Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 37
- Предыдущая
- 37/67
- Следующая
Про справу, суть якої хоч коротко, але досить таки виразно написав у листі Гармаш, у цей час навіть не пробували говорити. Лише по обіді наступного після бурхливої зустрічі дня вся компанія подалася за село, на околицю, ближче до узлісся, де нарешті можна було спокійно обговорити те, заради чого ротний скликав їх усіх. Сонце ніби стояло високо, хмари його не закривали, але сибірська весна таки не надто зігрівала.
Знайшовши затишну галявинку, чоловіки сіли кружка. З них усіх лише Гармаш не мав цивільного одягу. Якби компанію хтось побачив збоку, то сприйняв би це зібрання як інструктаж, який бойовий офіцер дає цивільним ополченцям.
— Про Дмитрові проблеми вже знаю, — почав Павло. — Сподіваюсь, ніхто більше нічим заради моєї дурної ідеї не пожертвував?
— А ти, Пашо, чому про це тільки зараз запитав? Коли ми вже тут і готові в ружйо? — поцікавився Коломієць, хоча всі розуміли: в цій репліці немає жодних претензій чи закидів, просто Григорій допомагає командирові почати непросту розмову.
— Тут, Грицю, той випадок, коли Батьківщина кличе, — на відміну від Коломійця, Гармаш зараз говорив серйозно.
— Золото твоє шукати Батьківщина гукнула?
— Ти справді давай, Пашо, ближче до золота, — підтримав Коломійця Бражник. — Бо так і не ясно, у яких таких снах воно тобі наснилося.
Поки Гармаш переповідав історію про загадкове родовище в тайзі, що стало родинним прокляттям таких собі Рогожиних, і заодно — про появу в цих краях людини, схожої на Федора Рогожина, його не перебивали. Після розповіді про знайдений сховок у підвалі Коломієць не витримав першим:
— Так у чому там секрет, ти не розібрався?
— Приблизно я собі уявляю, але докладно — самі розумієте, роздивитися не виходило. Там було таке, — Гармаш розкрив долоні, поставив їх одна навпроти одної тильною стороною. — Оце ось, уявіть собі, цеглини. Десь між ними ще одна, вона з’єднує їх чимось на зразок важеля. Коли я ззовні натискаю на верхню, — він посунув до себе правицю, — вона ковзає по середній, проміжній цеглині. Механізм у якийсь момент відпускається, клац — і ось вам висувається нижня, — ліва долоня подалася вперед. — Причому сховок робився спеціально під цю бляшанку.
— Хитро, — погодився Бражник. — Тільки чи є гарантія, що тутешнього дядька-багатія не обдурили?
— Хто? Папери, які Назаров так старанно ховав, йому не продали й навіть не обміняли на щось більш коштовне. Йому до рук вони потрапили зовсім випадково. Так само випадково їх отримав найстарший із Рогожиних. Ні, тут не схоже на дезу, мужики. Золото, видно, справді існує, і його можна знайти. Дивіться, що було в бляшанці.
Гармаш видобув з-під гімнастерки плаский брезентовий пакуночок, розгорнув його, аби всі побачили старанно загорнуті в нього документи.
— Ось це, — Павло показав згорнутий удвоє пожовклий аркуш, — офіційна доповідь на височайше ім’я, складена таким собі майором Нелюбовим. Хто він такий — не знаю. Майор — і все тобі. Тут пишеться про успішну експедицію. Видно, на пошуки цього золота людей відрядили офіційно. Далі, — він узяв у руки зшиток із кількох аркушів, — короткий звіт про мету експедиції та маршрут. Ну, тут нічого пояснювати не треба. Ось це, — він показав хлопцям іще один аркуш, — та сама карта, що не відпускала з цих країв Федора Рогожина.
Розгорнувши стертий по місцях згину папір, Павло поклав його на траву. П’ять голів схилилося над малюнком. Олівцеві стрілочки, рисочки, цифри, лінії почали вже трохи блякнути. Але поки що папір зберіг усе.
— Нічого не розберу, — признався Бражник після кількох хвилин мовчазного вивчення намальованого. Інші своїм мовчанням дали зрозуміти Гармашеві — Юрко щойно висловив загальну думку.
— Наче дитина бавилася, — додав Коломієць. — А ось ці рисочки з крапочками взагалі на морзянку схожі.
— Я теж подумав — дурня це все, — погодився Павло. — Точно такий самий ефект: надурили, гади. Спочатку кровопивцю-поміщика, потім — мене, бойового офіцера-орденоносця. Коли трошки подумав, усе стало ясно. Ніколи не зайве трошки подумати, правда, старший сержанте Сотник?
