Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 89

• Предыдущая
• 89/97
• Следующая

– Це справді… – я хотіла, щоб мій голос звучав рівно, але це було заважке запитання. Я запам’ятала вираз його обличчя, коли Аро майже благав його зробити мене безсмертною. Едвардів навіжений погляд. Він хоче, щоб я й надалі залишалася людиною тільки через душу – чи тому що він не був упевнений, що захоче бути біля мене так довго?

– Так? – сказав він, чекаючи на моє запитання.

Я запитала не те, що хотіла. Хоча це запитання також було не з легких.

– А що коли я так постарію, що люди вважатимуть мене твоєю матір’ю? Твоєю бабусею? – мій голос захрип від огиди – я знову побачила в дзеркалі лице бабусі з мого сну.

Тепер усе його обличчя пом’якшилося. Він висушив сльози з моїх щік своїми губами.

– Для мене це не має ніякого значення, – відчула я його подих на своїй шкірі. – Ти назавжди залишишся найкращим, що було в моєму світі. Звісно… – він вагався, ледь помітно здригаючись, – якщо ти мене переростеш – якщо ти захочеш чогось більшого – я зрозумію тебе, Белло. Я обіцяю, що не стоятиму в тебе на дорозі, якщо ти вирішиш мене покинути.

Його прекрасні мов онікс очі світилися щирістю. Він говорив так, немов безліч разів думав про таке божевільне майбутнє.

– Ти ж усвідомлюєш, що колись я помру, правда? – запитала я.

Здається, цю можливість він також обміркував.

– Я піду одразу ж за тобою.

– Ти серйозно… – я спробувала підібрати правильне слово. – Ти хворий.

– Белло, це єдиний правильний шлях…

– Поміркуймо хвилинку, – мовила я; злість робила мої думки набагато яснішими, додавала мені відваги. – Ти ж пам’ятаєш Волтурі, правда? Я не можу залишитися людиною назавжди. Вони мене вб’ють. Навіть якщо й не думатимуть про мене, аж поки мені не виповниться тридцять, – я злісно прошипіла останнє слово. – Ти й справді сподіваєшся на те, що вони забудуть?

– Ні, – відповів він, повільно хитаючи головою. – Вони не забудуть. Але…

– Але?

Він усміхнувся, і я насторожено витріщилася на нього. Мабуть, я не єдина тут божевільна.

– У мене є кілька планів.

– І ці плани… – мовила я. З кожним словом мій голос ставав дедалі кислішим. – І ці плани зосереджені навколо того, щоб я залишилася людиною.

Мої слова додали йому впевненості.

– Ну, звісно, – його тон був різкий, а божественне обличчя самовпевнене.

Ми довго дивилися одне на одного.

Тоді я глибоко вдихнула, випростала плечі й, відштовхнувши його, сіла в ліжку.

– Ти хочеш, щоб я пішов? – запитав він, від чого моє серце почало битися швидше – я бачила, що ця думка завдає йому болю, хоча він і намагається приховати свої почуття.

– Ні, – відповіла я. – Піду я.

Він із підозрою спостерігав за тим, як я вилізаю з ліжка й верчуся в темній кімнаті, шукаючи свої черевики.

– Чи можна запитати, куди ти йдеш? – поцікавився він.

– Я іду в твій дім, – сказала я йому, досі напотемки ходячи по кімнаті.

Він підвівся й підійшов до мене.

– Ось твої черевики. Як ти плануєш туди дістатися?

– На своєму пікапі.

– Шум якого вже напевно розбудить Чарлі, – мовив Едвард, намагаючись мене залякати.

Я зітхнула.

– Я знаю. Я ще довго почуватимуся винною. У скільки халеп мені ще доведеться вскочити? Це я в усьому винна.

– Ні. Він винитиме мене, а не тебе.

– Якщо у тебе є краща ідея, я готова її вислухати.

– Залишайся вдома, – все ж запропонував він, хоча на його обличчі читалася безнадія.

– Нізащо. А ти підеш першим і чекатимеш на мене в себе вдома, – наказала я, сама здивувавшись своїй сміливості, і рушила до дверей.

Його висока постать виросла переді мною і загородила дорогу.

Я скривилася й обернулася до вікна. Звідси не так далеко до землі, причому на ній росте трава…

– Гаразд, – зітхнув він. – Я підвезу тебе. Я знизала плечима.

– Але, мабуть, тобі також варто там бути.

– І чому б це?

