Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 76

• Предыдущая
• 76/88
• Следующая

– Певне; на те нема ради.

– А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?

Поглянув на неї злорадно.

– Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

– Саме так, як я дівчата в селі, – виговорив гордо й більше мовби сам до себе. – І я багач: наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

– Чого ти все смієшся?

– Я не сміюся з тебе.

Він заспокоївся.

– Се правда, – сказав, – як християнин[161] багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.

– А з мене ти б также сміявся? – запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.

– З тебе?

Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючись.

– Е! Воно так не йде, – сказав.

– Чому ні?

– Не знаю… але ти така… така…

– Яка я? – запитала поважно.

– Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…

Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…

Мовчки йшли якийсь час далі.

Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як давніше.

Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй – сама не знала чому – нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»

В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба – відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім – сміливий.

Стала йти помаліше.

Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум'янцях на її лиці він поміркував, що вона втомлена.

– Ти втомилася, – сказав, – не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.[162]

– Правда, – відповіла втомлена.

Він раптом почав іти зовсім помалу.

– Ти так красно говориш по-нашому, – почав оп'ять.

– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.

Притиснула обидві руки до висків.

Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я і злучилося в вогонь.

Обоє спустили очі.

Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?

Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.

Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.

– Ти боїшся? – запитав змішано.

– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

– Чому воно так?

– Не знаю…. не знаю… по правді…

– Що ти тут робиш?

– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре… – сказав чудно здивованим тоном.

Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.

– Незабаром зайде сонце за гори, – перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

– Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п'ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-но мені!

Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

– Се ходить, якби мало душу, – сказав. – Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе[163] твій дєдьо[164] великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

– Ти не знаєш, хто я?

– Ні.

– Але ж ти мене видів… нагадай собі!

– Я тебе ніколи не видів!

– Нагадай собі.

– Але ж кажу тобі!

– Но… як ти привів свого гарного коня на подвір'я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

– Не знаю… – сказав протяжно й зачудовано, – але я тебе не видів… хтось був вийшов… не знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.

– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!

– Ти знов смієшся з мене!

– Ні.

– То хто ж ти?

– Що се тебе обходить? А втім, – додала раптом з меланхолійним усміхом, – я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

– Багачка й не має щастя? – сказав недовірливо й засміявся. – Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода… – сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум'я облило її лице.

– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

– До Дмитра буде двадцять і шість. Я…

Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.

– Що таке? – відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

– Ти красна, – сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

– Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галуззя, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:

– Отже, тобі подобається тут, у лісі?

– Подобається.

– Чому? Тут же нічого не видно.

– Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.

– Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо[165]. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?

– Ти одинак у родичів? – запитала, не вважаючи на його слова.

– Аякже; та чи підеш?

– Се ж не може бути!

– А чому ні?

– Тому, що бути не може.

– Тому, що не хочеш?

Вона мовчала.

– Тому, що не хочеш! Чуєш?

– Ах, що тобі забагається!

Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.

• Предыдущая
• 76/88
• Следующая