Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 69

• Предыдущая
• 69/138
• Следующая

Полум’я зібгалося, зменшилося до єдиного людського органу, який іще залишився в мені, в останньому незносному стрибку. У відповідь на цей стрибок пролунав глибокий, слабкий удар. Моє серце зробило перебій, а потім іще раз тихо стукнуло.

І все. Ніхто не дихав. Навіть я.

Якусь мить усе, що я усвідомлювала, то була відсутність болю.

А тоді я розплющила очі й із подивом витріщилася поперед себе.

Все було напрочуд виразним.

Загостреним. Чітким.

Діамантове світло над головою й далі було сліпучо-яскравим, і все-таки я цілком ясно бачила розжарену спіраль усередині лампочки. У білому світлі я вирізняла кожну-кожнісіньку барву веселки, а на краю спектру — восьмий колір, назви якому не знала.

Позаду світла я могла розрізнити окремі скабки на темній дерев’яній стелі. А поперед неї бачила порошинки в повітрі, з одного боку підсвічені промінцями, а з другого темні — чіткі й виразисті. Вони крутилися, як маленькі планети, кружляли навколо одна одної у небесному танку.

Порошинки були такими красивими, що я вражено вдихнула й затамувала повітря; від цього руху пилинки закрутились у вирі. В мене виникло дивне відчуття. Я зважила все — і збагнула, що від свого інстинктивного поруху не відчула полегшення. Мені не потрібне було повітря. Легені мої не чекали на нього. Вони байдуже зреагували на вдих.

Мені не потрібне було повітря, але воно подобалося мені. У ньому я мов на смак відчувала кімнату, в якій лежала: приємні порошинки, суміш задавненого повітря зі свіжим струменем знадвору. Духмяний запах шовку. Натяк на щось тепле й бажане, яке мало би бути вологим, але насправді не є таким… Від цього запаху в моєму горлі пересохло й запекло — це було віддалено схоже на вогонь отрути, хоча до смаку примішувався кусючий запах хлору й аміаку. Але понад усе я відчувала схожий на смак квіткового меду аромат, який був найсильнішим, найближчим до мене.

Я вчула, як інші теж почали дихати — разом зі мною. Їхній подих приносив трошки інший, відмінний від квіткового меду аромат. Кориця, гіацинт, груша, морський бриз, хліб у печі, глиця, ваніль, шкіра, яблуко, мох, лаванда, шоколад… Я порівняла його в голові з тисячами відомих мені запахів, але жоден не пасував. А він був такий солодкий і приємний!

Телевізор унизу приглушили, і я вчула, як хтось — Розалія? — рухалася на першому поверсі.

А ще я почула слабенький ударний ритм, і в унісон із ритмом кричав сердитий голос. Музика? Реп? На мить я була зачудована, але скоро звук віддалився, наче повз відчинене вікно проїхала машина.

Здригнувшись, я збагнула, що це могло так і бути. Невже зараз я здатна була чути аж до шосе?

Я не усвідомлювала, що хтось тримає мене за руку, допоки цей хтось легенько не стиснув моєї долоні. Як раніше, щоб приховати біль, моє тіло застигло, аби не зрадити подиву. Не такого доторку я очікувала. Шкіра була абсолютно гладенькою, але температура її була не такою, як завжди. Нехолодною.

Але після секундної затримки моє тіло відгукнулося на незнайомий дотик так, що це вразило мене ще більше.

Повітря зашипіло в мене в горлі, вихоплюючись крізь стиснені зуби з низьким погрозливим звуком, що нагадував дзижчання цілою рою бджіл. Перш ніж зник звук, м’язи мої напружилися й вигнулися, відхиляючись від незнаного. Я підскочила так швидко, що кімната мала закрутитися вихором перед очима, але натомість я й далі чітко бачила кожну порошинку, кожну скабку на дерев’яній стелі, кожну ниточку до мікроскопічних деталей, коли погляд мій пролітав повз них.

Отож у мить, коли я усвідомила, що в захисній позі зіщулилася попід стіною — десь за одну шістнадцяту секунди, — я вже знала, що саме налякало мене так і що реакція моя була неадекватною.

Ох. Звісно. Едвард більше не міг здаватися мені холодним. Тепер температура наших тіл була однаковою.

Я завмерла ще на якусь одну восьму секунду, щоб звикнути до сцени перед очима.

Едвард спирався на операційний стіл, який був моїм погребальним вогнищем, руку він простягнув до мене, а обличчя його було тривожним.

