Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 67

• Предыдущая
• 67/138
• Следующая

Я відчувала, що кочуся нестримно — і нема нічого, за що зачепитися.

Ні! Мені треба було витерпіти. Едвард розраховував на мене. Джейкоб. Чарлі. Аліса… Розалія… Карлайл… Рене… Есме…

Ренесма.

І тоді, хоча я й досі нічого не бачила, я відчула дещо. То був наче фантомний біль у кінцівках — мені здалося, що я знову відчуваю власні руки. А на них я чула щось крихітне, тверде і напрочуд, напрочуд тепле.

Моє немовля. Мій маленький штовхач.

Я змогла. Проти всіх законів природи я виявилася достатньо сильною, щоб виносити Ренесму, випестити її, поки вона не зміцніє достатньо, аби жити без мене.

Гаряча точка на моїх фантомних руках відчувалася вельми реалістично. Я вхопилася за неї. Притисла її до того місця, де мало бути моє серце. Тримаючись за теплу пам’ять про свою донечку, я усвідомила, що зможу терпіти стільки, скільки буде потрібно.

Теплота навпроти мого серця ставала дедалі реальнішою, дедалі теплішою. Гарячішою. Жар був таким явним, що важко було повірити — він уявний.

Гарячіше.

Неприємно. Занадто гаряче. Занадто, занадто гаряче.

Наче я вхопилася не за той кінець нагрітої плойки: перший імпульс — випустити з рук розпечене залізо. Але в руках моїх нічого не було. І долоні мої зовсім не притискалися до грудей. Руки як мертві лежали вздовж тіла. Вогонь був усередині мене.

Вогонь розгорявся — зростав і зростав, допоки не перевершив усього, що я будь-коли почувала.

Я відчула, як у грудях у вогні щось пульсує, і втямила, що знову знайшла власне серце — саме в ту мить, коли понад усе бажала ніколи вже більше нічого не відчувати. Воліла поринути в чорноту, поки ще мала таку нагоду. Мені кортіло піднести руки й роздерти собі груди, щоб вирвати серце — тільки би припинити ці тортури. Але я не відчувала рук, не могла поворухнути жодним пальцем, наче їх і не було.

Коли Джеймс розчавив мою ногу своєю ступнею, то були тільки квіточки. То було, мов хтось пір’їною лоскотнув мене. Я б залюбки витримала це зараз, сотню разів витримала. Сотню таких переломів. Я би витримала це і була вдячна.

І немовля, яке билося в мої ребра, шукаючи собі шлях назовні, — то було ніщо. То було, мов скупатися в холодній водичці. Я б витримала це тисячу разів. Я би витримала це і була вдячна.

Вогонь палав нестерпно, мені хотілося верещати. Благати будь-кого вбити мене просто зараз, бо я не витримаю і секунди такого болю. Але я не могла поворушити вустами. Тягар і досі лежав на грудях, причавлюючи.

Я усвідомила, що тепер мене тиснула не темрява — це було моє власне тіло. Таке важке. Мене огортало полум’я, яке прогризало собі шлях від серця, розповсюджуючись нестерпним болем у плечі й живіт, звільняючи собі шлях у горло, язиками своїми лижучи моє обличчя.

Чому ж я не могла поворухнутися? Чому ж я не могла скрикнути? Такого мені не розповідали.

Мозок мій був на диво ясний, загострений нестерпним болем, отож відповідь прийшла майже водночас із запитанням.

Морфій.

Здавалося, відтоді як ми обговорювали все з Едвардом і Карлайлом, я померла тисячу разів. Едвард і Карлайл сподівалися, що велика кількість знеболювального допоможе приглушити вогонь отрути. Карлайл уже випробував це на Емметі, але тоді отрута подіяла швидше, ніж знеболювальне, і просто заблокувала доступ ліків у кров. Знеболювальне не змогло розповсюдитися по тілу.

Я намагалася втримати спокійний вираз на обличчі, кивала й дякувала своїй так рідко щасливій зірці за те, що Едвард не здатен читати мої думки.

Адже я вже випробувала суміш морфію й отрути в своїй крові та знала відчуття. Я знала, що полегшення, яке приносить знеболювальне, фактично нівелюється вогнем, котрий палає у жилах, коли отрута розтікається в крові. Але навіть не збиралася натякнути їм на це. Бо від цього він іще неохочіше б зважувався на моє перетворення.

Але я й уявити собі не могла, що морфій матиме на мене таку дію — що він пришпилить мене до ліжка і знерухомить. Паралізує мене, поки я палатиму зсередини.

