Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 88

• Предыдущая
• 88/97
• Следующая

– Не обіцяй мені нічого, – прошепотіла я. Якщо я дозволю собі плекати надію і мої сподівання не здійсняться… це мене вб’є. Якщо безжальні вурдалаки не спромоглися прикінчити мене, то надія зробить це за них.

Гнів спалахнув металічним блиском у його темних очах.

– Гадаєш, що я й зараз тебе обманюю?

– Ні, не обманюєш, – похитала я головою, намагаючись все обміркувати. Навіть якби гіпотеза про те, що він справді мене кохає, підтвердилася, я все одно не квапилася потрапити в тенета надії. – Можливо, ти й справді думаєш так… зараз. Але що буде завтра, коли ти знову згадаєш обґрунтування, через які й покинув мене? Або за місяць, коли, наприклад, Джаспер знову спробує напасти на мене?

Він здригнувся.

Я згадала всі дні мого минулого життя до того, як Едвард покинув мене, і спробувала подивитися на них крізь фільтр того, що він говорив мені зараз. Навіть якщо уявити, що він мене залишив, тому що кохав, залишив мене для мене, його замислену холодну мовчанку можна було сприймати по-різному.

– Не схоже на те, що ти довго обмірковував своє перше рішення, чи не так? – здогадалася я. – Зрештою, ти знову зробиш те, що, на твою думку, буде по правді.

– Я не такий сильний, як ти вважаєш, – мовив він. – Правда й кривда перестали відігравати важливу роль для мене; я б усе одно повернувся. Перш ніж Розалія сповістила мені погані новини, я докладав чимало зусиль, щоб пережити ще один тиждень, ще один день без тебе. Я боровся, щоб перетривати бодай годину. Це було тільки питання часу – і не дуже тривалого – і я б опинився біля твого вікна й благав прийняти мене назад. Я з радістю благатиму тебе зараз, якщо ти цього хочеш. Я скривилася.

– Будь ласка, поводься серйозно.

– А я так і роблю, – наполягав він, тепер він дивився на мене люто. – Будь ласка, спробуй почути те, що я тобі кажу. Чи дозволиш ти мені пояснити, що ти для мене значиш?

Він чекав, вивчаючи моє обличчя, щоб переконатися, чи я й справді готова його слухати.

– До тебе, Белло, моє життя було схоже на безмісячну ніч. Там було дуже темно, але блимали маленькі зірочки, які вказували мені шлях і правильні вчинки… А тоді ти, немов метеор, розітнула моє небо навпіл. Раптом усе залило світло; все стало яскравим і прегарним. Коли ти щезла, коли метеор зник за обрієм, усе раптом стемніло. Нічого не змінилося, але мої очі осліпли від яскравого світла. Я більше не бачив зірок. Зник будь-який сенс жити.

Я хотіла йому вірити. Але він описував моє життя без нього, а не навпаки.

– Твої очі звикнуть, – пробурмотіла я.

– Ось у чому проблема – вони не звикають.

– А як же ж твої захоплення? Він усміхнувся гіркою посмішкою.

– Не було ніяких захоплень, це частина обману, любове моя. Єдине моє захоплення… це страждання. Моє серце не билося майже дев’яносто років, але це зовсім інше. Зараз же я почувався так, наче моє серце вирвали з грудей – і залишили глибоку рану. Так ніби я зоставив усе, що було всередині мене, тут, із тобою.

– Це смішно, – пробурмотіла я. Він вигнув свою ідеальну брову.

– Сміжно?

– Я мала на увазі – дивно. Таке враження, що ти говориш про мене. Я також наче втратила себе. Я так довго не могла дихати, – я тут-таки набрала побільше повітря в легені, насолоджуючись цим відчуттям. – А моє серце! Я його втратила.

Едвард заплющив очі та знову притиснувся вухом до моїх грудей. Я дозволила собі діткнутися щокою його волосся, відчути його на своїй шкірі, вдихнути його дивовижний аромат.

– Значить, вистежування – це не захоплення? – поцікавилась я. Мені треба було хоч якось змінити тему. Ще одна мить – і в мені оживе надія. Я не зможу довго стримуватися. Моє серце калатало, співало в грудях.

– Ні, – зітхнув він. – Це ніколи не було захопленням. Це – обов’язок.