Едвардове лице було найголовнішим у цій сцені, проте периферійним зором я відмічала все навколо — про всяк випадок. Запустивсь якийсь захисний механізм, і я автоматично шукала ознак небезпеки.

Моя вампірська родина обережно чекала попід стіною у протилежному кінці кімнати біля дверей, Еммет і Джаспер стояли попереду. Наче й справді була небезпека. Нюхом я не відчувала нічого незвичного. Тільки слабенький аромат чогось делікатесного — щоправда, спотворений хімічними запахами — знову залоскотав моє горло, від чого воно заболіло й запекло.

Аліса визирала з-за Джасперового ліктя, на обличчі її сяяла широчезна усмішка; світло грало на її зубах — ще одна веселка з вісьмох кольорів.

Ця усмішка заспокоїла мене — і все стало на свої місця. Джаспер та Еммет вийшли наперед, щоб у разі чого захистити інших. Тільки я не відразу усвідомила, що небезпечною була саме я.

Але це все відбувалося десь збоку. Головна ж частина мене й досі була зосереджена на Едвардовому обличчі.

До цієї миті я ще ніколи по-справжньому не бачила його.

Скільки разів я витріщалася на Едварда й чудувалася з його вроди? Скільки годин — днів, тижнів — свого життя провела я, мріючи про того, кого вже тоді вважала ідеалом? Я гадала, що знаю його обличчя ліпше за власне. Думала, що це єдина певна річ у моєму світі: бездоганність Едвардового обличчя.

Та я була просто сліпа!

Вперше в житті, коли з моїх очей впала людська полуда, я побачила його обличчя. Затамувала подих і гарячково почала шукати слова, і ніяк не могла знайти. Потрібні були кращі, потужніші слова.

В цей момент інша частка мене втямила, що поблизу немає небезпеки, тож я механічно випросталася; відтоді як я зістрибнула зі столу, минула майже ціла секунда.

Мене вразило, як рухається моє тіло. Не встигла я подумати, що треба випростатися, як уже стояла. Ця дія взагалі не зайняла часу — зміна була миттєвою, наче руху зовсім не відбулося.

Я продовжувала вдивлятися в Едвардове обличчя, знову застигнувши.

Він повільно обійшов стіл — кожен крок його займав майже півсекунди, кожен крок був плавним, як вода, яка омиває гладкі камінці, — а рука його й далі була простягнена до мене.

Я спостерігала, з якою грацією він наближається, вбираючи його рухи своїми новими очима.

— Белло! — звернувся він тихим заспокійливим тоном, але хвилювання в його голосі затьмарило моє ім’я якоюсь напругою.

Я не могла відразу відповісти, загубившись ув оксамитових брижах його голосу. Це була майже ідеальна симфонія, симфонія, зіграна на одному інструменті, але інструменті набагато складнішому, ніж будь-який зі створених людьми…

— Белло, кохана! Вибач, я знаю, зараз ти дезорієнтована. Але з тобою все гаразд. Усе чудово.

Все? Розум мій закрутився, відмотуючи назад спогади до моєї останньої години людського життя. Зараз спогад здавався нечітким, наче я дивилася крізь щільну чорну вуаль — адже мої людські очі були наполовину сліпими. Все було вельми розмитим.

Коли він зауважив, що все гаразд, чи мав він на увазі Ренесму? Де вона? З Розалією? Я силкувалася згадати її обличчя — я знала, що вона неймовірно вродлива, — але просіювати людські спогади страшенно дратувало. Її обличчя губилося в темноті, в кепському освітленні…

А що Джейкоб? Із ним усе гаразд? Чи мій найкращий друг, який стільки настраждався через мене, тепер зненавидів мене? Чи повернувся він назад до Семової зграї? А Сет і Лі також?

Чи були зараз Каллени в безпеці — чи моє перетворення розпалило війну зі зграєю? Чи Едвардові слова означали, що всього цього не сталося? Чи він просто намагався заспокоїти мене?

А Чарлі? Що я йому тепер скажу? Він, мабуть, дзвонив, коли я горіла. Що йому відповіли? Що, він гадає, сталося зі мною?

Поки якусь частку секунди я міркувала, яке питання поставити першим, Едвард неспокійно потягнувся до мене й погладив мене пучками по щоці. Дотик був гладеньким як атлaс, легеньким як пір’їна, і температура шкіри точно співпадала з моєю.

• Предыдущая
• 69/138
• Следующая