Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 85

• Предыдущая
• 85/97
• Следующая

– Будь ласка, Едварде, – мовила я. Мені ще менше хотілося їхати в одній машині з Розалією, ніж йому, але я спричинила більш ніж достатньо сварок у його сім’ї.

Він зітхнув і підштовхнув мене до машини.

Еммет і Розалія сіли на передні крісла, не сказавши й слова, мене ж Едвард знову заштовхав на заднє сидіння. Я знала, що не зможу довго боротися з обважнілими повіками, тому я здалася й поклала голову Едварду на груди, дозволивши очам заплющитися. Потім я відчула, як машина завібрувала від заведеного двигуна.

– Едварде, – почала Розалія.

– Я знаю, – відповідати таким різким тоном було далеко не шляхетно з боку Едварда.

– Белло? – мовила Розалія м’яко.

Мої очі миттю розплющилися. Вперше вона заговорила безпосередньо до мене.

– Так, Розаліє? – запитала я вагаючись.

– Мені так шкода, Белло. Через те, що сталося, я почуваюся так погано! Але я така тобі вдячна. Ти така смілива, ти врятувала мого брата, і це після всього, що я накоїла. Будь ласка, скажи, що ти мені прощаєш.

Слова були трохи кострубаті, невпевнені, адже вона хвилювалася. Однак мені здалося, що вони щирі.

– Ну звісно, Розаліє, – пробурмотіла я, хапаючись за кожен шанс переконати її ненавидіти мене трошки менше. – Це зовсім не твоя провина. Це ж я стрибнула з тієї клятої скелі. Звісно, що я тобі пробачаю.

Мої слова звучали, як якась нісенітниця.

– Поки вона не прокинеться, це не рахується, Розо, – захихикав Еммет.

– Я не сплю, – сказала я; тільки мій голос пролунав, немов позіхання.

– Нехай поспить, – наполіг Едвард, але тепер його голос став трохи теплішим.

Тоді запала тиша, яку порушувало хіба що ніжне гарчання двигуна. Мабуть, я таки заснула, бо здалося, що минуло кілька секунд, коли дверцята машини відчинилися, й Едвард виніс мене на руках. Я не хотіла розплющувати очі. Спочатку я думала, що ми досі в аеропорту.

А тоді я почула голос Чарлі.

– Белло! – гукав він звідкись здалеку.

– Чарлі, – пробурмотіла я, намагаючись прийти до тями.

– Чш-ш-ш, – прошепотів Едвард. – Усе гаразд. Ти вдома, в безпеці. Просто спи.

– Не можу повірити, що у тобі стільки нахабства, що ти знову насмілився прийти сюди, – кричав Чарлі на Едварда, тепер його голос був набагато ближче.

– Припини, тату, – буркнула я. Він не слухав мене.

– Що з нею таке? – не вгавав Чарлі.

– Вона просто дуже втомилася, Чарлі, – пошепки запевнив його Едвард. – Будь ласка, дозвольте їй поспати.

– Не кажи, що мені робити! – лементував Чарлі. – Віддай її сюди. Забери свої руки від неї!

Едвард спробував передати мене Чарлі, але я намертво вчепилася в нього пальцями. Я відчувала, як Чарлі тягне мене за руку.

– Не треба, тату, – сказала я голосніше. Я спромоглася розтулити повіки й подивилася на Чарлі мутним поглядом. – Злись на мене.

Ми стояли перед будинком. Вхідні двері були відчинені навстіж. Надворі було так хмарно, що важко було сказати, щo зараз – день чи вечір.

– Тобі цього не уникнути, – пообіцяв Чарлі. – Марш додому.

– Гаразд. Опусти мене, – зітхнула я.

Едвард поставив мене на ноги. Я розуміла, що стою, але не відчувала ніг. Я стомлено попленталася вперед, а тоді побачила, що доріжка швидко наближається до обличчя. Рука Едварда зловила мене, перш ніж я впала на цемент.

– Тільки дозвольте мені віднести її нагору, – мовив Едвард. – Тоді я одразу ж піду.

– Ні, – панічно закричала я. Бо я ще так і не отримала своїх відповідей. Едвард повинен залишитися, принаймні для цього, чи не так?

– Я буду поруч, – пообіцяв Едвард, шепочучи мені на вухо так тихо, що Чарлі не мав анінайменшого шансу нас почути.

Я не чула, що сказав йому у відповідь Чарлі, але Едвард зайшов у дім. Я змогла тримати очі розплющеними тільки до сходів. Останнє, що я відчувала, були холодні руки Едварда, які віддирали мої пальці від своєї сорочки.