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що хоча я й не очікував ніякої небезпеки від Вікторії, все одно не збирався так легко її відпустити… Як казав, я не міг цього допустити. Я переслідував її до Техасу, але далі рушив хибним слідом до Бразилії – а вона в той час повернулася сюди, – гаркнув він. – Я був навіть не на тому континенті. І зрештою найгірший із моїх страхів…

– Ти полював на Вікторію? – скрикнула я, мій голос звучав на дві октави вище.

Віддалене похропування Чарлі стало нерівним, але скоро знову відновилося.

– Полювання було невдалим, – відповів Едвард, збентежено вивчаючи моє перекошене обличчя. – Але наступного разу в мене все вийде. Вона більше не отруюватиме чистого повітря, вдихаючи й видихаючи його.

– Це… навіть не обговорюється, – вичавила я насилу. Це ж божевілля. Навіть якщо Еммет і Джаспер полюватимуть разом з Едвардом. Навіть якщо вони йому допомагатимуть. Це ще гірше, ніж те, що я уявляла собі раніше: Джейкоб Блек стоїть навпроти зловісної хитрої Вікторії. Я не могла уявити Едварда на Джейковому місці, навіть незважаючи на те, що він був набагато витриваліший, ніж мій напівлюдський найкращий друг.

– Для неї вже все скінчено. Можливо, я не зміг упоратися з нею раніше, але зараз…

Я знову його перебила, силкуючись, щоб мій голос звучав спокійно.

– Хіба ти щойно не пообіцяв, що не покинеш мене? – запитала я, насилу вимовивши ці слова й не дозволяючи їм осісти в моєму серці. – Це трохи не в’яжеться з продовженням вистежування, чи не так?

Він насупився. З його грудей вихопилося тихе гарчання.

– Я дотримаю слова, Белло. Але Вікторія, – рявкнув він голосніше, – помре. І то скоро.

– Давай не поспішатимемо, – мовила я, намагаючись приховати паніку. – Можливо, вона більше не повернеться. Можливо, Джейкова зграя її відлякала. Зараз і справді немає причини вирушати на її пошуки. Крім того, Вікторія – це не найгірша моя проблема.

Очі Едварда звузилися, але він кивнув.

– Це правда. Твоя проблема – вовкулаки. Я пирхнула.

– Я говорила не про Джейкоба. Моя проблема набагато гірша, ніж жменька вовків-підлітків, які самі шукають проблем на свою голову.

Едвард мав такий вигляд, наче збирався щось сказати, а тоді передумав. Його зуби міцно зціпилися, й він процідив крізь них:

– Справді? Тоді в чому твоя найбільша проблема? Що може бути ще гіршим за повернення Вікторії?

– Ну, можливо, це друге після Вікторії, – підстрахувалася я.

– Гаразд, – погодився він, у його очах з’явилася підозра.

Я замовкла. Я не була впевнена, що зможу вимовити це ім’я вголос.

– Є дехто інший, хто мене шукатиме, – нагадала я йому пошепки.

Він зітхнув, але реакція не була такою сильною, як я сподівалася.

– Отже, Волтурі в тебе аж на другому місці?

– Здається, тебе це не дуже засмутило, – зауважила я.

– Ну, просто у нас є багато часу, щоб усе обміркувати. Їхнє розуміння часу вельми відрізняється від твого чи навіть мого. Для них роки – це те, що для тебе дні. Я б не здивувався, якби тобі виповнилося тридцять, перш ніж вони згадали би про тебе, – додав він легковажно.

Мене паралізував жах.

Тридцять.

Отже, виходить, не варто довіряти обіцянкам. Якщо колись мені виповниться тридцять, то Едвард не планував залишитися зі мною. Різкий біль від усвідомлення цього переконав мене, що я вже почала плекати надію, навіть не давши собі на це дозволу.

– Тобі не варто боятися, – сказав він схвильовано – мабуть, помітив, що на моїх очах знову виступили сльози. – Я не дозволю їм завдати тобі шкоди.

– Поки ти тут.

Я не збиралася хвилюватися за себе, коли він поїде. Він обхопив моє обличчя своїми кам’яними долонями, міцно стискаючи його, в той час як його очі кольору ночі затягували мене, мов гравітаційна сила чорної діри.

– Я більше ніколи тебе не покину.

– Але ж ти сказав тридцять, – прошепотіла я. Сльози полилися рікою. – Що? Ти збираєшся залишитися, але дозволиш мені постаріти? Так?

Його очі зм’якли, але вуста були досі напружені.

– Це саме те, що я збираюся зробити. А який у мене ще вибір? Я не можу жити без тебе, але я й не можу зруйнувати твою душу.

• Предыдущая
• 88/97
• Следующая