Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 86

• Предыдущая
• 86/97
• Следующая

Він зітхнув.

Я поступово починала усвідомлювати, що й до чого. Мої очі неохоче відірвалися на одну секунду від його обличчя, сковзнули до темного відчиненого вікна й знову повернулися до Едварда. Я починала згадувати деталі… Я відчула, як по обличчю розливається слабкий рум’янець, адже зрозуміла, що Едвард реальний, що він зараз тут, зі мною, а я – справжня бовдурка – марную дорогоцінний час.

– Значить, все це сталося в дійсності?

Було майже неможливо повірити в те, що мій сон – реальність. У мене це в голові не вкладалося.

– Все залежить від того, що ти маєш на увазі, – усміхнувся Едвард досі напружено. – Якщо ти про те, як нас мало не вбили в Італії, то тоді – так.

– Так дивно, – міркувала я вголос. – Я й справді була в Італії. А ти знав, що я ніколи не була далі на схід, ніж в Альбукерке?[19]

Він закотив очі.

– Може, тобі варто ще поспати. Твої думки не зовсім послідовні.

– Я вже відпочила. – (Тепер усе стало таким ясним). – Котра зараз година? Скільки часу я проспала?

– Зараз тільки перша ночі. Отже, ти проспала приблизно чотирнадцять годин.

Поки він говорив, я потягнулася. Чому ж тоді моє тіло закам’яніло?

– А Чарлі? – запитала я.

Едвард скривився.

– Він спить. Мабуть, тобі варто знати, що зараз я порушую правила. Ну, хоча теоретично… Розумієш, Чарлі наказав, щоб я більше ніколи не смів перетинати його поріг, тож я зайшов у вікно… Але я зробив це з найкращими намірами.

– Чарлі заборонив тобі заходити в наш дім? – запитала я з недовірою, яка швидко поступилася місцем гніву.

Едвардові очі були сумні.

– А ти очікувала якоїсь іншої реакції?

Мої очі були скажені. Я збиралася сказати кілька ласкавих слів своєму таточку – гадаю, зараз саме ідеальний момент, щоб нагади йому, що я вже повнолітня і маю право на особисте життя. Це, звісно, не мало ніякого значення, просто заради принципу. Скоро він нічого не зможе мені заборонити. Я почала думати про менш болючі теми.

– Що ми йому скажемо? – запитала я. Мене просто з’їдала цікавість, а ще я намагалася підтримувати дружню, невимушену розмову. Так я могла тримати себе в руках і була впевнена, що не налякаю Едварда тим жахливим запитанням, яке ось уже стільки часу мучить мене.

– Що ти маєш на увазі?

– Як я маю пояснити все Чарлі? Як виправдати свою відсутність протягом… Скільки днів мене не було? – я спробувала полічити години в голові.

– Всього три дні, – його очі звузилися, але цього разу він усміхнувся більш природно. – Власне, я сподівався, що ти вигадаєш якесь пояснення. Я не знаю, що сказати.

– Прекрасно, – гаркнула я.

– Ну, можливо, Аліса прийде нам на допомогу, – запропонував він, намагаючись мене заспокоїти.

І я таки заспокоїлася. Яка різниця, що буде далі? Кожна секунда, яку Едвард провів тут – як близько було його вродливе обличчя, яке спалахувало в тьмяному світлі мого будильника! – була дорогоцінною, і її не можна було марнувати.

– Отже, – почала я, вибравши найменш важливе – хоча й неймовірно цікаве – запитання. Мене безпечно доставили додому, і тепер він може піти в будь-яку мить. Я повинна його розговорити. Окрім того, цей тимчасовий рай не був довершеним без звуку оксамитового голосу. – Що ти робив увесь цей час?

Раптом його обличчя набрало настороженого виразу.

– Нічого цікавого.

– Ну звісно, – пробурмотіла я.

– Чому ти так скривилася?

– Гаразд… – міркувала я, стиснувши губи. – Зрештою, якби ти був тільки сном, то саме так ти б і відповів. Мабуть, мою уяву вичерпано.

Він зітхнув.

– Якщо я розкажу тобі, що я робив, то ти нарешті повіриш, що я справжній і що це не нічний кошмар?

– Кошмар! – повторила я глузливо. Він чекав на мою відповідь. – Можливо, – мовила я, поміркувавши. – Якщо ти мені розкажеш.

– Я… полював.

– Це найкраще, чим ти міг зайнятися? – розкритикувала я його. – Це зовсім не доводить того, що я прокинулася.

Якусь мить він вагався, а тоді заговорив – повільно, ретельно добираючи слова.

