Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 78

• Предыдущая
• 78/88
• Следующая

Так, він добрий, коли добрий… але коли лихий!..

Зарив руками в волосся і тре собі чоло та думає в одно, як би її міг дістати.

Уже він щось видумає.

Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахла! Бог знає, між яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.

Двері від хати отворилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.

– Не хочу їсти, – відповів смутно, не піднімаючи голови.

– Бог з тобов, синку мій, – відповіла мати поважно, – та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабість. Най Христос її задержить… най добрі святі її уб'ють.

Із засумованим лицем помацала його чоло і пробувала поглянути йому в очі.

Він бокував від її тривожно вивідуючих очей.

– А видиш? – сказала мати з тріумфуючою гіркістю. – Вони врекли тебе там в долині. Бог би їм заплатив. Дай-ко, най я ти[168] виссу з чола нечисте.

І, цілуючи, виссала з його чола уроки.

– Так, тепер буде ліпше; а потому знов я згашу вугля і підкурю хату зіллям. Ах, – нарікала, – нещаслива тота година, коли ти втяв оце дерево. Вернув єсь ся мені домів хорий і зі спущенов головов. Сопілки не киваєш[169] і мало що їш. Святі уб'ють зле, вержуть його на твоїх ворогів. Но, ходи в хату… чого ти тут із сокиров?

– Хочу йти в ліс.

– Чого?

– Хочу втяти ще одну смереку.

– Чи ти вдурів? Боже тебе борони! – сказала перелякана. – Хочеш другий раз бути замкнений… і захорувати? Дай покій, душко, дай покій. Ще держать тебе лиха година, і ти ще не цілком чистий.

– Я піду, мамо, мушу йти, – відповів мрачно і опустив голову, укриваючи лице обома руками.

– Я, – казав він далі, – хочу покласти тут коло колиби ще одну загороду на вівці. Може котра заслабнути, і ти б її дозирала, як я є в лісі коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злізу з гори в ріку, де ловлю пстругів[170], і витну там смереку. Там ліс густіший, ніж деінде, і голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на місці нароблю собі вориння і вкину тріски в воду, нехай тоді йде хто й подасть мене до суду! Я не боюся!

Останні слова сказав із мрачною рішучістю і встав.

– А тепер я йду, мамо; бувайте здорові й не ждіть мене перед опівночев.

– Коли се конче мусить бути, то йди, – сказала сумно мати, – та ліпше було б, якби-сь лишився дома. І погода ще може обернутися; сегодне не цілком вишумілося.

– Ні. Сегодне не загостить другий раз; онде все миготить вечірня зірниця, та й місяць сегодне вповні!

– То йди ж із Богом. Вечерю я тобі сховаю і, поки прийдеш, буду прясти та молитися за тебе.

Швидко сходив він зі звісної, порослої лісом гори, нетерпляче копаючи ногою сухе галуззя чи кусники дерева, що лежали на дорозі. Глибока тишина царювала в лісі, і тільки його сильний хід або вряди-годи вибовтаний проклін, коли зле ступив, перебивали її.

«А таки я її дістану!» – думав він зі зловіщою радістю.

«Зійду аж у ріку і втну саме там, де ліс поріджений і куди люди ходять, найздоровішу смереку. Тоді хтось піде і замельдує[171] мене в долині в панів; вони знов схотять мене замкнути на сорок і вісім годин; а я піду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!»

«Може, вона його донька?.. Та ні, вона тільки жартувала, кажучи, що виділа його там дуже часто! Чому він її не видів? А чому видів його жінку? Тоту гостру, страшну паню, що завше дивилася на його ноги, як увійшла до канцелярії, і він там був. То не може бути її мати… вона не може бути належна туди, вона мусить бути чиясь інша… Вона говорить по-руськи, тим часом її ж мати говорила бог знає якою страшною мовою. Він її ненавидить. Він знає лиш одне. Буде там, в адвоката, доти ждати, доки вона де не покажеться, і тоді він піде за нею… і тоді вона вже мусить бути його.