– Тому що ти дуже впертий, і певно, захочеш висловити свою думку.

– Мою думку про що? – запитав він крізь зуби.

– Цього разу розмова стосуватиметься не тебе. Ти ж не центр усесвіту. І тобі це чудово відомо. – (Мій власний всесвіт – це, звісно, зовсім інша історія). – Якщо ти збираєшся спровокувати напад Волтурі на нас, і все це тільки через те, що я маю залишитися людиною, то твоя сім’я також повинна сказати своє слово.

– Стосовно чого? – запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.

– Стосовно моєї смертності. Я виношу це питання на голосування.

Він був незадоволений таким поворотом подій, це легко читалося на його обличчі. Але, не сказавши й слова, він узяв мене на руки і граційно вискочив у вікно, приземлившись без найменшого шуму, немов кіт. Земля була трохи далі, ніж я собі уявляла…

– Гаразд, – мовив Едвард, не приховуючи осуду. – Поїхали.

Він завдав мене собі на спину й побіг. Навіть через стільки часу мені це здалося цілком нормальним і звичним. Легким. Очевидячки, це щось таке, що ніколи не забувається, як, наприклад, кататися на велосипеді.

В лісі було дуже тихо й темно, Едвард біг крізь густі дерева, дихаючи повільно й рівно; він мчав на такій шаленій швидкості, що дерева ставали майже невидимі, і тільки вітер, який віяв ув обличчя, давав мені уявлення про нашу швидкість. Повітря було вологе; вітер не випалював мені очей, як тоді, на площі, і це мене заспокоювало. Навкруги панувала ніч, і я почувалася, як у дитинстві, коли гралася під товстим пледом, – у безпеці, на звичному місці.

Я згадала, що раніше боялася бігати по лісу, як от зараз, і завжди заплющувала очі. Тепер це здавалося мені смішним. Я дивилася навколо широко розплющеними очима, поклавши підборіддя Едвардові на плече й притулившись щокою до його шиї. Швидкість була просто шалена. В сто разів більша, ніж на мотоциклі.

Я потягнулася до Едварда й притиснулася губами до холодної кам’яної шкіри його шиї.

– Дякую, – мовив він, а попри нас пролітали розмиті обриси темних дерев. – Це означає, що ти вже остаточно прокинулася?

Я засміялася, і мій сміх був таким легким, природним і невимушеним! Він звучав правильно.

– Не зовсім. Я не хочу прокидатися. Тільки не сьогодні.

– Я поверну собі твою довіру, – пробурмотів Едвард головним чином сам до себе. – Навіть якщо це мій останній шанс.

– Тобі я довіряю, – запевнила я його. – Справа не в тобі. Я не довіряю собі.

– Поясни, будь ласка.

Він сповільнився й тепер ішов – я зрозуміла це, оскільки вітер ущух, – мабуть, ми вже недалеко від Едвардового дому. До мене долинав шум ріки, яка вирувала десь поблизу.

– Гаразд, – я щосили намагалася висловити свою думку правильно. – Я не довіряю собі… Я не впевнена, що зможу. Я не впевнена, що заслуговую на тебе. В мені немає нічого такого, що могло б тебе утримати.

Він зупинився й опустив мене на землю. Його ніжні руки підтримували мене; поставивши мене на ноги, він міцно обняв мене за плечі й притягнув до грудей.

– Твоя сила наді мною вічна й незламна, – прошепотів він. – Ніколи не сумнівайся в собі.

Та як я могла не сумніватися?

– Ти так і не сказала мені… – пробурмотів він.

– Що?

– В чому твоя найбільша проблема.

– Я даю тобі одну спробу, вгадай, – зітхнула я й торкнулася вказівним пальцем кінчика його носа.

Він кивнув.

– Я гірше, ніж Волтурі, – мовив він похмуро. – Гадаю, я заслужив на це.

Я закотила очі.

– Найгірше, що можуть зробити Волтурі, – це вбити мене.

Він чекав, дивлячись на мене напруженими очима.

– А ти можеш знову мене кинути, – пояснила я. – Волтурі, Вікторія… вони – ніщо в порівнянні з цим.

Навіть у темряві я змогла роздивитися, як перекосилося його обличчя – це нагадало мені його вираз, коли він корчився від болю під пильним поглядом Джейн; мені стало не по собі, і я пошкодувала, що сказала правду.

– Не треба, – прошепотіла я, торкаючись Едвардового обличчя. – Не засмучуйся.

• Предыдущая
• 89/97
• Следующая