Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 36

• Предыдущая
• 36/67
• Следующая

Висновок другий: Федір рвався на батьківщину за будь-яку ціну, аби розшукати матір.

Справді, синівські почуття нібито роблять йому честь. Таку чесноту можна приписати кому завгодно — але не закінченому негіднику Хорошилову, який запросто убивав людей, у тому числі — співвітчизників. Мітін би засміявся в обличчя тому, хто скаже: хлопець заскучав за мамою, а коли знайшов її — впав жінці на груди й ридма заридав. Ні, тут щось інше. Саме це «інше» змусило Федора, наплювавши на завдання, вирушити вглиб Західного Сибіру. В місця, де він народився і де, між іншим, лишилось і його, Мітіна, коріння…

Зробивши ще один короткий запит, «чистильник» отримав дуже цікаву відповідь. Виявляється, ті, хто спілкувався з Хорошиловим-Рогожиним від самого початку його перебування в розвідшколі, зазначали: Федір не раз і не два запитував, чи планує переможна німецька армія, взявши Москву, наступати далі, захоплюючи російські простори аж до Сибіру. Звичайно, відповідали йому. Згодом, коли німців відкинули від Москви, хлопець час від часу цікавився, чи є можливість напасти на Радянський Союз із боку Сибіру та Далекого Сходу, домовившись із японцями. Тут уже конкретних відповідей не давалося, і тоді Федір почав розробляти власні плани диверсійних операцій у Сибіру. Він мріяв, аби німці почали засилати агентуру кудись у район Томська, і його включили в групу. Але це вже сприймалося мало не за підліткову маячню, активність агента почали спрямовувати в більш потрібне русло, розмови про перспективи захоплення німцями Західного Сибіру з боку Хорошилова припинилися.

Ця інформація підтвердила думку Мітіна про дивне зациклення двадцятитрирічного росіянина, зрадника Батьківщини, диверсанта з німецької розвідшколи, на місцях свого дитинства. У Федора там не могло залишитися друзів і тим більше — родичів. За його матір’ю закріпилася певна репутація, спілкувалися з нею люди не надто охоче, а рідня, швидше за все, взагалі відхрещувалася.

То чого ж хлопця потягнуло в рідний суворий тайговий край? Причому так сильно, що він при першій же нагоді припинив виконувати завдання своїх нових хазяїв, які працюють на уряд Сполучених Штатів Америки?

Ось цю загадку «чистильник» і мусив розгадати.

Як виявилося, нічого аж такого складного перед ним не постало. Нинішнє прізвище своєї матері Федір Хорошилов указав у анкеті. Такий порядок. Тому розшукати її в Ростові виявилося досить просто. Виявляється, жінка розлучилася з бухгалтером і тепер живе сама, займає кімнату в комуналці, працює секретаркою в якійсь заготконторі. Мітін відразу обрав тактику для розмови з нею. Вигадувати нічого особливого не хотілося та й часу не було. Дізнався, як вона виглядає, перестрів біля контори, передав вітання від сина, попросив посміхнутися та взяти його під руку. Жінка до останнього дотримувалася правил конспірації, а коли все зрозуміла, було вже пізно здіймати галас. Аби ніхто не почув її криків, затягнув жінку в підвал розбомбленого будинку…

Там і залишив.

З перебитими шийними хребцями.

Звісно, її шукатимуть. Навіть знатимуть прикмети чоловіка, який зустрів її просто біля центрального виходу з державної установи наприкінці робочого дня. Але коли й знайдуться свідки, вони скажуть: то був звичайний мужчина середніх літ, середнього зросту і звичайної, можна сказати — стандартної зовнішності. Розшукати людину з такими прикметами практично неможливо. А поки кінець кінцем знайдуть зниклу жінку, то її навряд чи впізнають по обгризеному пацюками і бродячими собаками обличчю.

Те, що Мітін почув від колишньої коханки сибірського бандита, навряд чи зацікавить його хазяїв. Коли чесно, він навіть не уявляв собі, як можна про це доповісти й чи не визнають його після такої доповіді несповна розуму. По дорозі з Ростова до Москви «чистильник» вирішив: він виконає завдання. Знайде зниклого агента. Тим більше, він уже уявляє собі, де його реально можна відшукати.

А далі?

Як пояснити, що Федір Хорошилов-Рогожин усе своє свідоме життя прагнув знайти десь у сибірській тайзі великі поклади золота, незважаючи на те, що на цьому золоті погоріли вже його дід та батько?

