Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 32

• Предыдущая
• 32/38
• Следующая

I ми, звiсно, поїхали. I приїхали туди, в оранжерею. Ми переступили калюжу. I вiн роз'яснив, що позавчора, коли вони з охоронцями навiдалися, на одного з них вилася цiла дiжка води. Сигналiзацiю це маленьке стерво, влаштувало, розумiєш. Дитина ще, ха! Я знизав плечима i тiльки вiдповiв, що нiчого не знаю, i не знаю, хто сипав отруту Хрусту, i чи взагалi я не помилився. «Е-е, нє, старий, у мене чуйка! Ти не жив серед цього бедламу. Ти не жив тут…», — вiн обiйняв за плече руду, i ми пiшли розарiєм, потiм у мене закрутило в носi — орхiдеї, багато орхiдей, потiм — вовчий корiнь, потiм бiлина, беладонна, дурман. «Бачиш? Хiба в оранжереї таке вирощують?» «Нiчого особливого, — говорю я. — Бiля кожного пiд'їзду на ваших столичних квiтниках я бачив цiлi кущi дурману». «Та все одно, просто так його нiхто не саджає… мудрий наш народ… Да, чого-чого, а цього навчилися…»

А далi було те, що навело мене на здогад. Швидше за все, це були залишки лабораторiї. Саме так, залишки. Запах андiгриду, кислоти. Двi-три засмальцьованi колби. I вгорi, пiд самим дахом, чотири чи п'ять в'язок полину. I я зрозумiв, що незвичний колiр давав полин, але у сполуцi з якимось хiмiкатом. Напевне, той самий ангiдрид i ще щось. Ангiдрид колись пiдсилював дiю миш'яку. Це було занадто просто. I мене кинуло в холодний пiт. «А ця дурна руда… — вiн її чмокнув у щоку. — I не здогадувалася…» Я подивився на перелякану руду, яка тiльки зараз почала здогадуватися, про що йдеться, на нього, — з витрiщеними вiд збудження перемоги очима. «Добре, — сказав я йому. — Я ще дещо знаю. Я знаю, що таке злиднi, що таке вiдчай, що таке…» Ну, звiсно, я став верзти дурницi. Пiдiйшов до нього впритул, я бачив, що руда спостерiгає за мною, усмiхнувшись хитро якось до себе. А я говорив, усе, що спадало на думку, i тихенько, двома пальцями — наче хто мене напоумив — запхав йому слоїка в кишеню. I вiдразу, за хвилин п'ять, надворi заревли мiлiцейськi сирени. Ми всi обернулися i подивилися на вхiд. Руда кивнула головою. Усе, мовляв, гаразд. Так я переступив межу. Марнославство виявилося набагато сильнiшим. Нiж любов, грошi i справедливiсть…

Чоловiк налив собацi молока, але пес скавульнув i подивився, нi, вони разом — чоловiк та собака — подивилися у вiкно — незнайомець зник.

— …Ну, а про Чакоса, з тим їй було легко… Нас випустили, узяли свiдчення. Просто хтось допомагав їй, так здавалося, i вiд цього в мене чуб стояв сторч. Мiлiцiя забрала тiльки його. Що вiдбувалося? Та просто руда пiдсунула йому конячу дозу кокаїну, ну, а я — слоїк з потравою. I надiслав листа. А потiм ще подзвонив. Сталося непередбачене: усi крапки зiйшлися в одну, щоб потiм… А ранком ми з Лєрою зустрiчали її в аеропорту. Вона побачила нас i все зрозумiла. I жодної реакцiї. Вона сказала: «Поїхали!» А Лєра сидiла на задньому сидiннi i беззвучно плакала. Отак-о склавши трубкою губи, висмикуючи звуки, що, не оформившись до кiнця, затухали у грудях. Зрештою, коли трохи очухалася, тицьнула Серафиму в плече так, що та ледь не ткнулась у лобове скло. Сказала, мовби справдi мала дитина: «Якщо ти все зробила, то тобi краще не з'являтися тут…». Серафима потерла плече, наче хлопчисько, не обертаючись: «Ага! Ти розумниця. Пiдеш зi мною бомжувати на вулицю. Тобi ж усе одно, пiд кого лягати? А?…» Тодi я сказав, що рано чи пiзно Юркевич викрутиться, вони з Чакосом вийдуть — i тодi що?

Серафима стиснула колiна (так стискають тiльки психопатки або лесбiянки) i сказала: «Ви зi мною чи з ними?…» Менi вирiшувати не випадало. Лєра склала дудкою губи, але Серафима розвернулася i дала ляпаса. Одного, другого. Таксист тiльки хмикнув… I вона зникла, а разом з нею i я. Лєра зосталася жити своїм екзальтованим целулоїдним життям… А далi…

Вiдкривши дверi у нiч, вiн у свiтлячках далеких вогнiв, знову побачив незнайомця. Той сидiв i не звертав до нього свого обличчя. Тiльки море рипiло по-зимовому об камiння, хилитало палi, розносячи скавулiння буксирiв домами i вулицями. I чоловiк не витримав, крикнув:

— Чого мовчиш?! Ну виколи! Виколи менi очi!

