Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 70

• Предыдущая
• 70/138
• Следующая

Його дотик, здалося, проникнув мені під шкіру, попід кості на моєму обличчі. Відчуття було кусючим, мов електричний розряд, — воно прошило кістки, спустилося по хребту й затремтіло в животі.

Стривай, — подумала я, коли дрож розквітла в тепло, в млість. Хіба я не мала втратити ці відчуття? Хіба відмова від почуттів не була частиною угоди?

Я була перволітком-вурдалаком. Сухий палючий біль у моєму горлі беззаперечно свідчив про це. І я знала, що означало бути перволітком. Людські відчуття та емоції мали б повернутися до мене пізніше у якійсь іншій формі, але я була переконана, що на самому початку й близько нічого такого не почуватиму. Тільки спрагу. Такою була угода, такою була ціна. Я згодилася сплатити її.

Та коли Едвардова долоня вразила моє обличчя своїм шовковим і твердим дотиком, збудження шугнуло моїми висохлими венами, прошивши мене від маківки до п’ят.

Він звів одну бездоганну брову, очікуючи, коли я заговорю.

Я обхопила його руками за шию.

Знову було відчуття, що ніякого руху не відбулося. В один момент я стояла прямо й нерухомо, як статуя, — і тої ж таки миті він уже був у моїх руках.

Теплий — принаймні так мені здалося. Запах його був таким солодким і п’янким, який я й близько не могла оцінити своїм старим людським нюхом, але на сто відсотків це був Едвард. Я притулилася обличчям до його гладеньких грудей.

І раптом він ніяково ворухнувся. Відхилився від моїх обіймів. Я втупилася в його обличчя, спантеличена й налякана цією відмовою.

— М-м-м… Обережно, Белло. Ай!

Я відкинула руки, сплівши пальці в замок, щойно все зрозуміла.

Я була занадто дужою.

— Ой, — пробурмотіла я.

Він усміхнувся так, що моє серце б зупинилося, якби воно й досі билося.

— Не панікуй, кохана, — мовив він, піднявши руку й торкнувшись моїх вуст, напіврозтулених від усвідомленого жаху. — Просто зараз ти трошки міцніша за мене.

Мої брови зійшлися на переніссі. Я про це також знала, але зараз це здавалося ще сюрреалістичнішим, ніж будь-що інше в цьому цілком сюрреалістичному моменті. Я була дужчою за Едварда. Я примусила його скрикнути «Ай!».

Долоня його знову погладила мене по щоці, й розчарування миттю випарувалося, коли моє нерухоме тіло пронизала нова хвиля бажання.

Ці відчуття були настільки сильнішими за все, до чого я звикла, що було важко дотримуватись якогось певного плину думок, незважаючи на те, якою ясною тепер була моя голова. Кожне нове чуття переповнювало мене. Я згадала, як одного разу Едвард сказав (голос його був слабкою тінню порівняно з кришталевою музикою, котру я чула зараз), що такі як він, такі як ми легко захоплюються. Тепер я збагнула чому.

Я зробила навмисне зусилля, щоб зосередитися. Я мала дещо сказати. Щось найважливіше.

Дуже обережно — так обережно, що навіть рух можна було вловити, я витягнула праву руку з-за спини й підняла вгору долоню, щоб торкнутися його щоки. Я силкувалася не звертати уваги ні на перлистий колір власної руки, ні на шовковистість його долоні, ні на струм, який прошив мої пучки.

Я вдивилася в його очі й уперше почула власний голос.

— Я кохаю тебе, — промовила я, і це прозвучало, як спів. Мій голос бринів і відлунював, як дзвін.

Його усмішка у відповідь засліпила мене значно сильніше, ніж засліплювала, коли я була людиною, бо тільки зараз я по-справжньому побачила її.

— І я кохаю тебе, — сказав він.

Він узяв моє обличчя в долоні й нахилився до нього — зовсім повільно, і це нагадало мені, що я маю бути обережною. Він поцілував мене — спершу це був м’який шепіт, який зненацька зробився дужчим, шаленішим. Я силкувалася не забувати, що маю бути лагідною з ним, але в цьому вирі почуттів було занадто важко пам’ятати щось, було важко втримати послідовний плин думок.

Було враження, що раніше він ніколи мене не цілував — наче це був наш перший поцілунок. І, щиро кажучи, він і справді ніколи раніше так мене не цілував.

Я почувалася майже винною. Звісно, зараз я порушую угоду. Бо ж цього я теж не мала б відчувати.

