Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 33

• Предыдущая
• 33/38
• Следующая

Вона це вiдчула вiдразу. Обтрусившись, закурює метолову сигарету, дивиться на запiтнiле обличчя менеджера, на руку з пляшкою коли. Серафима з ним майже не говорить. Вiн каже, мов до себе:

— Сьогоднi ти була кльова!

Кивок голови. Струмiнь диму в бiк чоловiка, той вiдмахується.

Серафима точно не пам'ятає, скiльки разiв за пiвроку це повторювалося. Вона докурює сигарету i збирається йти. Вiн порпається в паперах. Потiм каже:

— Може пiдемо сьогоднi кудись?

Серафима манiрно смикає плечиком, лiвим. Треба мовляв подумати. Вiн стискає губки, щоки в нього тремтять.

— I що ти скажеш дружинi? — нарештi говорить вона, думає про бiлявку з циганськими очима, i жар у животi розпалюється. «Але блонда любить сiм'ю, як не парадоксально», — сама собi повторює Серафима.

— Ну й сиди в лайнi! — кричить менеджер.

Пiдняте плечико, чистий погляд, нiчого особливого не трапилося. Вона тушить сигарету в попiльницi i йде, погойдуючи красивими, налитими жагою стегнами.

Зовнiшнiсть Васьки Балуєва, менеджера одного з вiддiлiв торгового центру «Глобус», завжди викликала у однокласникiв смiх: непомiрно короткi руки, товстий тулуб, банькатi вибалушенi очi, вiчно розтулений рот. Проте Васько мав меткий розум молюска, що серед планктону мiг худо-бiдно, але прожити, непомiтно, пожираючи той планктон. Вiн закiнчив успiшно школу, вуз, i вiдразу отримав роботу. Нiхто в ньому не вбачав анi конкурента, анi серйозного бiзнес-партнера. Саме це було причиною зневаги дружини й водночас успiху в жiнок, якi давали залюбки. Спочатку йому, а за пiвгодини — i його пiдлеглим, навiть вантажникам. Серафима виявилася не з того десятка: рiвна спина, нiжний погляд, стриманiсть i нерозбещенiсть. Казали: «Вона або щось знає, або щось задумала». Тому, утомлений вiд розкидистих своїх рогiв, Васька Балуєв вибрав її з усього персоналу. Вона погодилася не вiдразу, а за тиждень, та й то, якось так спокiйно, невимушено, наче вони знайомi тисячу рокiв. Вася звик тримати її, небалакучу, при собi, наче шафу чи щось iз канцелярського приладдя. А тому того дня, коли вона вiдмовилася з ним кудись пiти: на шашлики, до театру, на Володимирську гiрку — аби трахнутися просто на лавцi — це його розлютило. Чому — вiн i сам би не дав вiдповiдi. У школi його дражнили нетрахнутим пiдаром, тож все своє подальше i свiдоме життя Вася викроював по шматочку для себе образ мачо.

До того ж, сьогоднi в клубi «Нiколь» мала вiдбутися вечiрка, куди вiн хотiв повести Серафиму i потiм примусити при всiх виконати танець живота, а може i стриптиз. Настiльки Васька був певен своєї влади над Серафимою. Вiн вискочив зi свого «Опеля» i вiдразу визвiрився на кодло малолiток, що почали терти i милити йому скло. Давши вихiд лютi, вiн зайшов до «Нiколь», де на нього за окремим столиком чекали четверо друзiв. Його вiтали Борька Кравець, менеджер у «Метроградi», Капустiн Вова, редактор еротично-розважального сайту, головний редактор часопису «Спорт i думка» Нiколаєнко Вадим, а також журналiст якогось гламурного часопису Iван Бабакiн. Васю стукали в пузо, ляскали по плечу четверо майже однаковiсiньких приятелiв. Що з вигляду, що за кiлькiстю задiяних нейронiв.

Спочатку вони з'їли по салату. Потiм випили по п'ятдесят. Похизувалися один перед одним успiхами, як завжди перебiльшеними. Замовили ще по п'ятдесят «Блек Лейбл» i пiсля цього вирiшили пiти на стриптиз. Iван Бабакiн засперечався. Його пiдтримав, несподiвано для всiх, Васька Балуєв, який вирiзнявся з-помiж усiх неабиякою хтивiстю. Тодi вирiшили випити ще, а там видно буде.

За четвертою Васька Балуєв побiлiв, вилупився на Борьку Кравця, потiм скрутив йому дулю i зареготав, просто тобi демонiчним смiхом. Таких фiнтiв вiд нього не чекали. Боря попросив, щоб той вибачився.