Я пам’ятала всі розповіді. Знала, що Карлайл намагався поводитись якнайтихіше, аби його не викрили, коли він отак горів. Я відала зі слів Розалії, що крик не приносить полегшення. І сподівалася, що зможу триматися, як Карлайл. Що я повірю словам Розалії і зціплю зуби. Адже кожен зойк, який зірветься з моїх вуст, терзатиме Едварда.

А тепер то був, здавалося, поганий жарт — я справді дотримувалася власного слова.

Якщо я не можу скрикнути, як я попрошу їх убити мене?

Я хотіла тільки смерті. А краще — ніколи не народжуватися. Вся вага мого існування не могла переважити цього болю. Не була варта того, щоб терпіти цей біль іще бодай мить.

Хай я помру, хай я помру, хай я помру…

І довго-довго, нескінченно довго це було єдине, що я відчувала. Тільки пекельні муки, тільки власні беззвучні волання, тільки благання про смерть. Нічого більше — навіть часу. Це була нескінченність, без початку й кінця. Одна безмежна мить болю.

Лише одного разу я відчула переміну — коли біль мій подвоївся. Нижня частина тіла, змертвіла після морфію, раптом теж запалала. Порваний зв’язок відновився, зцілений язиками полум’я.

Нескінченне палання тривало.

Це могло тривати секунди, дні, тижні, роки, але зрештою у мене знову з’явилося відчуття часу.

Три речі трапилися водночас, вони були пов’язані, і я не відала, котра з них ішла першою: плин часу відновився, вплив морфію послабився, сили почали повертатися.

Я відчувала, як потрошку до мене повертається здатність контролювати власне тіло, і нові відчуття стали зарубками в часі. Я збагнула це, коли спромоглася ворухнути пальцем на нозі, а тоді стиснути кулаки. Я збагнула це, але не змогла скористатися з цього.

Хоча полум’я не зменшилося ні на градус (ба більше, у мене з’явилася здатність по-новому відчувати його — усвідомлювати окремо кожен пекельний язичок полум’я, який лизав мене зсередини), я втямила, що можу міркувати.

Змогла згадати, чому саме не здатна кричати. Згадала, навіщо згодилася на ці незносні тортури. Згадала: було дещо, що може виявитися вартим цих тортур.

Ці спомини прийшли саме вчасно, бо я вхопилася за них, коли тягар щез із мого тіла. Ніхто б, спостерігаючи за мною, не помітив цієї зміни. Але всередині, коли я боролася, щоб ні крик, ні рух не зрадили мого болю, щоб нікому іншому не завдати прикрості, з’явилося відчуття, що від стану, коли я була прив’язана до стовпа, на котрому горіла, я перейшла до стану, кола сама відчайдушно чіплялася за цей стовп.

У мене тепер було достатньо сили, аби нерухомо лежати, поки мене підсмажували заживо.

Слух мій прояснявся, я тепер сама могла рахувати шалений, гучний стукіт серця, який відбивав час.

Могла рахувати тихі вдихи й видихи когось, хто був зовсім поряд. Вони були повільними, отож я зосередилася на них. Вони означали, що більше часу минуло. Краще, ніж коливання годинникового маятника, ці вдихи й видихи відлічували секунди й наближали кінець горіння.

Мені додавалося сили, думки мої прояснялися. Коли з’явилися звуки, я почала дослухатися.

Легенькі кроки, потім шепіт повітря, яке гойднулося, коли відчинилися двері. Кроки наблизилися, щось натиснуло на моє зап’ястя. Я не відчула холоду пальців. Полум’я випалило й згадку про холод.

— Досі жодних змін?

— Жодних.

Легенький доторк, дихання діткнулося моєї обпаленої шкіри.

— І запаху морфію не зосталося.

— Знаю.

— Белло! Ти мене чуєш?

Я знала, безсумнівно знала, що коли розчеплю зціплені зуби, втрачу контроль — заволаю, заверещу, почну крутитися й кидатися. Якби я розплющила очі, якби хоча б поворухнула пальцем — будь-яка зміна поклала б край моєму самовладанню.

— Белло! Белло, кохана! Ти можеш розплющити очі? Ти можеш стиснути мені долоню?

Потиск пальців. Не відповісти цьому голосу було важче, але я лишилася нерухомою. Я відала, що теперішній біль у його голосі не йшов у жодне порівняння з тим, який міг би бути. Зараз він тільки боявся, що мені, певно, болить.

• Предыдущая
• 67/138
• Следующая