Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 71

• Предыдущая
• 71/138
• Следующая

— О, вибач, Белло, — миттю вибачився Карлайл. — Звісно, зараз тебе має мучити спрага. А балачки можуть і почекати.

Поки він не згадав про це, я цілком спокійно терпіла спрагу. В голові моїй тепер уживалося дуже багато речей. Якась окрема ділянка мозку реєструвала всі відчуття в горлі — майже рефлективно. Так, як мій старий мозок контролював дихання й кліпання повіками.

Але Карлайлове припущення пробудило цю ділянку мозку. Зненацька я вже не могла ні про що думати, крім сухості й болю в горлі, і що більше я на цьому зосереджувалася, то гірше мені пекло. Долоня підскочила й обхопила глотку, наче хотіла притлумити полум’я, яке палало всередині. Відчуття власної шкіри під пучками було дивним. Вона була такою гладенькою, що видавалася м’якою, хоча насправді була твердою, як камінь.

Едвард забрав руки з талії й узяв другу мою долоню.

— Белло, то ходімо на полювання.

Очі мої розширилися, і біль від спраги відступив, переможений приголомшенням.

Я? На полювання? Разом з Едвардом? Але… як? Я й гадки не мала, як чинити.

Він прочитав переляк на моєму обличчі й підбадьорливо усміхнувся.

— Це дуже легко, кохана. Спрацює інстинкт. Не хвилюйся, я все тобі покажу.

Я не ворухнулася, і тоді він розцвів своєю фірмовою півусмішкою та звів догори брову.

— А мені здавалося, що тобі завжди кортіло поглянути, як я полюю.

Я коротко й заразливо засміялася (якась частина мене зачудовано дослухалася до дзвінкого мелодійного сміху), бо його слова нагадали мені розмову з мого затуманеного людського життя. І цілу секунду я пригадувала свої перші дні з Едвардом — справжній початок свого життя, закарбовуючи це в голові так, щоб уже ніколи не забути. Я не очікувала, що пригадування буде таким важким. Наче я продиралася крізь брудну воду. Я знала з досвіду Розалії, що коли звертатися до людських спогадів достатньо часто, вони не зітруться з часом. Я ж не хотіла забувати й хвилини, проведеної з Едвардом, — навіть зараз, коли попереду в нас була вічність. Отож мені слід буде потурбуватися, щоб зацементувати людські спогади в бездоганній пам’яті вампіра.

— То ходімо? — запитав Едвард. Він потягнувся до долоні, яку я досі притискала до горла. Пальці його погладили мені шию. — Я не хочу, щоб ти відчувала дискомфорт, — ледь чутно муркнув він. Раніше я б ніколи цього не розчула.

— Зі мною все гаразд, — мовила я за людською звичкою з усім зволікати. — Стривай. Спершу…

Стільки всього! І я так і не поставила жодного запитання. Зараз були справи важливіші, ніж мій голод.

Тепер заговорив Карлайл.

— Так?

— Я хочу побачити її. Ренесму.

Було навдивовижу важко вимовити це ім’я. Моя дочка — сказати подумки ці слова було навіть важче. Все здавалося таким далеким! Я спробувала згадати, що почувала три дні тому, й автоматично руки мої висковзнули з Едвардових долонь і потягнулися до живота.

Плаский. Порожній. Я вчепилася в світлий шовк, який прикривав шкіру, раптово запанікувавши, а якась незначна ділянка мозку відмітила, що Аліса, мабуть, одягнула мене.

Я знала, що в лоні моєму нічого не лишилося, я слабко пам’ятала криваву сцену пологів, але фізичний доказ цього й досі не вкладався у голові. Я знала тільки, як любити мого маленького штовхача всередині. Зовні ж вона здавалася чимось, що я собі просто вигадала. Розпливчастий сон — сон, який наполовину був нічним кошмаром.

Поки я боролося з розгубленістю, Едвард і Карлайл обмінялися сторожкими поглядами.

— Що таке? — вимогливо запитала я.

— Белло, — заспокійливо мовив Едвард. — Це не дуже гарна ідея. Вона наполовину людина, кохана. Її серце б’ється, у жилах її шумує кров. І перш ніж твоя спрага буде цілковито під контролем… Ти ж не хочеш поставити її під загрозу, правда ж?

Я нахмурилася. Звісно, я цього не хочу.

Але невже я не контролюю себе? Я розгублена, це правда. Увага легко перескакує з предмета на предмет, це правда. Але невже я небезпечна? Для неї? Для власної дочки?

