Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 66

• Предыдущая
• 66/138
• Следующая

Саме так — я була приголомшена. Я не розуміла, не тямила, що зі мною відбувалося.

Тіло моє відштовхувало біль, і я раз по раз поринала в чорноту, яка полегшувала секунди або й хвилини агонії, та водночас ускладнювала і так слабкий зв’язок із реальністю.

Я спробувала розділити свій світ.

Сон був чорним, а біль приглушеним.

Ява була червоною, а відчуття таким, наче мене розпиляли навпіл, на мене наїхав автобус, потовкла ціла банда чемпіонів із боксу, потоптали бики, занурили в кислоту — і все це водночас.

Ява приносила враження, що тіло моє б’ється і звивається, хоча насправді я не могла і м’язом поворухнути.

Ява давала усвідомлення, що існувало дещо набагато важливіше, ніж ці тортури, проте я не могла згадати, що саме.

Ява навалилася на мене занадто швидко.

Якоїсь миті все було так, як і мало бути. Я була оточена людьми, яких любила. Усмішками. І хай як це було неймовірно, але в мене складалося враження, що незабаром я отримаю все, чого так прагнула, за що боролася.

А тоді якийсь крихітний, неважливий гвинтик зламався.

Я побачила, як перехилилося моє горнятко, темна кров потекла з нього, лишаючи плями на бездоганно білому покривалі, й інстинктивно кинулася рятувати ситуацію. Я вже бачила, що інші, прудкіші руки випереджають мене, проте й сама тягнулася…

А в нутрі моєму щось рвонуло у протилежний бік.

Тріск. Хрускіт. Біль.

Чорнота навалилася — і раптом змилася новою хвилею тортур. Я не могла дихати — колись я тонула, але відчуття було зовсім іншим; зараз у горлі просто пекло.

Знову чорнота.

Голоси — вони волали, а біль повертався.

— Напевно, плацента відійшла!

Щось гостріше за леза прошило мене — це були слова, які я втямила, незважаючи на нелюдський біль. Відійшла плацента — я знала, що це означає. Це означало, що дитина моя вмирає у мене в лоні.

— Визвольте його! — заверещала я до Едварда. Чому він і досі нічого не вдіяв? — Він не може дихати! Робіть щось мерщій!

— Морфій…

Він хотів зачекати, поки подіє знеболювальне, — а наша дитина тим часом умиратиме?!

— Ні! Мерщій… — задихнулась я, не в змозі докінчити фразу.

Чорні крапки заплямували світло в кімнаті, коли мій живіт розтяв інший, холодний біль. Це збентежило мене — я інстинктивно хотіла захистити лоно, малюка, мого крихітного Едварда-Джейкоба, але я була заслабкою. У легенях пекло — кисень уже весь вигорів.

Біль знову відступив, хоча зараз я чіплялася за нього. Мій малюк, моє немовля помирає…

Скільки часу минуло? Секунди чи хвилини? Біль відступив. Тіло заніміло. Я нічого не відчувала. Я й досі нічого не бачила, проте чула. У легенях знову з’явилося повітря — воно бульбашками дерло горло — вгору-вниз.

— Белло, не думай втратити свідомість! Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.

Звісно, — хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?

Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.

Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:

— Ренесма.

Ренесма?

Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.

Ренесма.

Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на язику. Змусила руки простягнутися.

— Дай мені… Дай мені її.

Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним — кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою — гарячою, як у Джейкоба.

Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.

Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого — неймовірного — шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою — кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.

Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.

— Ренесма, — прошепотіла я. — Така… хороша.

Неможливе обличчя зненацька всміхнулося — широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.

Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.

Аж раптом мене знову прошив біль — один теплий удар. Я задихнулася.

І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.

Ні! — хотілося заволати мені. Віддайте її назад!

Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.

Чорнота затулила очі — цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше — туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.

Якби йшлося тільки про мене, я б не змогла боротися довго. Я була просто людиною, і сили в мене були просто людські. Як висловився Джейкоб, задовго намагалась я вжитися з надприродним.

Але йшлося не тільки про мене.

І якби я зараз пішла найлегшим шляхом, дозволила чорноті поглинути мене, я би зробила боляче іншим.

Едвард. Едвард. Його й моє життя переплелися в єдине. Обірвіть одне — й обірветься друге. Якби він пішов, я б не змогла цього пережити. Якби я пішла, він також не зміг би цього пережити. А світ без Едварда здавався мені цілком безглуздим. Едвард мусив жити.

Джейкоб — він тисячу разів прощався навіки й тисячу разів повертався до мене, коли я найбільше його потребувала. Джейкоб, якого я ранила стільки разів, що почувалася злочинницею. Чи наважусь я ранити його ще раз — на цей раз найгірше? Він залишався зі мною, незважаючи ні на що. А зараз він усього-на-всього просив, щоб я зосталася заради нього.

Проте тут було так темно, що я не бачила жодного з їхніх облич. Все ввижалося нереальним. І тому не здаватися було ще важче.

Але я й далі боролася з темнотою — радше рефлективно. Я не намагалася здолати її. Просто чинила опір. Щоб вона остаточно не поглинула мене. Я не була Атлантом, а чорнота здавалася важкою, як небесне склепіння, — я не могла втримати її на плечах. Все, на що я була здатна, це не дозволити розчавити себе дощенту.

То було дуже схоже на мене — я ніколи не мала снаги повставати проти сил, дужчих за мене: не могла ні нападати на ворогів, ні втікати від них, щоб уникнути болю. По-людському слабка, єдине, що я вміла, це терпіти. Перетривати. Вижити.

І зараз цього має бути досить. Сьогодні цього має вистачити. Я витерплю, поки не прийде допомога.

Я знала, що Едвард робитиме все, на що здатен. Він не здасться. І я не здамся.

Я затримала чорноту небуття на волосину від себе.

Але цього було недосить — самого мого переконання. Чорнота насувалася, поступово долаючи крихітних простір, який розділяв нас, мені потрібне було щось більше, звідки черпати сили.

Я не могла уявити Едвардового обличчя. Ні Джейкобового, ні Алісиного, ні облич Розалії, Карлайла, Рене, Чарлі, Есме… Нічого. Це налякало мене — а раптом уже запізно?

• Предыдущая
• 66/138
• Следующая