Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/67
• Следующая

За дві години він уже мостився на полиці в купе. Поїздки в плацкартному чи загальному вагоні він би не витримав. Був іще один момент — в обмеженому просторі купе можна дозволити собі звести процес спілкування з попутниками до мінімуму. Дорога далека, Мітін мусив добре відпочити і старанно обмізкувати ситуацію, яку мусить розв’язати самотужки.

Сусідами по купе виявилися двоє військових та миловидна жіночка середніх років. Всі так само їхали до Тюмені, у яких справах — Мітін так і не зрозумів. Принаймні військові в розмовах щодо цього поводилися стримано. Жінка заявила — їде до чоловіка, але військових це не стримало. Вони відразу взяли її в облогу, і їх влаштовував неговіркий четвертий пасажир.

Правда, знову довелося пити за перемогу — день випав такий. Але це мало і свої плюси: ніхто з сусідів не образився й не здивувався, коли Мітін, зігравши швидке сп’яніння, поліз нагору відпочивати. Офіцери потягнули даму до вагону-ресторану, і нарешті він лишився сам.

Не спалося.

Він міг лежати нерухомо кілька годин поспіль і рівно дихати, імітуючи міцний здоровий сон, але мозок, нехай трохи затуманений алкоголем, працював чітко й відлагоджено. Тепер, у спокійній обстановці, «чистильник» нарешті міг зібрати докупи інформацію, яку він уже мав і яку отримав протягом кількох останніх днів.

Отже, влітку 1945 року з представниками американської розвідки в «американському» секторі Німеччини зв’язався колишній оберштурмбанфюрер СС, у недалекому минулому — керівник розвідувально-диверсійного підрозділу особливого призначення. Перед тим, коли зовсім уже запахло смаленим, він скористався наперед приготованими документами і розчинився в просторі. Разом із шефом зникло десять найкращих агентів. Виринувши тепер на поверхню, німець запропонував американцям себе з усіма тельбухами, і в якості вступного внеску передав список цієї самої агентури з поясненнями, хто де в даний момент переховується. Агентів швидко зібрали, перевірили й переконалися — кадри справді цінні.

Серед них був один молодий росіянин. У листопаді 1941 він перебіг до німців і виявив бажання служити інтересам рейху й фюрера. Рядового Червоної Армії Федора Хорошилова кілька місяців старанно перевіряли, а коли переконалися — він справді ненавидить більшовиків і хоче воювати проти них, перевели в розвідувально-диверсійну школу абвера, де той почав виявляти неабиякі здібності. Через це швидко пішов угору. Але тепер послужний список цього агента Мітіна дуже мало цікавив.

Справа в тому, що Федір Хорошилов зник із поля зору своїх нових хазяїв наприкінці березня нинішнього, 1946 року.

До засилання в СРСР його почали готувати ще восени минулого року, коли американці вирішили впритул зацікавитися радянськими розробками в галузі оборонної, зокрема — атомної промисловості. Хорошилов входив до переліку агентів із числа колишніх радянських громадян, які були задіяні в майбутній операції. І він виявився єдиним, від кого не надійшло підтвердження про успішне прибуття на місце.

Жодна ланка в цій операції не повинна була обірватися. Тому не дивно, що шефи Мітіна почали непокоїтися.

Під монотонний стукіт коліс та похитування вагона думалося краще. Вмостившись на полиці зручніше, він стулив повіки й розмірковував далі.

Отже, після того, як агент не вийшов на зв’язок у запасний день, вирішено було не гнати непотрібну хвилю. Якщо залучити решту агентури, яка щойно почала обживатися, до пошуків Хорошилова, з цього нічого доброго не вийде. Навпаки — агенти почнуть панічно боятися, що Федір уже здає всю мережу після кількох діб, проведених у знаменитих катівнях Берії. Тому нехай усе йде за планом. А на пошуки зниклого агента треба відрядити досвідчену людину, здатну в разі критичної оцінки ситуації провести оперативну зачистку всіх кінців.

Дотепер на історичній батьківщині людина з паспортом на прізвище Мітіна була шість разів. Усякий раз — із різними документами, і лише двічі — як росіянин. В основному він видавав себе за англійця чи француза, обома мовами володів досконало. Але рівень його підготовки дозволяв швидко адаптуватися в умовах будь-якої країни та будь-якого суспільного ладу. Тому він ніде не почував себе чужим, хоча всюди йому було незатишно.

