Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 68

• Предыдущая
• 68/138
• Следующая

— Може… Карлайле, може, я запізнився, — голос звучав приглушено, а на слові «запізнився» зірвався.

Моя рішучість на мить похитнулася.

— Слухай її серце, Едварде. Воно дужче, ніж навіть Емметове було. Я ніколи не чув, щоб серце билося так живо. З нею все буде чудово.

Так, я мала рацію, коли стрималася. Карлайл розрадить його. Йому не доведеться страждати разом зі мною.

— А її… її хребет?

— Її ушкодження були не набагато гіршими за травми Есме. Отрута зцілить її, як зцілила Есме.

— Але вона така нерухома. Я точно зробив щось не так.

— Або щось так, Едварде. Синку, ти зробив усе, що зробив би я, і навіть більше. Я не певен, що мені б вистачило наполегливості, вистало віри для того, аби врятувати її. Припини картати себе. З Беллою все буде гаразд.

Уривчастий шепіт:

— Вона, мабуть, конає.

— Ми не можемо бути певні. У неї в крові було забагато морфію. І ми не відаємо, який ефект це мало на неї.

Щось легенько натиснуло мені вище ліктя. Шепіт:

— Белло, я кохаю тебе. Белло, вибач мені.

Як я хотіла відповісти йому! Але я не завдам йому більше болю, поки маю сили триматися спокійно.

І весь цей час пекельний вогонь продовжував випалювати мене. Але в голові моїй було дуже ясно. Я могла міркувати над щойно почутою розмовою, могла згадати, що зі мною сталося, могла думати про майбутнє, і при цьому залишалося ще місце для страждання.

І для хвилювання.

Де моя дитинка? Чому вона не тут? Чому вони не згадують її?

— Ні, я залишуся тут, — прошепотів Едвард, відповідаючи на не вимовлену вголос думку. — Вони самі впораються.

— Яка нестандартна ситуація, — зауважив Карлайл. — А мені здавалося, що я вже все бачив у житті.

— Я займуся цим згодом. Ми займемося.

Щось м’яко притиснулося до моєї попеченої долоні.

— Я певен, що ми уп’ятьох зможемо уникнути кровопролиття.

Едвард зітхнув.

— Я не знаю, на чий бік ставати. Я б охоче відшмагав обох. Мабуть, згодом.

— Цікаво, як Белла до цього поставиться — на чий бік вона стане, — зронив Карлайл.

Короткий напружений смішок.

— Я певен, що вона мене здивує. Вона завжди дивує.

Карлайлові кроки стихли вдалині; до мого розчарування, я не отримала жодного подальшого роз’яснення. Чи не балакали вони так загадково тільки для того, щоб подратувати мене?

Я знову почала рахувати Едвардові вдихи й видихи, щоб карбувати плин часу.

Через десять тисяч дев’ятсот сорок три вдихи інші тихенькі кроки прослизнули в кімнату. Легші. І… ритмічніші.

Дивина, як я можу розрізняти такі відмінності в кроках, яких до сьогодні я взагалі не могла вчути!

— Скільки ще? — запитав Едвард.

— Уже недовго, — відповіла Аліса. — Гляди, як яснішає її чоло! І я бачу її дедалі чіткіше, — зітхнула вона.

— Досі переживаєш?

— Так, дякую, що нагадав, — буркнула вона. — Ти б також перелякався, якби усвідомив, що твої здібності обмежені. Найкраще я бачу вампірів, адже я одна з них; із людьми теж не виникає проблем, адже колись я була людиною. Тільки не можу бачити нічого про цих дивних напівкровок, бо вони належать до виду, з яким я не маю жодного досвіду. Ба!

— Зосередься, Алісо.

— Гаразд. Зараз Беллу зовсім легко передбачити.

Запала довга тиша, потім зітхнув Едвард. Це був цілком інший звук — щасливіший:

— З нею справді все буде гаразд.

— Звісна річ.

— Ти не була такою оптимістичною два дні тому.

— Два дні тому я ще толком не бачила. Але тепер, коли вона позбулася усіх білих плям, це простіше простого.

— Ти не могла б зосередитися заради мене? Якщо рахувати в годинах — скільки ти ще відводиш їй часу?

Аліса зітхнула:

— Ти такий нетерплячий. Гаразд. Дай мені сек…

Тихий подих.

— Дякую, Алісо, — голос його був радіснішим.

Скільки ще? Невже вони не могли вимовити цього вголос для мене? Невже я забагато прошу? Скільки ще секунд я палатиму? Десять тисяч? Двадцять? Ще один день — вісімдесят шість тисяч чотириста? Чи ще більше?

