Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 24
- Предыдущая
- 24/51
- Следующая
Арфіаль мовчала, але несподівано для них обох заговорив я:
– Ваша Величносте…
Навмисно я так сказав – щоби принц зрозумів: я на його боці. Все я зрозумів, і важко це, але… Але Арфіаль хоче його перемоги, серйозно хоче, а раз вона хоче, то і я.
– Ваша Величносте, чи можу я дізнатися, хто, крім вас, має права на престол?
М-м, не скажу, який з нього король буде – це Пані видніше, – але в душі він точно король: ТАК глянув, ніби я й не людина зовсім. Мовляв, комаха, а туди ж – питання ставить.
Арфіаль. А що він про вас знав, лицарю?…
– Відповідай, Гарні. Він даремно не запитає.
– Питання вельми заплутане. Після смерті мого батька було три перевороти й тиха гризня. Урешті повноцінних принців просто не залишилося. Визнаними членами династії, крім мене й мого брата…
Арфіаль. Єдинокровного брата.
– …є п'ять осіб, але їхні батьки, хоча й належали до панівного дому, самі не царювали, так що з точки зору закону мої права безперечні. Але вирішуватиме, на жаль, не закон.
– Чи могли б ви домовитися з кимось із принців? Не дивіться на мене так, Ваша Величносте, я розумію, що «корона одна»… Але є ж такі, кому мати її однаково не світить?
Гарні-Ла вимучено посміхнувся:
– Звичайно. І знайти спільну мову з деким – річ можлива. Але яка ж допомога від тих, у кого немає прихильників?
– З ваших слів випливає, що коли… – Я натужно ковтнув. Тутешній король мені не зробив нічого поганого. – Якщо швидко вбити короля, то його прихильники не будуть знати, за кого їм воювати?
– Знайдуть. І навіть якщо пошуки затягнуться, що мало ймовірно, будуть знати напевно, проти КОГО воювати.
– Є спосіб. Необхідно, щоб відразу ж по всій країні пішов папір, що принци скликають Збори всіх станів. Щоб усе було за законом.
Про ці Збори я прочитав у книзі – тій самій. Половини, чесно сказати, не зрозумів…
Арфіаль. А другу зрозумів по-своєму.
…Але сподобалося.
Принц заговорив повільно, явно зважуючи кожне слово – як воно на папір ляже:
– Господь покарав узурпатора – долю престолу, відповідно до закону, вирішать стани королівства. – Помовчавши, заговорив знову: – Сильний хід, сильний! Бунтівники й захисники законності міняються місцями.
Наші очі зустрілися, і я зрозумів, про що він думає: чи визнають Збори його права такими безперечними, як самому здається? От і перевіримо, чи правда домашньої війни не хочеш.
– Твоя правда, його розум не гірший за руки. Це, мабуть, єдина можлива порада. Звичайно, треба все добре обміркувати… І порадитися.
– Ми могли б надати Вашій Величності ще одну послугу. Скажімо так: ми спробуємо захистити вас від деяких неприємних сюрпризів.
– На зразок того, що стався на острові? Я, між іншим, досі не знаю, що це було! І куди зник труп «демона»… Точніше, ЯК він зник з мого власного підвалу!
Арфіаль показала зуби. Знаю, що недобре так говорити, але іншого слова не добереш: не посміхнулася, не всміхнулася – саме показала зуби.
– З цього боку Вашій Величності нічого побоюватися. Але для того, щоб ми могли зробити… необхідну справу, потрібно, щоб у шинкаря не пізніше, ніж через декілька тырсів, чекали двоє непримітних коней. Непомітність – обов'язкова умова, моїх скакунів, на жаль, вся столиця знає.
Принц зітхнув.
– Усі б таку ціну запитували.
Розділ четвертий
Грім і блискавка
Коли двері зачинилися, Арфіаль пирхнула:
– Треба казати не «папір», а «маніфест», на-аречений мі-ій!!
– Не в словах справа, був би резон.
– Є резон, є. Зараз ми тобі документ справимо…
Арфі підхопила двома пальцями аркуш паперу, насупила брови – і папір почав покриватися чорними літерами. На вигляд – ніби отерською тушшю вписано, основний текст – чорним, моє ім'я, підпис, печатку – червоним, але я розумію, що це папір у потрібних місцях змінив колір.