Наприкінці квітня він цілком легально перетнув радянсько-польський кордон на території Білорусії. При собі мав зовсім інші документи на ім’я якогось діяча польської компартії. Людина з цими документами мусила перейти кордон у зворотному напрямку. Тому в Мінську він передав їх наперед обумовленій особі, від неї отримав документи на прізвище Мітіна і вже з ними прибув до Москви.

Далі почалися пошуки. Контакт Хорошилова мусив чекати на нього в Ленінграді, і Мітін з’ясував — вони таки зустрілися. Законсервований німецький агент, який перебрався до «північної столиці» відразу після зняття блокади і, так би мовити, глибоко окопався там, повинен був відійти в розпорядження Федора, виконувати всі його вказівки. Але, виявляється, Хорошилов від самого початку почав не діяти за інструкцією, а віддавати досить дивні накази.

Спершу звелів зв’язковому дізнатися, як йому краще дістатися до Ростова. Потім дав гроші й наказав узяти квиток — сам ніде світитися не хотів, тут діяв професійно. Тиждень після того Хорошилова не було, на квартирі в зв’язкового лишилися його речі. Коли Федір нарешті повернувся, його підлеглий отримав новий наказ: поїхати в Москву, звідти взяти йому квиток до Тюмені, будь-який, на будь-який поїзд. Можна навіть не прямо туди, але в той бік, до тієї станції, звідки можна пересісти на інший поїзд і їхати далі, до пункту кінцевого призначення. Користуючись своїми знайомствами й не економлячи, згідно з наказом, на хабарах, агент таки роздобув Хорошилову прямий квиток, повернувся з перемогою, вислухав коротку подяку — і після того Федора вже не бачив.

Тоді Мітін дав шефам запит на по можливості повне досьє Хорошилова. Особливо ту частину, що стосувалася його біографії. Наступний сеанс зв’язку в екстрених випадках передбачався через день. Це ризиковано, але оперативність обміну інформацією в подібних ситуаціях виправдовувала ризик. Мітін отримав те, що замовляв, і мозаїка потроху почала складатися.

Виявляється, батько Федора — кримінальний злочинець та небезпечний рецидивіст Спиридон Рогожин, уродженець Західного Сибіру, а саме — Тюменського повіту. Сам Федір — байстрюк, його мати була коханкою бандита, законного шлюбу вони не укладали.

Останніх півтора роки свого земного життя, тобто після того, як восени 1934 року Рогожин вийшов, відсидівши черговий термін покарання, він очолював збройну банду, яка буквально тероризувала цілий район. У 1936 році Рогожина вбили в перестрілці чекісти. Його коханка разом із сином змушена була тікати з Сибіру подалі, в інші краї. Федора вона з цілком зрозумілих причин записала на своє прізвище — Хорошилов. Згодом вони осіли в Краснодарському краї, де мати одружила на собі розлученого бухгалтера радгоспу, взяла його прізвище й перебралася разом із новим чоловіком до Ростова. Хлопець далі лишився записаним на материне прізвище. Але, перейшовши на службу до німців, він усе частіше називав себе Рогожиним, хоча в офіційних документах далі писався Хорошиловим.

З усього цього Мітін зробив кілька висновків. Перший і головний — Федір Хорошилов точно не може бути агентом-перевертнем. Синові кримінального злочинця в лави радянської розвідки дорога закрита. Навіть якщо тоді, в сорок першому, його хотіли закинути в німецький тил і використали для легенди таке, прямо скажемо, непопулярне соціальне походження, нічого б у чекістів не вийшло. Федір справді ненавидить Совєти і довів це своєю безпосередньою активною участю в диверсійних акціях у радянському тилу. Причому хлопчина в свої вісімнадцять перейшов на бік ворога не з ідейних міркувань. Жодних політичних переконань — у нього свої особисті рахунки з більшовиками. Батька застрелили лягаві, матір мусила переховуватися, вийти заміж за нелюбу людину, сам Федько мусив приховувати, де жив до тринадцяти років і хто його справжній тато… Словом, служити чекістам Хорошилов — чи Рогожин? — ніколи б не став. До того ж він прекрасно уявляв свою долю в тому разі, якщо таки вирішить здатися. Навіть зрада і щиросердне каяття не врятують його від кулі.

• Предыдущая
• 35/67
• Следующая