Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 77

• Предыдущая
• 77/88
• Следующая

– Глянь, – промовила, – як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!

– Ти таки боїшся!

Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску. Їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!

– Не йди так близько понад берег, упадеш!

Вона не відповідала.

– Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзиґарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзиґарок. Ходи, я тобі його подарую!.. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!

Вона немов не чула його. Швидко з зарум'янілим лицем і гарячково блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Ліс ставав щораз густіший і дикіший. Дорога, стрімкіша й вища, вела аж у полонину. Доти хотіла ще дійти. Доти, на всякий случай, за всяку ціну, і аж потім назад.

Задиханий, бачилось, у найбільшому напруженні йшов він мовчки коло неї…

Врешті опинилися на горі.

Перед їх очима розстелився чудний вид.

Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини – усе разом погружене в синьому. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені. Над усім тим чудно чисте голубе небо.

Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…

Навкруги тишина, самота й шум лісів.

Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка, і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.

Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко отворені очі. Що він заховувався так тихо?

– Тут так красно, – запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.

– Правда, але сідай!

– Ах, ні, я вже мушу йти геть.

– Геть? Чого?

Він сказав се якби без свідомості.

– Так!

– Пощо?

– Я ж мушу!..

– Сідай трохи!

– Не хочу!

– Чому ні?

– Тому…

– Та сідай!

Се звучало мов розказ.

Якась свавільність, що зовсім не хоче знати почуття страху, рухнулась в ній; вона усміхнулася й зашептала:

– А як мені не хочеться?

Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе.

– Ти така красна… така красна! – говорив здавленим голосом.

Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї, і тисячу полумінів бухнуло на неї. Та вона хотіла боронитися.

– Що ти собі гадаєш, чого хочеш?

– Нічого.

– То пусти ж мене.

– Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.

– Чоловіче, пусти мене!

Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.

– Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу… – шепотів раз у раз. – Ти така красна… така красна…

Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою, заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар.

Ось і все!..

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!

Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, – він тужить даремно!

Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б'є кулаком по дереву.

Яка вона красна, яка чудово красна!

Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

«Мусиш мене шукати», – сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.

Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить?

Але не найшов її.

Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.

Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати!

Він сміється, а серце його повне лютих сліз…

Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!

– Любиш мене? – запитався він був її.

Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:

– Ні.

– О, ти любиш мене!

– Може!

– Чому може?

– Бо… бо то щось інше.

Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?

Чи вона дійсно не прийде вже більше?

Се було неможливо!

Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений, лютий крик вирвався з його уст.

Так, він просто казився…

Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати. Що діяти?

Що діяти, щоб її бачити і знову мати?

Але як вона йому ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.

Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…

Він грізно зморщив чоло.

Нехай би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коршуни не найшли би його.

З гуцулами в любові непорадно жартувати.

Але їй було б добре в нього.

Усі ліжники[166], що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні, барвні, пишні вовняні пояси, всі багато ткані, білі як сніг сорочки, шкіри з медведів, що він сам убив, усі вишивані кожухи – все те він би виніс уверх і окружив її тим.

Свого чорного коня з вирізаним сідлом, украшеним сріблом, що дістав ще від свого діда, – він би їй теж подарував, бо, само собою розуміється, вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того.

Лиш аби коневі не захотілося ставати під нею дуба, як він се радо робив коло кождого мосту, бо тут йому зараз була б остання година! Він би його зараз застрілив; так як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину[167] якийсь пан. Він хотів їй вичистити рану в нозі, а вона його за те вдарила ногами в бік, що він майже дві неділі мусив сидіти дома, як каліка. Він за неї потім заплатив, а може, й переплатив, та й вона дістала своє!

• Предыдущая
• 77/88
• Следующая