– Я не полював заради їжі… Я, власне, спробував себе у… вистежуванні. Мушу визнати, що з мене поганий детектив.

– Що ти вистежував? – запитала я заінтриговано.

– Нічого важливого, – його слова зовсім не відповідали виразу його обличчя; він здався мені засмученим, очевидячки, щось його мучило.

– Не розумію.

Він вагався, потім скривився; його обличчя засвітилося, набравши дивного зеленавого відтінку, відбивши світло від циферблата годинника.

– Я… – він глибоко вдихнув. – Я повинен вибачитися перед тобою. Ні, звісно, я не думаю, що це все одразу виправить. Але ти повинна знати, що… – і слова полилися рікою – Едвард завжди говорив так, коли був схвильований, мені довелося справді сконцентруватися, щоб зрозуміти його. – Що я навіть не уявляв. Я не здогадувався, який безлад залишив після себе. Я гадав, що зоставшись тут, ти будеш у безпеці. В абсолютній безпеці. Я й не уявляв, що Вікторія… – його губи скривилися, коли він вимовляв це ім’я, – повернеться. Мушу визнати, що того найпершого разу я прочитав її думки, хоча набагато більше уваги приділив думкам Джеймса. Але я не здогадався, що вона збирається мститися за нього. Що вона була так сильно прив’язана до нього. Гадаю, тепер мені відомо чому – вона була така впевнена в ньому, їй навіть на думку не спадало, що він може програти. Вона просто його переоцінювала, і в цьому вся проблема – це завадило мені побачити всю глибину їхніх почуттів.

Зрозумій, я не прошу вибачення за те, що змусив тебе пройти через усе це. Коли я почув, щo ти розказала Алісі – і те, що вона побачила сама, – коли я усвідомив, що ти була змушена віддати своє життя у руки вовкулак, незрілих і непостійних… Це найгірше, що могло статися з тобою, якщо не брати до уваги Вікторію… – він здригнувся і на якусь мить замовк. – Будь ласка, знай, що я й гадки про це не мав. Я почуваюся жахливо, жахливо, навіть тепер, коли я бачу й відчуваю тебе в своїх руках. Це – найжалюгідніше виправдання за…

– Зупинись, – перебила я його. Він подивився на мене сповненими муки очима. А я спробувала підібрати правильні слова – слова, які звільнили б його від цього уявного обов’язку, який завдає йому стільки болю. Було дуже важко їх вимовити. Я не знала, чи стане мені сили сказати ці слова вголос. Але я мушу бодай спробувати. Я не хочу бути джерелом вини і страждань в Едвардовому житті. Він має бути щасливим, і байдуже, чого це мені коштуватиме.

Я й справді сподівалася відкласти цю розмову на потім. Тоді б я змогла сповільнити наближення кінця.

Згадуючи всі ті місяці, коли я намагалася бути нормальною заради Чарлі, я надала обличчю спокійного виразу.

– Едварде, – мовила я. Його ім’я обпалило мені горло. Я відчула, як у грудях знову починає нити стара рана, приготувавшись відкритися будь-якої миті, тільки-но він зникне. Я й не покладалася на те, що переживу це вдруге. – Негайно припини це. Ти не можеш думати про це саме так. Ти не повинен дозволити… цій провині… керувати твоїм життям. Ти не можеш відповідати за все, що відбувається зі мною. Тут немає твого гріха, все це – лише частина мого життя. Ти повинен усвідомлювати, якщо наступного разу я потраплю під автобус абощо, то ти не будеш цьому виною, і не треба брати всю відповідальність на себе. Ти не мусиш одразу мчати в Італію, тільки тому що почуваєшся зле, що не врятував мене. Навіть якщо б я стрибнула з тої клятої скелі для того, щоб умерти, – то це мій вибір, а не твій гріх. Я знаю, що в тебе такий характер, що ти завжди береш провину на себе, але не варто впадати в такі крайнощі! Це дуже безвідповідально з твого боку – подумай тільки про Есме та Карлайла і…

Я за крок від того, щоб його утратити. Я замовкла, щоб глибоко вдихнути, – я хотіла хоч трохи заспокоїтися. Я мушу звільнити Едварда. Я повинна переконатися, що такого більше ніколи не станеться.

– Ізабелло Маріє Свон, – прошепотів він, на його обличчі з’явився дуже дивний вираз. Едвард здавався майже божевільним. – Ти й справді гадаєш, що я попросив Волтурі вбити мене, бо почувався винним?

• Предыдущая
• 86/97
• Следующая