Хоча мені не потрібен був кисень, дихання моє прискорилося — я задихалася, як коли горіла. Але це був цілком інший вогонь.

Хтось прочистив горло. Еммет. Я миттю впізнала глибокий голос, жартівливий і роздратований водночас.

Я й забула, що ми не самі. А тоді усвідомила, що притуляюся до Едварда так, як на людях не надто чемно притулятися.

Засоромлена, я на півкроку відступила — знову миттєвим рухом.

Едвард гигикнув і зробив крок зі мною, так і тримаючи руки довкола моєї талії. Обличчя його палало — наче поза діамантовою шкірою горіло біле полум’я.

Я зробила цілком непотрібний вдих, щоб заспокоїтися.

Наскільки відрізнявся цей поцілунок! Я вдивлялася у Едвардів вираз обличчя й порівнювала розмиті людські спогади з оцим ясним насиченим відчуттям. Вигляд у нього був… самовдоволений.

— Ти мене не надто балував, — звинуватила я його своїм новим співочим голосом, ледь-ледь звужуючи очі.

Він розсміявся, сяючи від полегшення, що все нарешті позаду — страх, біль, непевність, очікування, все-все вже в минулому.

— На той час і не можна було інакше, — нагадав він мені. — А тепер твоя черга не розчавити мене, — знову розреготався він.

Я нахмурилася, зважуючи його пропозицію, і тоді слідком за Едвардом почали реготати й інші.

Карлайл обійшов Еммета й швидко попрямував до мене; очі його були зовсім трошки сторожкими, але Джаспер ступав за ним слід у слід. До сьогодні я ніколи по-справжньому не бачила й Карлайлового обличчя також. У мене з’явилася нагальна потреба моргнути — наче я витріщалася на сонце.

— Як ти почуваєшся, Белло? — запитав Карлайл.

Я поміркувала якусь частку секунди.

— Приголомшено. Стільки всього… — не договорила я, дослухаючись до власного голоса-дзвіночка.

— Так, спершу буваєш розгублений.

Я кивнула швидко й різко.

— Але я почуваюся собою. Нібито такою, як була. Я не очікувала цього.

Едвардові руки легенько стисли мене за талію.

— Я ж тобі казав, — прошепотів він.

— Ти досить добре контролюєш себе, — зауважив Карлайл. — Набагато краще, ніж я сподівався, навіть незважаючи на той час, що ти мала, аби морально підготуватися до перетворення.

Я згадала про дикі переміни настрою, про складнощі з концентрацією, і прошепотіла:

— Але я ще не певна.

Він серйозно кивнув, а тоді його діамантові очі зблиснули цікавістю.

— Схоже, цього разу з морфієм ми вгадали. Скажи мені, що ти пам’ятаєш із процесу трансформації?

Я завагалася, чітко вловлюючи Едвардове дихання, яке лоскотало мені щоку, пропускаючи хвильки струму через шкіру.

— До цього все було… вельми туманним. Я пам’ятаю, що дитинка не могла дихати…

Я поглянула на Едварда, миттєво нажахана спогадом.

— Ренесма здорова й чудово почувається, — запевнив мене він із блиском в очах, якого я раніше ніколи в нього не помічала. Він вимовив її ім’я з якимсь внутрішнім жаром. Із благоговінням. Так релігійні люди згадують своїх богів. — А потому що ти пам’ятаєш?

Я зосередилася, щоб одягнути непроникну маску. Я ніколи не вміла брехати.

— Важко пригадати. Спершу було дуже темно. А тоді… Я розплющила очі й побачила все.

— Дивовижно! — видихнув Карлайл, очі його загорілися.

Гіркота огорнула мене, і я чекала, коли спалахнуть мої щоки та зрадять мене. І раптом згадала, що вже ніколи не червонітиму. Може, саме це вбереже Едварда від правди.

Але мені треба буде зізнатися Карлайлу. Колись. Коли йому знадобиться створити ще одного вурдалака. Проте сама можливість цього видавалася вельми малоймовірною, тож це трошки пом’якшувало сором за мою брехню.

— Прошу, добре подумай — розкажи мені все, що пригадаєш, — збуджено попросив Карлайл, і я не змогла стриматися й не скривитися. Я не хотіла й далі брехати, бо могла вибовкати все. І ще я не хотіла думати про той вогонь. На відміну від людських спогадів, цей був напрочуд яскравим, і виявилося, що я здатна згадати його до найменших подробиць.

• Предыдущая
• 70/138
• Следующая