Все інше йому байдуже, таки зовсім не в голові.

Ішов усе швидше і швидше. Вже було недалеко до цілі. Крізь проріджаючийся ліс уже миготіли в місячному світлі хвилі гірської ріки.

Ще лиш кілька кроків, і буде на місці.

Зараз навперед нього, попід саму гору, плила ріка; підбувши[172] сьогодні через бурю, неслася великими пінистими хвилями, що сумно влискувалися в місячному світлі.

Він стояв, оперся о смереку й подивився далеко навперед себе.

Краще й тужніше, як коли-небудь, пишалося перед його очима ціле пасмо гір. Освічене магічним місячним світлом, мільйонами звізд, було воно гарне, мов у казці.

Чи бачив він і чув велику красу у природі? Він привик був із дитинства до пишного виду гір, знав ясні, мов день, тихі мовчазні літні ночі, бо не одну спав, стережучи коней; а проте… а проте, коли зір його сягав за верхи, обгорнеш голубими облаками, серце його охопила глибока й невідгадна туга!

А тут, коло його ніг, колисалися хвилі й буркали щось сумне, їх звуки збудили в його серці… сльози. Так, йому стало тяжко, він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати… Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі.

Далеко й широко розплилася в тій тишині тужлива думка і зіллялася у прегарну гармонію з красою ясної ночі.

Кинув капелюхом об землю, мовби в ньому гніздилися всі сумні думки його.

Як ішов сюди, закинув був на шию хустку. Сильний запах, котрий виходив із хустки й котрий він узагалі завважив на ній, довів його до того, що вона тим живіше стала перед його душею. Туга й нагальна жадоба за нею ще сильніше пробудилися.

Обернувся плечима до ріки.

Крайня смерека на березі дістала перший удар. Зразу йшли удари поволі, рівномірно, потім швидше, сильніше. Так працював більш як годину, не припочиваючи ані хвильки. Якась гарячковість учепилася його. Неустано думав він про неї. Вона так живо стояла перед його душею в усій своїй принадній красі і з усіма своїми словами й усміхом. Він немов іще раз усе пережив з нею.

Яка гарна, яка чудово гарна була вона!

До всього того ще той сон!

Сон той ще був у його тямці. От якби тепер іще чув її притуляння, чув її м'які теплі члени…

«Мусиш мене шукати!» – почув він раптом туй коло себе. Іздригнувся та й перестав рубати. Майже в тій самій хвилі повторилися слова: «Мусиш мене шукати!»

Так, се був її голос… Її голос!

Поки міг спам'ятатися, затріщала й захиталася смерека й, падаючи, мало не захопила його, якби був у свій час не скочив набік. Він налякався, як ніколи в житті, і все волосся стало йому догори.

Що се таке?

Озирнувся і вдивився у воду… відти роздалися слова, так голосно й так виразно…

Та ніщо не рухалося. Хвилі йдуть одна за одною, не надто швидко, але й не помалу, все нові й нові. Смерека впала була в воду, а хвилі знімали її на свої хребти поволі й поважно і маєстатично з собою унесли.

А так усе було тихо-тихо, немовби ждало чогось… Дерево на березі, ба й увесь ліс – усе, немовби так мусило бути, аби щось побачити.

Хвилі влискувалися на місячному світлі, а над ним тяглися голубаві облачні постаті, ні, ні, вони були скрізь, вони зібралися були, немовби хотіли все задушити й перемогти.

Від божевільного того переляку вхопила його дрож, і він був би ревнув, цей звір, та раптом погадав на Бога. Хреститься раз, другий, третій, багато разів – потім немов на наглий внутрішній наказ зриває із шиї шовкову хустину й, зім'явши в руці, кидає в воду.

Як стій стало йому все ясно.

Вона відьма… відьма!! О свята Мати Божа!.. О всі святі!

Куди він тут заліз? І з ким він мав діло?!

Чувство скаженої ненависті проти неї заволоділо ним.

• Предыдущая
• 78/88
• Следующая