Арфіаль. Я трохи побешкетувала. Право на підпис червоного кольору мають тільки вищі ранги, а на написання імені червоним у документах – ті, кому король дарував цей привілей персонально. Втім, у разі помилки відповідальність лягала на того, хто підписав, а підпис, зрозуміло, не мій.
– …Тепер сідай от сюди, – за її столик. Вона завжди мене проганяла, перш ніж доглядати за своїм лицем.
– Закрий очі й не задавай дурних питань.
Її руки взялися чомусь мазати моє обличчя. Я простягнув свою, її обійняв.
– Тихо, тихо, ми ж іще не одружені! Втім, так можна, але більше не ворушись і слухай уважно. Сьогодні тобі доведеться підкорятися Шарлю – так треба. Завтра звернешся до шинкаря, у якого сьогодні візьмете коней. Гарні-Ла вважає його своєю людиною, але не знає, що той багато років був кухарем у Палаці. Сядете в човен – так, Шарль ще з тобою – і відчалите рівно опівдні. Коли вийдете в море й підете далі від берегів – човен сам вас доправить. Але націлений він тільки три рази – ах, ти не знаєш…
– Здогадуюся: три рази на полудень.
– Затримаєтеся довше – залишитеся тут. Я, правда, попросила Меллу проконтролювати, але в її дочки ріжуться зуби, так що дай їй… Можеш відкрити очі!
Ну, боги та демони, я сам себе не впізнав! Шрам зник, на його місці величезна родима пляма, на носі бородавка, очі здаються косими…
– Пані, це назавжди?
– А ти хочеш подобатися жінкам? Ці-і-іка-а-аво ко-ому-у? Я тебе і такого… Гм, не зовнішність головне в людині.
Мені стало боляче. Вона явно хотіла сказати «й такого люблю», але урвала себе. Урвала, щоб я не злетів до небес.
– Заспокойся, все це легко змивається. Коли ще не зрозумів, потрібно, щоб тебе не могли впізнати. Ну, а тепер – до зустрічі на нашому весіллі!
Арфіаль зникла раніше, ніж я встиг відкрити рот. Навіщо я розтиснув руки, навіщо випустив?
Арфіаль. Справді, навіщо?
Я й далі сидів, похнюпивши голову, коли до кімнати увійшов Шарль. Хлопець озброївся не до зубів, а по самі вуха: ножі й у рукавах, і в халявах, на поясі тесак і довгий меч. Ще один тесак простягнув мені.
– Візьми, а то твою зброю відкрито не повезеш – в очі впадає. І це теж.
Я надів на себе шматок тканини з проймою для голови по центру.
– Ходімо.
З бібліотеки ми спустилися в підземельний хід. Він був дуже старий, не тільки старіший за цей будинок, але, можливо, навіть за саме місто. Від стін просто віяло старовиною, а в одному місці я побачив висічені знаки, схожі на ті, якими пишуть отерці, але прочитати не зміг: вийшла повна нісенітниця.
– Тут справа така, господарю. Тобі відомо про вирізану сім'ю кольчужних справ майстра? В одного з підмайстрів була дівчина на стороні. Її пощадили – мабуть, уважали, що знати нічого не може. Вона справді майже нічого не знала, але запам'ятала, що останню роботу вони робили вдома в замовника.
Так воно й має бути.
– Цього, зрозуміло, слід було сподіватись. Я почав міркувати: де він може бути, цей будинок? У самій столиці? Довго ховати такого звіра важко. Десь далеко? Тоді взяли б майстра не зі столиці, в Отері міста густо стоять. По всьому виходить, приміський маєток. Почав я околиці вивчати й виявив замок, що не тільки сам по собі охороняється, але й далекі підступи до нього стережуть. А селяни впевнені, що новий господар сплутався з нечистою силою. Хто він сам, звідки – не знайдеш у лісі дороги!
Мені ця отерська приказка «не знайдеш у лісі дороги» здавалася дикою: як це – в лісі не знайдеш?! Чи в них мох не росте на деревах? Струмки не течуть?
Шарль зупинився й пильно подивився мені в очі.
– Не розумію, чому арешти почалися сьогодні, а не місяць тому, не тиждень? Таке враження, ніби до певного дня готувалися! Але день начебто вигідний нам! Якщо тільки в них немає в запасі чого-небудь серйознішого, ніж той рогатий!
- Предыдущая
- 24/51
- Следующая