Нiкому з тих, хто санкцiонував арешт Юркевича, не було нiякого дiла до отрути. Для них полин, дурман, блекота — бур'ян та й годi. Ця казочка нiкого б не задовольнила, аби не йшлося про спадок Хруста. Тому Юркевичу прямо-таки у чистiй формi видали: мовляв, ти пiдписуєш папери i йдеш гуляти на всi чотири, або ми тобi дiйсно пришиємо все, навiть отруєння херсонських дiтей. Юркевич довго не впирався. I через рiк вийшов на волю. Чакоса випустили пiд пiдписку про невиїзд майже вiдразу. Вiн помер невдовзi вiд передозування морфiном за досить дивних обставин. На цьому iсторiя закривається. Лєра загинула в Альпах. Якось по-дурному. Якийсь молодик, нервовий метросексуал, напившись, потягнув її в гори. I вони безвiсно зникли. Тiльки через пiвкроку в пресi пройшло повiдомлення, що її знайшли, майже неушкоджену, умерзлу в кригу, двоє селян. Вирiзку з газети Серафима берегла все життя. Так i не здогадуючись, що до самого кiнця вона була спадкоємницею четвертини прибуткiв Хруста. Так дiвчинка з провiнцiї розвалила за один рiк все, на що мультимiльйонер Хруст поклав десятки рокiв i людських життiв. А вона його згадувала i любила… Юркевич пробував улаштуватися бухгалтером i знову погорiв на махiнацiях. Коли його прийшли «брати», вiн лежав, пiдтiкаючи в калюжi фекалiй, з безумними очима i щось шепотiв, щось намагаючись сказати. I коли капiтан «Беркуту» нагнувся над доком, той помер. Нiчого цього Серафима не знала. До останку вона зверталася до них, як до живих, згадувала i по-своєму, на скiльки це можливо було, любила. Її поцiлунок — це поцiлунок смертi — пiзнiше iстерикуватиме слiдчий. I сам закохається в Серафиму.

Їй подобається, що тут немає звичних запахiв. Густих, що населяють щоденно поверхню її життя. Тут золота пустота i розкiш, чужа, але пишнота. Дещо нагадує оранжерею. Тут марнославством наповнено всi три поверхи — включаючи продавцiв, вантажникiв, менеджерiв, касирiв, просто вiдвiдувачiв. Блискучий до трiску свiт слюдяних вiтрин, забитих золотом, хутром, гамбургерами. Увесь свiт цей обертався, як налагоджений добре механiзм, i вона, справдi, вважла його моделлю свiту великого. Цикаднi ритми сну, перерванi безсонням, годиннi пояси, магнiтнi поля, земне тяжiння, психомоторне збудження — бенкет для її уяви й мiзкiв. Вона перемежовує фантазiю з реальнiстю. Життя наповнює її, як порожнiй глек.

Удома на неї чекає улюблений фiльм — чорно-бiлi картинки, — пухнастий кiт i непробивна тиша велетенського двору. Бiльше їй зараз нiчого не потрiбно. Хiба що мiж ногами у неї завжди пожежа. Серафима дивиться на величезний скляний мурашник з купами золота, i їй вiд однiєї думки так бридко, що хочеться повернутися до мiстечка на березi моря. У неї немає жалю за тим, що втрачено. Напевне, вона отримала те, чого хотiла, i треба рухатися далi. Нiчого особливого не вiдбулося у її свiдомостi: люди, подiї, роки — мотлох, що його треба перiодично позбуватися. А ще вона вчиться. Вона любить свого учителя — смiшного, в окулярах, з одним трiснутим скельцем. Вона подарувала йому на день народження новi, у золотiй оправi, але вiн вiдмовився. Вона встала, осмикнула спiдницю. Обдивилася себе у дзеркалi — вона вифарбувана, скули загострилися, лiнзи зробили очi карими, невелика операцiя пiдсмикнула нiс. Чайного кольору романтичнi очi. Коли вона дивилася на себе, нову, у дзеркалi, то неймовiрно збуджувалася, наче зустрiлася з незнайомою жiнкою.

Серафима йде помiж рядами пiд скляним куполом серед неземних запахiв i вiтається. Вона лише помiчник менеджера. I це її влаштовує. Зараз вона поверне бiля тiєї бiлявки з тiлом бiатлонiстки, ворушкими циганськими очима, з навичками крадiйки. Вона пройде, гляне на круглi груди, зовсiм не великi, широкi трохи, як для жiнки, плечi, красивий зад i довгi ноги, i пiде. Вона пiде до менеджера iз хтивим поглядом, рожевою пикою, i маленьким членом. Вона задивляється на жiнок бархатистим поглядом. I тому задивляється на них, що не може спати з тими чоловiками, якi їй до вподоби. Надто великий ризик. Так вона себе переконує, i, напевне, це правда. У нiй давно немає провiнцiйної скромностi. Вона не мiмоза, але дечого прагла осторонитися. Серафима вiдкриває дверi, i вiн одразу навалюється на неї, кладе на стола, обличчям донизу. Вона має вдавати пристрасть, i вона вдає її. Доки це її влаштовує. Але сьогоднi ритм у мурашнику порушився.

• Предыдущая
• 32/38
• Следующая