Проте я не мала стовідсоткової певності, що можу відповісти «ні». Отож мені доведеться виявити терплячість. Це буде важко. Адже допоки я її знову не побачу, вона здаватиметься нереальною. Просто туманний сон… про когось чужого…

— Де вона? — я пильно прислухалася — і вчула серцебиття з-під підлоги піді мною. Я чула, що дихає не одна людина — тихо, наче внизу також дослухалися. А ще звучав стукіт, деренчання, яке я не могла зрозуміти…

Але звук серцебиття був таким привабливим, що в мене потекли слинки.

Саме тому мені справді спершу доведеться навчитися полювати, перш ніж я побачу її. Моє чуже немовля.

— Розалія з нею?

— Так, — відповів Едвард коротко, і я бачила, що якась думка засмучує його. Я подумала, що між ним і Розалією знову виникли розбіжності. Невже вони знов почали ворогувати? Та я не встигла запитати, бо Едвард уже забрав мої руки з плаского живота й знову потягнув мене.

— Стривай, — вдруге запротестувала я, силкуючись зосередитися. — А як же Джейкоб? А Чарлі? Розкажи все, що я проґавила. Скільки часу я була… непритомною?

Едвард, здавалося, не помітив, як я завагалася на останньому слові. Натомість він іще раз обмінявся сторожкими поглядами з Карлайлом.

— Щось не так? — прошепотіла я.

— Все так, — запевнив мене Карлайл, зробивши дивний наголос на останньому слові. — Фактично нічого не змінилося — ти була без тями заледве понад дві доби. Як для такого складного перетворення, твоя зміна минула напрочуд швидко. Едвард дуже постарався. Яка інновація — впорснути отруту просто в серце! Це була його ідея, — він зробив паузу й усміхнувся до сина, потім зітхнув. — Джейкоб і досі тут, а Чарлі й досі певен, що ти хворієш. Він гадає, що зараз ти в Атланті, проходиш обстеження в Центрі контролю інфекційних захворювань. Ми дали йому неправильний номер, він просто в розпачі. Весь час надзвонює Есме.

— Мені слід подзвонити йому… — промурмотіла я сама до себе, але, слухаючи власний голос, одразу передбачила складнощі. Він не впізнає цього голосу. Я не зможу заспокоїти його… Та раптом я згадала про перший сюрприз: — Стривайте, то Джейкоб і далі тут?

Вони знову обмінялися поглядами.

— Белло, — швидко сказав Едвард, — нам багато чого варто обговорити, але спершу ми маємо потурбуватися про тебе. Тобі, певно, болить…

Коли він зауважив це, я згадала про вогонь у горлі й конвульсивно ковтнула.

— Але Джейкоб…

— У нас попереду ціла вічність на пояснення, кохана, — лагідно мовив він.

Звісно. Я зможу трошки зачекати з відповіддю; слухати стане легше, коли лютий біль вогненної спраги не відвертатиме більше моєї уваги.

— О’кей.

— Чекай, чекай, чекай! — проспівала Аліса від дверей. Вона протанцювала через усю кімнату — неймовірно граційно. Як і у випадку з Едвардом і Карлайлом, я була вражена, коли наче вперше поглянула на її обличчя. Яка вродливиця! — Ви пообіцяли, що першого разу я зможу бути присутня. А що як вам двом у лісі трапиться якесь природне дзеркало?

— Алісо… — запротестував Едвард.

— Я на секундочку, — мовивши це, Аліса вилетіла з кімнати.

Едвард зітхнув.

— Про що це вона?

Та Аліса вже повернулася, тягнучи величезне люстро в золоченій рамі з кімнати Розалії, заввишки ледь не вдвічі більше за неї, а завширшки більше у кілька разів.

Джаспер весь час стояв так тихо й спокійно, що відтоді, коли він зробив кілька кроків слідком за Карлайлом, я цілковито забула про нього. Тепер він знову ворухнувся — затулив Алісу, не зводячи з мене очей. Адже і тут я являла собою небезпеку.

Я знала, що зараз він намагається з’ясувати атмосферу довкола мене, отож він напевне помітив, як мене вразило його обличчя, коли я вперше поглянула на нього зблизька.

Своїми підсліпуватими людськими очима я майже не помічала шрамів, які залишились йому на згадку про війну з армією перволітків-вампірів на Півдні. Тільки коли на них світило яскраве сонце, я могла заледве розрізнити слабенькі відмітини на шкірі.

• Предыдущая
• 71/138
• Следующая