Але Васька став на чотири i загавкав спочатку на Борьку, потiм На Вовку, потiм — на Вадима. Його трiснули легенько по головi, i вiн розплакався. За хвилин п'ять заспокоївся. Через пiвгодини Васько сказав, що у нього рiже в животi. Хлопцi мовчки показали на туалет, куди той й побрiв, слухняно, мов дитина. I нiхто в цьому поганого нiчого не вгледiв. Але минула година, поки Ваську кинулись шукати. Згадали про туалет. Там стояла черга з трьох пiддатих мужикiв, якi грюкали з усiєї сили. Покликали охорону. Висадили дверi. Васька Балуєв лежав на пiдлозi зi спущеними штаньми, обличчям у купi фекалiй. Викликали швидку i наряд мiлiцiї. Але до тями вiн не прийшов. Лiкар швидкої констатував смерть: асфiксiя вiд фекалiй. Слiд додати, власних. Нiчого особливого нiхто не побачив i тут, а тому Ваську Балуєва мирно поховали. На похоронi були всi його пiдлеглi, зокрема й Серафима. Вона поклала на його могилу розкiшну орхiдею. Нiкого це не здивувало.

Купороснi, з роздвоєними язиками хмари, тягнулися над буряковим масивом, над пласкими бетонними будiвлями у п'ять поверхiв i пропадали на тому кiнцi масиву. Складалося враження, що у цьому мiсцi земля i справдi пласка. У небо з шипiнням i гуркотом пiднiмалися пасажирськi лiтаки. Вiн сидить i дивиться на неї. Рiвно через три хвилини, коли стрiлки вискочать на другу годину дня, все й розпочнеться. Вона падає на спину, пальцi її чiпляються за килим. Вона звивається тiлом, яке прибирає чудернацьких поз. Так може звиватися тiльки змiя, пiтон, ящiрка. Вона пiниться i хрипить. «Зараз», — думає вiн, але сидить i далi. Несподiвано цей танок закiнчується, як коротка прелюдiя. Вона пiдiймається i починає бити посуд, трощити меблi, крiсла. Вона виє, лається диким матом. Обличчя перекошене, нiгтi обламано, з-пiд них сочиться кров, виряченi очi мов оловом налилися, але вiн не бачить там безумства, вiн бачить зло, справдешнє зло, яке пропустив. Вона рве халат на грудях. Б'є себе, гатить головою до стiни. Вона починає стоячи мочитися на килими. Потiм навалює велетенську купу лайна. Вiн не зважає. Вiн хоче, щоб це швидше скiнчилося. Три порцiї транквiлiзаторiв не допомогли, як минулого разу. Iншого способу вiн не знає. Зв'язувати її — марна справа. А радше, у нього немає бажання. Бажання у нього було кiлька рокiв тому, коли вiн, гадаючи, що допоможе, якоюсь психологiчною механiкою, вправами, намагався вiднадити вiд пристрастi.

З роками вiн зрозумiв: усе, властиве людинi, минає, навiть пристрасть, коли приходить смерть. Iнакшого чинника не могло бути. Обрана мета — жало випущене. I вiн не знав, що iз Серафимою. Психiчно вона була здорова. На думку одних людей. З погляду iнших — психопатка. Можливо. Гранi людини проявляються по-рiзному. Але знайомий лiкар не зауважив нiчого, окрiм легенького нервового перезбудження, коли обстежував її. Отже, або вона володiє собою, або це своєрiдний пiдсвiдомий ритуал, як у шамана, iдолопоклонника i ще когось там. Север'ян плутався. Демонiзм? Але тодi можна було справдi виявити психопатiю. Нi, тут щось зовсiм iнше. Вiн курить, а вона сидить гола, з дитячим поглядом, вiдсутнiм, скляним, повним ртутi. Потiм очi мов би наповнюються срiблом, вона ворушить ногою, ледь-ледь, одними пальчиками, затим нога вигинається. Друга оживає набагато швидше, i Серафима спинається на рiвнi, руки мотузками телiпаються при тулубi. Нарештi вона приходить до тями i шукає поглядом флакончик з опiумом, справжнiм сухим монгольським опiумом. Вона ковтає кульку. Сiдає у крiсло, i сидить з вiдкритими срiбними очима. Вiн дрiмає. I очi у неї нiчого не бачать. Зрештою, за довгих пiвгодини, повiки її смикаються i вона говорить фразу, яку вiн знає наперед:

— Принеси мiнералки i трахни мене!

Вiн приносить мiнералку, i застає її вже з карими очима, спокiйну i тиху. Вiн бере її, як дитину, на руки i вiдносить до спальнi з дешевими картинами: лебедi на озерi, зграйки дiтей, булькатi риби. Бiля лiжка — кiт. На пiдвiконнi — клiтка з двома папужками. Лєра i Петя. А у вiкнi пливуть купороснi хмари, блискучi лiтаки. Так починається у них день. Щоп'ятницi.

• Предыдущая
• 33/38
• Следующая