І чи варто взагалі це поки що комусь пояснювати?

Досить того, що він повідомив, де ймовірно може перебувати зараз зниклий агент і попросив забезпечити в Томську надійну людину, котра зробить документи і на якомусь етапі допоможе зорієнтуватися в тамтешній глушині.

З цією думкою чоловік із фальшивими документами на ім’я Антона Михайловича Мітіна заснув під стукіт вагонних коліс.

Усі четверо з’їхалися майже одночасно, з інтервалом буквально в один день.

Першими в Данилівці з’явилися Сотник із Коханом. Вони підтримували між собою стосунки більш тісні, ніж це здавалося Гармашу. Кость отримав листа від командира першим, раз — два — зібрався і, відбивши другові в Харків телеграму, за пару днів наздогнав її. Дмитра застав згорьованим, збентеженим і лютим одночасно — його Бригітта вже третій місяць сиділа в сумнозвісній міській тюрмі на Холодній Горі, звинувачена мало не в шпигунстві, хоча фашизм вважався переможеним, а сама жінка називала себе потерпілою від нацистів.

Донос написала Дмитрова сусідка: її чоловік, двоє синів, зять та племінник загинули ще взимку сорок першого. Через те вона зненавиділа німкеню, періодично кидала їм у каструлі сміття, а коли Кохан вирішив готувати не на кухні, а в кімнаті, прилаштувавши під це діло примус, сусідка та її донька-вдова кілька разів відкрито нападали на Бригітту й лупцювали її. Кохан міг воювати з німцями по обидва боки фронту, та бойові дії проти двох жінок починати не наважувався. Спробував домовитися мирно, потім намагався нацькувати на них дільничного. Але той лише розводив руками: сам, мовляв, усе розумієш. У мене теж німці за окупації дядька розстріляли…

У доносі сусідка повідомила, що німкеня Бригітта Зоммер, співмешканка громадянина Кохана, намагається створити в Харкові підпільну фашистську організацію, аби відродити нацизм і помститися радянським людям за перемогу над Німеччиною. Німкеня справді чимось муляла міському управлінню держбезпеки, тому її забрали б і за безглуздіший наклеп. Передачі не приймали, побачень не давали. Дмитро брязкав по кабінетах орденами й медалями, але йому дали зрозуміти — краще не лізти, бо й фронтові заслуги не допоможуть.

Тут приходить лист від Гармаша з Сибіру. За кілька днів Дмитро і Кость уже пили горілку, згадували недалеке минуле, оцінювали перспективи звільнення Бригітти, дійшли до висновку — глухо. Поки що їй не допоможеш. Та й самому Кохану краще зараз зникнути з Харкова — держбезпека таки добереться до нього. Не тепер, так за тиждень. Чи місяць. Навіть якщо старший сержант Кохан зовсім скурвиться й офіційно відмовиться від німкені. Колишні розвідники як ніхто знали, коли ризик виправдовує себе, а коли слід виявляти обережність, аби не занапаститися.

Сотник поняття не мав, як Кохан домовився в своєму університеті, але саме ця проблема вирішилася просто: Дмитро зібрав нехитрий скарб, і однополчани взяли курс на Тюмень. До Дмитрівки, згідно з інструкцією Гармаша, діставалися на попутках.

Вони приїхали під вечір, і вже наступного ранку їх, похмільних, будив Юрко Бражник. А під вечір, коли компанія, до якої приєднався дільничний Пархомчук, збиралася випити під свіжезварені пельмені й вареники, у двері постукав Гриша Коломієць.

Щойно він переступив поріг Гармашевої хати, його зустрів нестрункий хор:

Далі — знову обійми, радісні крики, знайомство тих, хто ще не був знайомий, і за годину до Гармашів підтягнулася мало не третина Данилівки. За столом сиділи в основному чоловіки, жінки й дівчата або зазирали у вікна, або мостилися попід стіною на довгій лаві. Людям кортіло побачити не лише бойових друзів Павла Гармаша. Відчувалося, що вони справді раді гостям із «великої» України, раді пісням, що їх урізнобій витягували молоді чоловічі голоси, і втішені тим, що можуть показати себе не зрусаченими в тайзі покручами, а мешканцями такої самої, тільки дуже маленької України…

• Предыдущая
• 36/67
• Следующая