Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/67
• Следующая

У рукопашному бою йому не було рівних, силою відзначався чималою. Ходили чутки, нібито з розвідувальної роти Бражника планує забрати до себе СМЕРШ, і це означало — далі Юрко служитиме в глибокому тилу. Та він одного разу побився із замполітом, далі — військовий трибунал і, враховуючи бойовий досвід, лише штрафбат. Могло бути гірше: замах на замполіта запросто трактувався як зрада Батьківщині, що автоматично означало розстріл на місці. Хоча штрафбат так само означав невідворотну загибель. Штрафників кидали вперед по фронту на поживу гарматам. Рано чи пізно Бражник поліг би смертю хоробрих під час чергової атаки.

Тому Гармаш, який знав причину бійки, прорвався аж до члена військової ради генерала Приходька. Замполіт справді був тоді п’яний і справді вимагав від сімнадцятирічної дівчини-санінструктора вступити з ним у статевий зв’язок. Інакше обіцяв віддати її під трибунал за поширення серед поранених антирадянської агітації, зокрема — анекдотів антикомуністичного змісту. Замполіт і раніше до неї чіплявся, але тут, добренно випивши, намагався силоміць затягнути дівчину до себе в бліндаж. Вона вирвалася, побігла до розвідників. Бражник, недовго думаючи, натовк замполітові писок. Навіть тоді Павло не міг пригадати, як саме він пояснював суть історії генералові. Але диво сталося — Юрка просто понизили в званні зі старшого сержанта до рядового, після чого повернули в рідну роту. Замполіт відбувся тривалою бесідою з комполку, після чого дівчину-санітарку тихо забрали в іншу частину далі від гріха.

Третій лист адресувався Дмитрові Кохану, до війни — студентові-першокурснику Харківського університету, де він вивчав німецьку філологію, на фронті — одному з кращих у стрільбі та киданні гранат, а заодно й перекладачеві у розвідроті старшого лейтенанта Гармаша. На виходах розвідники час від часу практикували простий, але дієвий трюк: перевдягались у трофейну німецьку форму й рухалися по тилах відкрито. Кохан говорив за всіх, у подібних випадках був за німецького командира. Одного разу таким чином група розвідників вільно пройшла до стратегічно важливого мосту, розмінувала переправу, яку німці збиралися висадити в повітря під час наступу радянської армії, і так само без пригод повернулася назад, до своїх.

Тепер Кохан поновився в університеті й навіть збирався одружитися зі справжнісінькою німкенею. Вона чомусь відразу запала на кремезного ставного українця, коли їхній полк увійшов у розбомблений Дрезден. Кохан урятував її та ще десяток дрезденців з-під завалу — руїни будинку засипали вхід у підвал. За зв’язок із Бригіттою Дмитрові загрожував трибунал, та їхнє шалене кохання стало предметом обговорення далеко за межами полку. Кажуть, історія дійшла до командувача фронту, він для чогось запросив послужний список винуватця, а тоді нібито сказав: «Такий герой має право на військовий трофей». Правда це чи ні — не міг точно сказати ніхто, але з фронту солдат повертався не сам. У рідному Харкові німкеню сприйняли, м’яко кажучи, насторожено. Словом, виникла маса проблем, їх Кохан якось докладно описав своєму командирові.

Нарешті останній лист призначався Гришці Коломійцю, радисту. Цей хлопчина з-під Полтави до війни був завзятим радіолюбителем і всім хвалився: до військкомату прийшов зі своєю власною рацією. Правда, прилад звеліли залишити. Коли після поранення лежав у госпіталі, буквально з нічого зібрав цілком пристойний детекторний приймач. Пропадати такому талантові не дали — після виписки прикомандирували до роти Гармаша.

Радист не любив, коли його називали Гришею. Відгукувався лише на Грицька, навіть часто наспівував собі під ніс: «Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться». Коли Полтаву звільнили, веселуну прийшов лист від матері: старшу сестру Світлану розстріляли. Її заарештували воїни-визволителі — за зв’язок із окупантами. Світлана працювала в німецькому офіцерському казино. І хоча, як писала мати, нічого аж такого безсоромного німцям не дозволяла, її все одно називали в очі та позаочі німецькою вівчаркою та фашистською підстилкою. Вже потім хтось написав донос, нібито Світлана видала німцям кількох підпільників, котрих повісили гестапівці сьомого листопада сорок другого року. Коломієць постійно носив того листа в нагрудній кишені й обіцяв прочитати його тому, хто наклепав на його сестру. «Повернуся додому, кілька днів питиму, потім візьму — і знайду суку», — серйозно казав він друзям. Поки що Гармаш не знав, чи здійснив він свій план.

Разом із Павлом ця п’ятірка була однією з кращих розвідувально-диверсійних груп фронту.

І вже точно така команда — єдина не лише на цілу Тюменську область, навіть на весь Західний Сибір.