У мене було таке відчуття, наче я проспала дуже довго – моє тіло заніміло, ніби я досі так і не рухалася. У голові все переплуталося, я дуже повільно приходила до тями; дивні кольорові сни – сни і кошмари – ніяк не хотіли полишати мою голову. Вони були такі яскраві! Такі жахливі і водночас прекрасні – всі змішалися в чудернацьке безладдя. Мене охопило гостре нетерпіння й страх, немов у страшному сні, коли тебе ніби паралізує і ти не можеш рухатися… Я бачила потвор, червонооких дияволів, які здавалися ще огиднішими через свої вишукані манери. Цей сон сильно вплинув на мене – я запам’ятала навіть імена. Але найяснішою, найчіткішою частиною сну був не кошмар. А безневинний янгол.

Було важко остаточно прокинутися. Цей сон не належав до тих, яких я не хотіла побачити знову. Я боролася сама з собою, мені було страшно прокидатися: що чекає на мене в реальності? Я не могла згадати, який сьогодні день тижня, але була впевнена, що Джейкоб, чи школа, чи робота, чи ще щось інше обов’язково чекають на мене. Я глибоко вдихнула й подумала, як важко мені буде пережити ще один день.

Щось холодне ніжно діткнулося мого чола.

Я міцно замружила очі. Мені здавалося, що я досі сплю, але відчуття були такі реальні! Я вже така близька до пробудження… ще кілька секунд – і все скінчиться.

Та я усвідомила, що відчуття занадто реальне. Це не віщує нічого хорошого. Кам’яні руки, які, здавалося, обнімають мене, були занадто правдоподібні. Якщо я не перерву цього видіння зараз-таки, то пізніше про це пошкодую. Гірко зітхнувши, я розплющила очі, щоб розвіяти прекрасну ману.

– Ой! – задихнулася я й почала кулаками розтирати очі.

Вочевидь, я зайшла задалеко; це було помилкою з мого боку – дозволити своїй уяві так розгулятися. Гаразд, дозволити – не зовсім годяще слово. Я змусила її розгулятися, я сама заохочувала свої галюцинації – і тепер мій розум відмовляється мене слухати.

Мені знадобилося менш ніж півсекунди, аби усвідомити, що оскільки я цілковито з’їхала з глузду, то можу й надалі насолоджуватися своїми ілюзіями, адже вони такі прекрасні.

Я знову розплющила очі – Едвард був досі поруч; його довершене обличчя схилилося за кілька дюймів від мого.

– Я тебе налякав? – запитав він тихим схвильованим голосом.

Чудово, найкраща галюцинація, яка в мене коли-небудь була. Обличчя, голос, запах – це набагато краще за те, що я бачила, коли топилася. Прегарний витвір моєї уяви з тривогою спостерігав за моєю реакцією. Райдужні оболонки його очей були чорні мов смола, з фіолетовими кругами, схожими на синці. Це мене здивувало; мій уявний Едвард зазвичай був ситим.

Я двічі кліпнула, відчайдушно намагаючись згадати останнє, в чому я була на всі сто відсотків впевнена, що воно реальне. Аліса також була частиною мого сну, і мені стало цікаво, чи вона й справді повернулася, чи це також витвір моєї розбурханої уяви. Мені здалося, що вона повернулася саме в той день, коли я мало не втопилася…

– О, чорт, – прокаркала я. Моє горло несподівано здавило.

– Що таке, Белло?

Насупившись, я нещасно подивилася на нього. На його обличчі читалося ще більше тривоги, ніж раніше.

– Я ж померла, правда? – простогнала я. – Я таки втопилася. Ох, чорт, чорт, чорт! Це просто вб’є Чарлі.

Едвард також насупився.

– Ти не померла.

– Тоді чому я ніяк не можу прокинутися? – вигукнула я, звівши брови.

– Ти уже прокинулася, Белло.

Я похитала головою.

– Звісно, звісно. Ти хочеш, щоб я так думала. А коли я й справді прокинуся, мені стане ще гірше. Якщо я прокинуся, а цього не станеться, бо я мертва. Це жахливо. Бідний Чарлі! А Рене і Джейк… – я аж завмерла від жаху. Що я накоїла!

– Мене не дивує те, що ти вважаєш мене своїм нічним кошмаром, – похмуро усміхнувся Едвард. – Але навіть не можу уявити, що ти наробила такого, щоб через це ти могла опинитися в пеклі. Може, ти когось убила, поки мене не було?

Я скривилася.

– Швидше за все, що ні. Якби я була в пеклі, то тебе б тут не було.

• Предыдущая
• 85/97
• Следующая