— Так точно, товаришу старший лейтенант. І до чого ж ви додумалися?
— Простіше, аніж цигарку наслинити, — насолоджуючись загальною увагою, яку, напевне, відчуває фокусник, котрий збирається видобути кролика з капелюха, Гармаш неквапом приготував собі цигарку, старанно заліпив змочені слиною краї, франтувато клацнув запальничкою, закурив і лише тоді промовив, милуючись сам собою: — Уважно перечитав опис маршруту. Припустив, що це справді може бути наш район. Знайшов карту, взяв за відправну точку нашу Данилівку, переніс усю цю криптограму на місцевість. Іще раз звірився з записами. Ось, прошу, — з бокової кишені гімнастерки Павло витяг ще один акуратно складений аркуш, розгорнув його. — Тюменський район, карта видана перед самою війною. Тут я намалював приблизний маршрут тієї золотої експедиції. Похибка приблизно на кілька градусів, у кілометрах це…
— Хрін із ними, з кілометрами, — перебив командира Коломієць. — До революції відстані зовсім по-інакшому міряли, і карти зовсім інші були.
— Ну, не зовсім, — заперечив йому Кохан.
— Правильно, Дмитре, — застережливо підніс пальця Гармаш. — Оце правильно мислиш. Я спочатку зопалу вам понаписував, золоті, так би мовити, гори пообіцяв. А коли вже поштар поніс листи, так само подумав: раптом справді щось не те, похибка велика, заблукаємо десь у тайзі. Словом, зібрався я, з’їздив у Тюмень, звідти — до Томська, там архівів більше. Колишня губернія все ж таки, а Томськ як був повітовим, так і лишився.
— Я чув, тут нафту збираються шукати. В мене один професор геології знайомий, старенький такий пень у очочках, йому десь років за шістдесят. Ну, так він казав — бурильне обладнання сюди ніби ще за царя завозили. Потім революція і все таке, далі наука чомусь не просувалася, тоді війна… Аж тепер ніби в Москві заговорили про тюменську нафту…
— Її ще знайти треба. А золото — ось воно, — Павло тицьнув пальцем у середину карти. — Просидів я у архівах, значить. Ні про якого майора Нелюбова там нічого не прочитав. Зате знайшов старі, ще тих часів, географічні карти. Порівняв їх із найновішою, цією, — він знову шарпонув її. — Отут зазначений імовірний шлях до золота з урахуванням усіх топографічних розбіжностей. Отже, йти до того місця, за моїми підрахунками, три або чотири доби…
— Тут на «або» не можна розраховувати, — втрутився Сотник.
— Так точно, не можна. Це я, Костю, з урахуванням того, що ми справді можемо в процесі збиватися з курсу і повертатися назад на потрібний маршрут. Назад знайомим шляхом завжди вертаєшся швидше. Логічно? Логічно, питання знімається. Тепер так, — Павло підняв із землі якусь тоненьку гілочку й далі користувався нею, як указкою. — Кілометрів сімдесят чи сто вглиб тайги, ось сюди, на південний схід. Далі починаються болота, в основному — торф’яники. Кажуть, є дуже гиблі місця, деякі ділянки навіть узимку не промерзають, а морози тут — дай Боже. По той бік боліт — річка, — вказівна гілочка рухалася далі, тепер уже на схід Західносибірської рівнини.
— Немає тут ніякої річки!
— Так точно, Дмитре, немає. Не вказана, бо на той час не була аж такою відомою. Я встиг поспілкуватися з гідрографами, знайшов одного старенького, ще царя пам’ятає. Він мені очі розкрив на деякі моменти. Виявляється, тоді на карти наносилися лише значні ріки. Казна ніби збиралася профінансувати кілька масштабних дослідницьких експедицій, а тут — війна. Науку, самі розумієте, прищемили. Ага, значить, дідок цей мені багато всякого наговорив, з чого я одне точно розтуркав: подібні річки постійно утворюються за рахунок льодовикових вод. Ці, своєю чергою, поповнюють підземні джерела. І процес безперервний, людина в нього поки що не особливо втручається. До чого це я? Справа в тім, що сорок років тому річка справді була маленькою і вузенькою. Можна сказати, таким собі потічком без назви. За цей час вона, безперечно, наповнилася водою, набрала сили й розширилася. Стала однією з численних приток Іртиша. Лишилося дістатися до неї, пройти по течії, дослідити, назвати й офіційно нанести на карту. Країні Рад поки що не до того, вірно? Словом, така ось маленька лекція. Це я вам пояснив, чому на карті річки нема, а взагалі вона тече собі. І стає однією з перепон на нашому шляху.
- Предыдущая
- 37/67
- Следующая
