Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 23
- Предыдущая
- 23/51
- Следующая
…Кілька днів Вона поводилася, ніби нічого не сталося, але щось висіло в повітрі. А потім була розмова, кожне слово якої я пам'ятатиму до самої смерті…
Вранці Вона, як звичайно, поралася з кістяними пластинками, потім підняла голову:
– Полікуй мені очі, хлопчику! – Уперше сама попросила.
Я глянув через плече й охнув: себе побачив. Поруч – кішка-людожерка. Тільки не нападає. І я чомусь без зброї. Пані засміялася:
– Це ти, а це я!
Якщо це називається «почуття гумору», постараємося проявити. Я торкнувся платівки:
– Перший буду.
– Ти про що?
– Цих тваринок ніхто ніколи не приручав. Буду перший.
До всього був готовий – від сміху до гніву, але Вона просто показала мені на сидіння. Тобто це я пишу, «просто показала» – насправді я ні до, ні після того не бачив ТАКОГО жесту. Як бувають одні й ті ж слова вимовлені з різною силою, так у її простягнутій руці було сили більше, ніж я міг уявити. Я сів, не відриваючи очей від її обличчя, і не міг ворухнутися: таке відчуття, ніби долю мою вирішують.
Пані. Та так воно й було…
Довго так тривало, потім Вона тихо сказала:
– Простягни руку. Пальці розчепір, я тобі ваші звичаї нагадувати повинна?
Боги великі, це серйозно? Ох, ще б пак! Наші пальці переплелися.
– То як, Хайні, не передумав? Візьмеш за себе відьму стару? Я знову вирішив проявити те ж почуття.
– Зважаючи кого.
Її очі полізли на лоба.
– Ти ж імені не назвала! «Німі заручини». Звідкіля я знаю: може, ти свою бабусю сватаєш!
Пані змінилася миттєво. Переді мною знову сиділа жінка-яструб, готова мене заклювати. Але не встиг би я порахувати до п'яти, як Вона розслабилася.
Пані. У мене ворухнулася була недобра підозра. Серед багатьох народів ходить навдивовижу стійкий міф, нібито, дізнавшись справжнє ім'я чарівника, можна отримати над ним владу. Як і в деяких інших випадках, дим народився не без полум'я: ми справді неохоче називаємо себе навіть тим, хто знає про нас усе. Частково це запобіжний захід: а що, як забудеться й ляпне при людях? Просто, коли розміняв третій десяток імен, починає здаватися, що вимовити вголос справжнє – значить розкрити душу… Відійшла ж я тому, що згадала: ні в аро, ні в отерців такого забобону немає, отже, Хайні про нього й знати не міг.
Ну, а сам жарт був, звичайно, гарним. Ці їхні «німі заручини» – цікавий звичай, не згірше за могарське питво…
Перекладач. Тобто не гірше гусарської рулетки: у місті-державі Могар, Шостий світ, підозрюваному давали дві чаші вина, одна з яких отруєна.
За німих заручин чоловік зобов'язаний одружитися з будь-якою жінкою, дібраною йому старійшинами роду, який укладає заручини.
– Давно треба було тобі представитися – Арфіаль. Можеш називати Арфі, якщо прийняв заручини.
Та я!!!!!!!..
– Сядь, ми ще не домовилися про умови!
Смійся, я на будь-які згоден.
– Заручини зробимо, як у ваших переказах – «на п'ять років без одного». Послужиш… допоможеш тут підчистити сліди… підеш на вашу Стару Батьківщину, подивишся, як там і що. Сподобається – купуй хутір або невеликий маєток, срібла тобі вистачить…
– Не треба, Пані. Сам добуду.
Якби Вона вміла людей перетворювати, бути б мені камінцем чи щуром – так обпік погляд. Відвернулася, мовчки пройшла до вікна, взялася за раму. Вітер розвівав волосся.
Арфіаль. Спокуса відправити його на місце нашої першої зустрічі з самим ножем була дуже велика. Рік тому я б так і зробила. Але тепер… Не те щоб у мене прокинулося почуття у відповідь – поскубло мої почуття за стільки століть, – але не можу, не можу… Все одно, що на кошеня сердитись…
…Голос глухий, як з підземелля:
– Ти почав псуватися. Хіба про придане задають питання? Задають. Одне. Але я його не скажу.
– Та вже спробував би запитати: «Скільки?» Са-ам до-о-бу-ду… Мечем? А сирітських проклять ти не боїшся? Якщо так, то марно!
