Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 87

• Предыдущая
• 87/97
• Следующая

Я збагнула, що на моєму обличчі з’явилося збентеження.

– А хіба ні?

– Почувався винним? Більше. Набагато більше, ніж ти можеш осягнути.

– Тоді… про що ти говориш? Я не розумію.

– Белло, я пішов до Волтурі, бо подумав, що ти мертва, – мовив він; його голос був м’який, а очі – люті. – Навіть якби я не був причетний до твоєї смерті, – він здригнувся, вимовивши останнє слово, – навіть якби це була не моя вина, я все одно подався б в Італію. Мабуть, я мав бути обачнішим – мені слід було поговорити з самою Алісою, а не сліпо вірити у розповідь Розалії. Але що мені залишалося думати, коли хлопець сказав, що Чарлі на похороні? Я не підозрював, що це просто збіг… Збіг… – пробурмотів він розгублено. Він говорив так тихо, що я не була впевнена, що правильно його зрозуміла. – Збіги трапляються часто. Помилка за помилкою. Я більше ніколи не критикуватиму Ромео.

– Але я все одно нічого не тямлю, – сказала я. – Поясни мені. Що змусило тебе…?

– Ти мені пробачиш?

– Що якби я й справді померла? Перш ніж відповісти, він довго з підозрою дивився на мене.

– Невже ти не пам’ятаєш того, що я казав тобі раніше?

– Я пам’ятаю все, що ти говорив мені.

Навіть ті слова, які спростували все інше. Він провів кінчиком свого холодного пальця по моїй нижній губі.

– Белло, ти дуже помиляєшся, – він заплющив очі, хитаючи головою, на його вустах застигла напівусмішка. Було важко назвати її щасливою. – Я гадав, що все чітко тобі пояснив. Белло, мені немає місця в світі, де не існує тебе.

– Я… – в моїй голові все попливло. Я намагалася підібрати потрібне слово. – Заплуталася. – Ось воно – годяще слово. Я не могла зрозуміти, про що він говорить.

Едвард глибоко зазирнув у мої очі своїм щирим, палким поглядом.

– Мабуть, я – гарний брехун, Белло.

Я завмерла, всі мої м’язи напружилися. Рана в моїх грудях почала розходитися; від болю я не могла дихати.

Едвард поплескав мене по плечу, щоб я заспокоїлася.

– Дозволь мені договорити! Я гарний брехун, але я не думав, що ти так легко мені повіриш, – він здригнувся. – Це було… нестерпно.

Я чекала, досі завмерши.

– Коли ми були в лісі, коли я прощався з тобою…

Я не дозволяла собі це згадувати. Я щосили намагалася жити однією секундою.

– Ти не хотіла мене відпускати, – прошепотів він. – Я все бачив. І я не хотів цього робити – я відчував, що це мене вб’є, – але я знав: якщо мені вдасться переконати тебе, ніби я більше не люблю і не хочу тебе, то ти зможеш жити далі. Я сподівався: побачивши, що я іду по життю без тебе, ти також підеш.

– Чистий перелом, – прошепотіла я крізь нерухомі губи.

– Саме так. Але я ніколи й не уявляв, що зробити це буде так легко! Я вважав, що це буде майже неможливо – ти будеш настільки впевнена у протилежному, що мені доведеться вигадувати все нову й нову брехню, щоб посіяти бодай зерно недовіри в твоїй голові. Я збрехав, і мені так шкода – шкода, бо я завдав тобі болю; шкода, бо всі мої старання зійшли нанівець. Вибач, що я не зумів захистити тебе від себе. Я обманув, щоб урятувати тебе, а це не спрацювало. Мені так шкода…

Але як ти могла мені повірити? Після того, як я тисячу разів казав, що кохаю тебе. Як ти могла дозволити, щоб одне слово зруйнувало твою віру в мене?

Я не відповіла. Я була занадто вражена, щоб дібрати розумну відповідь.

– Я бачив у твоїх очах, що ти й справді мені віриш, думаєш, що я більше тебе не хочу. Я ще не бачив нічого абсурднішого й безглуздішого – так наче я зміг би існувати, не потребуючи тебе!

Я досі не рухалася. Його слова було незбагненні, тому що неможливі.

Він знову потрусив мене за плече, несильно, але достатньо для того, щоб мої зуби зацокотіли.

– Белло, – зітхнув він. – Ти й справді так подумала!

Мої нерви не витримали, і я розридалася. Хлинули сльози і почали ріками стікати вниз по щоках.

– Я так і знала, – схлипнула я. – Я так і знала, що сплю.

