнками: одна повна, грузька, її супутниця худа, з прямою спиною i сивим волоссям. З усього видно, вони теж ночували в мавп'ятнику. Руханий невiдомо чим, вiн свiдомо пiшов за ними. Товста жiнка дбайливо пiдтримували худу сиву попiд руку. Щось йому дивним видалося в їхнiй поведiнцi. I вiн iшов далi. Зупинилися бiля пивної будки. Товста пiшла по пиво, а Худа, з прямою спиною i сивим волоссям, стояла, чинно склавши руки, усе повторювала: «Донечко моя!». Потiм її мова, м'яко сентиментальна i характерна, несподiвано розверзлася лайкою: «Блядюга! Сука! Вона нам усiм зобов'язана! Я її усього навчила…». Жiнка розвернулася, i Север'ян упiзнав матiр Серафими. Його замутило, вiн схилився, блювонув — таке траплялося майже завжди, коли вiн нервувався. Одне в нього не викликало бридливостi — трупи. Смерть до того, коли вiн зiткнувся з Серафимою, була для нього лише формальнiстю. Зараз вiн думав iнакше. Зараз вiн не розумiв, що вiдбувається, але знав, що стоїть перед чимось важливим. Але що б вiн не робив — усе безнадiйно запiзнiло.

Товста пiдiйшла, принесла чотири кухлi пива, спiвчутливо глянула, i сказала:

— Шо, братiку, плохо?

Север'ян кивнув головою i пiдiйшов до жiнок. Жiнка з сивим волоссям пiдняла голову, i вiн прочитав шал, вiдчай i водночас пронизливий розум зi злiстю в її очах. I до нього дiйшло, що там, у далекому мiстi бiля берега моря, його просто обдурили.

Свiтанок. Туман стовпами, пси лiниво пiднiмають голови, а мужики гримлять металевими дверима гаражiв. З приватного будинку вискакує гола жiнка, пробiгає кiлька крокiв i падає. Чоловiки й далi викочують пошарпанi авто, соннi, з набряклими з похмiлля обличчями. Нарештi один не витримує i каже: «Пiду гляну!». Те, що побачив цей добрий самарянин, вкарбувалось у його свiдомiсть переляком на всi останнi роки. Обличчя, тiло жiнки змiнювало колiр — вiд блiдого до синього, аж фiолетового. А потiм ураз зробилося жовтим. Викликали швидку. Молодий лiкар запитує, що з нею. Серафима вiдкриває очi i говорить:

— Нiкотин… Не треба було нiкотину… Ангiдрид пiдсилив дiю… — i непритомнiє.

Лiкар нiчого не розумiє, але запiдозрює отруєння наркотиками. Серафимi колють атропiн, i вона приходить на пiвгодини до тями. Цього досить, щоби довезти її до лiкарнi. Але вона намагається встати i говорить, що їй треба додому, iнакше вона помре. Лiкар дивується її живучостi. Але дорогою Серафима западає в стан, близький до коми, як перед самим приїздом швидкої. Молодий лiкар, ще недавно iнтерн, перелякано кричить у мобiльник. Потiм наважується дати ще одну дозу атропiну. Вiн сам дивуватиметься, пiзнiше, як воно так трапилося. Серафима знову приходить до тями i благає, щоб вiн вiдвiз її додому. Лiкар сприймає це за марення.

В лiкарнi її везуть до реанiмацiї. Звiсно, перед цим у всiх була думка покласти її в коридорi й дочекатися логiчного кiнця. Як часто водиться. Хтось з персоналу каже, що баришня не проста — поглянь на один манiкюр. Її везуть до реанiмацiї. Аналiз кровi не пiдтвердив отруєння. Але отруєння помiтно неозброєним оком. Викликали головлiкаря i токсиколога. За пiвгодини, просiявши кров, вiднайшли концентровану кiлькiсть нiкотину, дозу, вiд котрої Серафима, за усiма логiчними висновками, мала б померти разiв iз десять. Головлiкар вважає дiагноз помилковим. Три години Серафима борсається мiж життям i смертю. Нарештi криза минула i її вiдвозять до палати. Серафима приходить до тями. Просить ручку i папiр. Вона пише номер телефону. Закреслює i пише. Знов закреслює. Зрештою, вiднаходить у пам'ятi потрiбне. I засинає. На ранок вона тиха, лагiдна, i слабка. За три днi вона одужала настiльки, що до неї приходить вiдвiдувач. Вона не знає цього чоловiка. Але здогадується, що це мiлiцiонер. Вона кричить, що не хоче нiкого бачити, i впадає в iстерику — дику i страшну. Її заспокоюють уколом реланiуму, i вона спить до вечора.

Приходить головлiкар. Серафима усмiхається. У головлiкаря йде обертом голова. Серафима вже складає план. Вона розумiє, що до цього часу була дилетанткою. Вона користувалася всiма пiдручними матерiалами. В останнiй отрутi змiшано всi можливi алкалоїди й металевi отрути. Їх налiчувалося десь до сорока п'яти. Нiкотин зiпсував усе. Але будь у неї бiльше пiдручних засобiв, картає вона себе, цього б не трапилося. Головлiкар намагається розпитати про причину. Але Серафима тупо говорить: п'янка, багато курила, а у мене неприйняття нiкотину з дитинства. Вона бреше, по-дитячому бреше. Лiкар Юрiй вiрить. Тому що другий аналiз кровi нiчого майже не дав. Вiн заспокоюється. Токсиколог спросоння щось сплутав-таки або халатно поставився до справи — мало кого вранцi голяком привозять з вулицi. I вiн iде, а Серафима проводжає його довгим поглядом, i вiн ловить на собi цей погляд. Несподiвано пiд ранок у неї пiдiймається тиск i затим — рiзко знижується, i вона впадає у прострацiю, по хвилi приходить до пам'ятi i кричить, щоб їй дали алое, навiдрiз вiдмовляється вiд заспокiйливого, потiм, наступного ранку западає в кому. Реанiмацiя. Серафиму витягують, але дорогою звiдти вона шалено рахує i повторює вголос якiсь числа. Всi гадають, що це номери телефонiв. У палатi вона розумiє, що справдi помре, якщо не принести флакончика з-пiд улюблених парфумiв Лєри, що стоїть на найвиднiшому мiсцi. Отрута дiятиме щоразу з дедалi коротшим i коротшим iнтервалом, раз за разом, доки не настане кiнець.

Коханець не приходить, але її вiдвiдує його помiчник. Вiн приносить грошi, продукти, i, на її прохання, лишає мобiлку. Серафима видзвонює Орхiдею. I та погоджується заїхати до неї додому. Проходить довгих двi години. Орхiдею не пускають. Нарештi хабар все залагоджує. Флакончик у руках. Орхiдея поруч, i Серафима благоговiйно втягує її запах нiздрями. На ранок у неї рум'янець на щоках i веселий погляд. Приходить слiдчий. Зараз вiн таки говорить: необхiдно знати, що трапилося. Вiн мовчить, але йому вiдомо два випадки незрозумiлих смертей у її офiсi. Серафима розказує зовсiм неправдоподiбну iсторiю: двоє молодих чоловiкiв намагалися зґвалтувати її в таксi. Залили горлянку горiлкою чи ще чимось. Отямилася вона бiля свого будинку.

• Предыдущая
• 35/38
• Следующая