Зроду я не думав про це: чужий – ворог. Його майно – твоя здобич. Все просто і ясно.
Напевно, вигляд у мене був все-таки…
Арфіаль. Дурний був вигляд.
…І Вона пом'якшилася.
– Ну, вважай, що вдову береш. Та воно майже так і є. Я продала дещо. Так – воно залишилося мені від чоловіка. Тільки він помер задовго до твого народження. Ну, будеш сердитись?
Арфіаль. Вміла ж я колись брехати, не червоніючи.
…Я мовчки кивнув.
– Отже, слухай далі. На Старій Батьківщині може виявитися… Незатишно. У такому випадку – на корабель і до вільних мисливців.
«Чи приймуть?»
– А ти намиста надягнеш. Не червоній, я цей звичай варварським не вважаю. Чоловікові краще носити зуби своєї здобичі, ніж брязкальця… куповані. У них, у святилищі, Бетелайнові намиста зберігаються, так що зуби ящера відразу впізнають – і враження буде.
Це так, як я сам не подумав. Напевно, й самих котячих зубів вистачило б: мало хто кішок убивав у поєдинку.
– Скажеш їм майже правду – жив за хребтом, зробив човен, вітром винесло на материк.
Я оголив меч.
– Па… Арфі, хтось увійшов через потаємний хід. Через справжній, не той, що всі знають.
Вона всміхнулася, коли я почав був оте «пані», а потім перейшов на ймення.
– Заспокойся, там ворогів бути не може. Давно, – свердлить очима, – його знайшов?
– А ось як дозволила книжки вибирати, так і зрозумів, що полиці повернути можна.
Арфі зітхнула:
– Нічого від тебе не приховаєш, мисливчику.
У коридорі почулися важкі кроки.
– Ну й слух у тебе, між іншим!
До кімнати ввійшов Гарні-Ла. Увійшов і рукою показав, щоб я вийшов. Я подивився їй в очі. Що скажеш, наречена?
Арфіаль. А тепер МОЮ долю вирішували. Такого б не пробачив і він.
…Пані обняла мене, та так, що я тільки за якийсь час зрозумів, що не зможу вихопити зброю.
– Перепрошую, – нічого собі криці в голосі: можна меч викувати! – але у мене немає секретів від майбутнього чоловіка.
«Не будеш слухатись – порву заручини».
Арфіаль. Як не дивно, читання чужих думок і передавання своїх – принципово різні процеси, причому друге набагато легше й не призводить до утворення стійких зв'язків між душами. Те, що сталося з нами, – це, звичайно, виняток зі всіх можливих правил, але, наприклад, настрій своєї хазяйки якірець зі стажем звичайно відчуває безпомилково – навіть не бачачи її.
…Принц зітхнув, важко сів на подушку, обвів оком кімнату.
– Я прийшов тому, що ви, високорідна пані, нерідко знаходите зовсім несподівані виходи… – Помовчав і рубонув навпростець: – 3 пасток! Річ у тому, що сьогодні, прямо в палаці арештовано всіх офіцерів-найманців, усіх до одного! їх заманили нібито на нараду: найманці завжди підтримують порядок під час свят.
Пані присвиснула, як хлопчисько.
– Чуло моє серце, що план занадто простий!
Гарні-Ла заперечно похитав головою.
– Якби вони розгадали план, я б тепер був не тут. І не брали б сотників, адже вони взагалі не втаємничені, – у змову посвячені тільки командир полку і його заступник. Я отримав, – нехай пізно, але отримав, – вірогідну звістку, що найманці повинні під тортурами зізнатися, ніби їх підкупили вбити короля під час огляду. І обмовити півстолиці. Ми вдаримо вночі, перед світанком. Горян, лицарів Братства Булави, інших могх прихильників у місті не так мало. До речі, якщо благородний лицар Хайн-Лорі приєднається до нас, то я цієї послуги ніколи не забуду. Але, Морі!.. Високорідна пані!
Якось він різко виправився, – невже думає мене обдурити?
– Може статися те, чого я боявся, чого чекав роками. У нас не вистачить сил перекрити всі виходи зі столиці, багато з наших ворогів і, можливо, хтось із принців зуміє втекти. Я не хочу домашньої війни, ти ж знаєш. Але й виходу іншого не бачу.
- Предыдущая
- 23/51
- Следующая