– Ти неможлива, Белло, – мовив він і засміявся – його посмішка була натягнута. – Що я можу зробити для того, щоб ти мені повірила? Ти не спиш, і ти не мертва. Я тут, і я кохаю тебе. Я завжди кохав і завжди тебе кохатиму. Я думав про тебе, бачив твоє обличчя щосекунди, коли був далеко від тебе. Коли я сказав, що ти мені більше не потрібна, – це було найгірше, найчорніше блюзнірство.

Я похитала головою, сльози досі продовжували сочитися з кутиків моїх очей.

– Ти ж не віриш мені, правда? – прошепотів він, його обличчя стало ще білішим, ніж завжди; я помітила це навіть у тьмяному світлі. – Чому ти віриш у брехню, але не можеш повірити в правду?

– Я ніколи не могла зрозуміти, чому ти кохаєш мене, – пояснила я, мій голос двічі зірвався. – В цьому не було ніякого сенсу, і я завжди це знала.

Його очі звузилися, а щелепи напружилися.

– Я доведу, що ти не спиш, – пообіцяв він.

Він обережно обхопив моє обличчя своїми залізними руками, ігноруючи мій спротив, коли я намагалася відвернути голову.

– Не треба, будь ласка, – прошепотіла я. Він зупинився, його губи завмерли за півдюйма від моїх.

– Чому? – запитав він. Його подих обдував моє обличчя, від чого голова йшла обертом.

– Коли я прокинуся… – (Він уже був розтулив рота, щоб заперечити, але я одразу змінила початок). – Гаразд, забудьмо… Коли ти знову підеш, мені й без цього буде не дуже легко.

Він відсунувся на дюйм, щоб мати змогу роздивитися моє обличчя.

– Вчора, коли я торкався тебе, ти була… така невпевнена, обережна, але все-таки така, як завжди. Мені треба знати чому. Може, я запізнився? Або засильно ранив тебе? Можливо, ти пішла по життю далі, як я і хотів? Це було б… цілком справедливо. Я не засуджуватиму твого рішення. Будь ласка, не щади моїх почуттів – просто скажи, чи зможеш ти кохати мене після всього того болю, якого я тобі завдав. Зможеш? – прошепотів він.

– Що це за безглузде запитання?

– Просто дай на нього відповідь. Будь ласка. Я довго дивилася на нього.

– Мої почуття до тебе ніколи не зміняться. Звісно, що я кохаю тебе – і нікуди від цього не втечу!

– Це все, що я хотів почути.

Потім його губи почали наближатися до моїх, і я не могла опиратися. І не тому, що він був у тисячі разів дужчим за мене, а тому, що моє бажання опиратися розвіялося, щойно його вуста діткнулися моїх. Цей поцілунок був далеко не таким обережним, як усі попередні, які я добре пам’ятала і яких мені було достатньо. Якщо я й надалі збираюся завдавати собі болю, то я обрала правильну тактику.

Отже я поцілувала його у відповідь, моє серце калатало, мов навіжене, я почала важко й часто дихати, а пальці жадібно вивчали його обличчя. Я відчувала його мармурове тіло кожним вигином свого, і я була така вдячна Едварду за те, що він не послухав мене і не зупинився – змарнувати такий поцілунок означало б завдати собі ще сильнішого болю. Едвардові руки також пестили моє обличчя, і в ті короткі секунди, коли його губи були вільні, він шепотів моє ім’я.

Коли моя голова пішла обертом, він відсунувся та приклав вухо до мого серця.

Я лежала, приголомшена, й чекала, поки моє важке дихання заспокоїться й затихне.

– До речі, – мовив він так, ніби між іншим. – Я не збираюся тебе залишати.

Я нічого не відповіла, і здається, він почув скепсис у моїй мовчанці.

Він підняв голову, і наші погляди зустрілися.

– Я нікуди не піду. Нікуди – без тебе, – додав він серйознішим тоном. – Я покинув тебе, бо хотів, щоб у тебе з’явився шанс на нормальне, щасливе, людське життя. Я просто бачив, що біля мене ти завжди в небезпеці, я розумів, що забираю тебе зі світу, якому ти належиш, що навіть у моїй присутності ти постійно ризикуєш життям. Тож я вирішив спробувати. Я повинен був зробити щось, тоді мені здавалося, що поїхати – це єдиний вихід. Якби я не був упевнений, що ти в цілковитій безпеці, то ніколи б звідси не поїхав. Я занадто егоїстичний. Ти – найважливіше з усього, чого я хотів… чого потребував. І все, чого я хочу й чого потребую – це бути з тобою, і я знаю, що мені забракне сили, аби покинути тебе вдруге. У мене забагато причин, щоб залишитися, – і я вдячний за це небесам! Здається, ти ніколи не будеш у безпеці, незалежно від того, скільки миль нас розділятимуть.

• Предыдущая
• 87/97
• Следующая