Кожному з чотирьох товаришів Павло довіряв, як самому собі. А вони, своєю чергою, вірили своєму командирові. Тому Гармаш не мав сумніву: їм не треба особливо нічого пояснювати в листах. Тим більше кожен розумів — довіряти листам можна далеко не все. Його бойові побратими неодмінно влаштують свої справи так, аби десь за місяць дістатися з України сюди, в сибірську тайгу.

Поспішати не було куди. В цьому Гармаш був певен.

Золото нікуди не подінеться.

Москва голосно, весело та п’яно святкувала першу річницю Перемоги.

На Красній площі було не протовпитися, люди товклися по ногах одне одного, викидаючи в атмосферу густі горілчані та винні пари. Але він кілька годин мужньо простояв у натовпі, дивлячись на парад і слухаючи переможні вигуки десятків тисяч п’яних горлянок, які, здавалося, перетворилися цього травневого дня на одну велику.

Він не дуже любив подібні збіговиська, не радів разом із москвичами, гостями столиці та всім радянським народом. І не тому, що перемога над німцями образила його кращі почуття. Він однаково не любив і німців, і росіян. Хоча сам за походженням був росіянином, нащадком давнього сибірського купецького роду, який переплітався гілками зі славнозвісними купцями Демидовими. Правда, у другому чи навіть третьому коліні.

Ще наприкінці минулого століття його дід перебрався спочатку до Франції, потім — через океан, до молодої й нахабної Америки. Батько успадкував родинний бізнес, але третій син у родині не захотів упрягатися в сімейне ярмо. Особливо після Великої депресії, коли розорений батько опинився на межі самогубства, і лише участь у вдалій операції зі спекуляції земельними ділянками якось утримала їхній бізнес на плаву. Ні, молодший син вирішив податися в систему, непідвладну жодному впливу ззовні.

Спочатку армія. Потім — розвідка. Для цієї роботи він підходив насамперед за зовнішніми даними. Жодних особливих прикмет, звичайна типова зовнішність. Її навіть змінювати не треба — все одно ніхто не запам’ятає, перевірено роками практики. Лише блакитні очі додавали йому певної індивідуальності, але хіба колір очей — щось незвичайне? На чорно-білих фотокартках у десятках фальшивих документів, якими він устиг скористатися за останні десять років, блакиті очей узагалі не видно.

Він потрапив не просто у розвідку. Молодого честолюбного хлопця тягнуло до роботи, яку зазвичай називали брудною. Але тих, хто хоче маститися в цьому «бруді», цінували надзвичайно високо.

Без так званих «чистильників» не обходилася жодна операція, покликана оберігати та зміцнювати безпеку держави. До того ж такої могутньої держави, якою він вважав Америку.

У нього в кишені лежав паспорт із його фотокарткою, де значилося, що його власник — Мітін Антон Михайлович. Документ був фальшивим, але тільки спеціальна й дуже дорога експертиза могла виявити підробку. До тою ж із цим паспортом він збирався доїхати лише до Тюмені. Там центр уже організував для нього контейнер із новими документами, цього разу — справжніми, лише замість фотокартки власника паспорту наклеєне фото того, хто зараз користується прізвищем Мітін. Квиток до Тюмені лежав у внутрішній кишені піджака. На нього чекала поїздка по славнозвісній Транссибірській магістралі.

Коли Мітіну набридло і він майже виштовхався з натовпу, якісь ветерани років під сорок у прикрашених медалями гімнастерках для чогось запропонували «землячкові» випити за товариша Сталіна. Пропозиція прозвучала голосно, відмовитися за подібних обставин ризиковано. Відшити фронтовиків Мітін іще міг собі дозволити, але потрапляти в ситуацію, коли не хочеш випити за Сталіна і це всі чують, не хотілося. Це означало — привернути до себе непотрібну увагу, причому — негативну. Тому він кивнув, відійшов із вояками за ріг, до найближчого підворіття. У одного з його нових знайомих до паска був прив’язаний мотузком за ручку солдатський кухоль. Його товариш налив у той кухоль розведеного спирту з фляги, третій ветеран простягнув «землякові» шмат хліба із салом. Мітін говорив російською без акценту — батьки постаралися. Залишивши батьківщину, вони не забували мову. Так само він умів пити по-російськи, відчайдушно. Видихнув, кількома ковтками осушив кухоль, понюхав скоринку, повернув закуску воякові. Його вчинок прийняли схвальними вигуками. За той короткий час, поки фляга обійшла коло, Мітін розповів про себе: не москвич, з-під Пскова, воював у маршала Конєва, відвідував у столиці рідну сестру, нині повертається додому — жінка в нього пузата, за місяць, дасть Бог, народить. Випили за нащадка, після чого Мітін нарешті відкараскався від несподіваної компанії.

• Предыдущая
• 34/67
• Следующая