— Вона просто засліплюватиме.

Едвард приглушено загарчав:

— Вона завжди засліплювала.

Аліса фиркнула.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Поглянь на неї.

Едвард нічого не відповів, але слова Аліси дали мені надію, що зрештою я не нагадувала брикет вугілля, яким почувалася. Відчуття було, що дотепер я вже точно мала перетворитися на купу обпалених кісток. Кожна клітинка моїх кісток обернулася на попіл.

Я чула, як Аліса, мов вітерець, вислизнула з кімнати. Чула шелест тканини. Чула, як дзижчить лампочка, що звисає зі стелі. За вікном я чула, як вітер ковзає по стінах. Я чула все.

Внизу хтось дивився бейсбол. «Маринери» вигравали на два очки.

— Зараз моя черга, — гавкнула Розалія на когось, а у відповідь долинуло приглушене гарчання.

— Гей, ви там, — втрутився Еммет.

Хтось зашипів.

Я прислухалася, але більше нічого не чулося, крім гри. Бейсбол був не таким цікавим, щоб відвернути мене від болю, тож я почала знову дослухатися до Едвардового дихання, рахуючи секунди.

Через двадцять одну тисячу дев’ятсот сімнадцять із половиною секунд біль змінився.

Гарна новина: він почав щезати з кінчиків пальців на руках і ногах. Зникати повільно, але це вже було щось новеньке. Мабуть, це воно. Мабуть, біль починає відступати…

Але була й погана новина. Вогонь у моєму горлі змінився. Горло не тільки палало — воно почувалося, як пергамент. Сухе як кістка. Спрагле. Палючий вогонь, палюча спрага…

Ще одна погана новина: вогонь у моєму серці став іще гарячішим.

Як це взагалі можливо?

Моє серцебиття, і так квапливе, ще пришвидшилося — вогонь збільшив його ритм до нового шаленого темпу.

— Карлайле, — гукнув Едвард. Голос його був тихим, але чітким. Я була певна, що Карлайл почує його, якщо він у будинку або десь поблизу.

Вогонь відступав із долонь, залишаючи їх блаженно безболісними й прохолодними. Але відступав він до мого серця, яке палало, мов сонце, і билося з новою лютою швидкістю.

Карлайл увійшов до кімнати, поруч із ним була Аліса. Їхні кроки були такими чіткими, я навіть могла сказати, що Карлайл іде праворуч, на півкроку попереду Аліси.

— Слухайте, — звернувся до них Едвард.

Найголоснішим звуком у кімнаті було моє пришвидшене серцебиття, яке стукотіло в такт із вогнем.

— А, — мовив Карлайл, — майже скінчилося.

Полегшення, яке принесли його слова, затьмарилося невгамовним болем у серці.

Але вже й зап’ястя мої звільнилися, і кісточки на ногах. Там уже вогонь цілковито згас.

— Скоро, — радо погодилася Аліса. — Я покличу всіх. Може, Розалія краще…?

— Так, нехай дитина залишається подалі.

Що?! Ні! Ні! Що він мав на увазі — нехай моє дитятко залишається подалі? Що це він собі думає?

Пальці мої смикнулися — роздратування пробилося крізь ідеальну маску спокою. Тишу в кімнаті порушувало тільки гучне, як відбійний молоток, серцебиття — всі на мить завмерли й припинили дихати.

Мої норовливі пальці стиснула долоня.

— Белло! Белло, кохана!

Чи зможу я відповісти йому й не заверещати? Я поміркувала про це хвильку, а тоді вогонь, який відступав із ліктів та колін, з новою силою прошив мені груди. Ні, ліпше не ризикувати.

— Я їх закличу просто зараз, — мовила Аліса, і в голосі її прозвучала нагальність, а тоді я вчула повів вітерцю, коли вона вислизнула з кімнати.

А далі — ох!

Серце моє зірвалося, воно забилося, як вертолітний гвинт, звук був майже безперервний; враження було, що воно зараз вихопиться крізь ребра. Вогонь палав у грудях, засмоктуючи останні язики полум’я в тілі, щоб підживити неймовірний, палючий біль. Цей біль приголомшив мене, відірвав мене від стовпа, за який я чіплялася. Спина моя вигнулася дугою, наче вогонь у серці тягнув мене догори.

Жоден мій м’яз не поворухнувся, коли тіло рухнуло назад на стіл.

У нутрі моєму розпочалася боротьба — прискорене серцебиття силкувалося перегнати полум’я. У цій битві не було переможців. Полум’я було приречене, адже зжерло все, що ще можна було зжерти; але й серце моє галопом мчало до свого останнього удару.

• Предыдущая
• 68/138
• Следующая