Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 75

• Предыдущая
• 75/97
• Следующая

Я відвернулася, намагаючись розціпити зуби, щоб не прокусити нижньої губи. Зараз кровотеча – не найкраща ідея.

Сонце піднялося високо в блідо-голубому небі.

– Він досі планує діяти опівдні? – перепитала я.

– Так. Вирішив зачекати. А вони чекають на нього.

– Скажи, що я повинна робити.

Вона не відривала очей від звивистої дороги – стрілка на спідометрі майже торкалася правого краю шкали.

– Тобі не треба нічого робити. Він просто повинен тебе побачити, перш ніж вийде на світло. І він має побачити тебе, перш ніж угледить мене.

– І як нам цього досягти?

Маленька червона машина, здавалося, втікала від нас, коли Аліса її обігнала.

– Я спробую доставити тебе якомога ближче, а тоді скажу тобі, в якому напрямку бігти.

Я кивнула.

– І постарайся не впасти, – додала вона. – Сьогодні у нас немає часу на струси мозку й переломи.

Я застогнала. Це було дуже на мене схоже – знищити все, зруйнувати світ своєю незграбністю.

Сонце продовжувало підніматися високо в небі, поки ми з Алісою мчали йому назустріч. Воно було занадто яскравим і змушувало мене панікувати. Можливо, Едвард не захоче чекати до полудня.

– Там, – сказала Аліса коротко, вказуючи на місто-замок, розташоване на вершині найближчого пагорба.

Я витріщилася на нього, відчуваючи перші напади нового страху. Кожну хвилину, починаючи з учорашнього ранку – здавалося, минув цілий тиждень, – коли Аліса вимовила Едвардове ім’я, стоячи біля сходів, це був один страх. А тепер, коли я дивилася на древні коричневі стіни й башти, які увінчували крутий схил пагорба, мене сковував інший, егоїстичний страх.

Я подумала, що це місто, мабуть, дуже красиве. Але воно вселяло в мене жах.

– Волтерра, – мовила Аліса тихим крижаним голосом.

Ми почали крутий підйом, і дорога ставала все більше запрудженою. Коли ми під’їхали ближче, машини рухалися так тісно, що нас втягнуло в їхній повільний потік. Аліса уже не могла обганяти їх на шаленій швидкості. Ми сповільнилися і притулилися позаду маленького коричневого «Пежо».

– Алісо, – застогнала я. Здавалося, що хвилинна стрілка на годиннику почала рухатися швидше.

– Це єдиний в’їзд у місто, – спробувала заспокоїти мене Аліса. Але її голос був занадто напружений, щоб заспокоювати.

Автівки вишикувалися в довгу шерегу і повільно тягнулися одна за одною. Сонце яскраво сяяло, засліплюючи своїм світлом, і, здається, уже було в зеніті.

Машини ліниво одна по одній повзли у напрямку міста. Коли ми під’їхали ближче, я побачила, що автівки зупиняються вздовж дороги, а люди вискакують із них, щоб далі рухатися пішки. Спочатку я подумала, що їх розбирає нетерплячка – це було легко зрозуміти. Та коли ми проїжджали повз американські гірки, я побачила переповнені стоянки біля стін міста і натовп людей, який пішки заходив у місто через ворота. Нікому не дозволялося заїжджати всередину машиною.

– Алісо, – прошепотіла я наполегливо.

– Знаю, – відповіла вона. Її обличчя було немов вирізьблене з льоду.

Тільки тепер, коли ми повзли достатньо повільно, щоб роздивитися все навколо, я помітила, що надворі було дуже вітряно. У людей, які товпилися біля воріт, вітер зривав капелюхи і розмаював по обличчю волосся. Одяг злітав у повітря. Я також помітила, що всюди багато червоного кольору. Червоні сорочки, червоні капелюхи, червоні прапорці, які майорять, немов довгі стрічки, над брамою, – раптом я помітила, як темно-червоний шарф, яким жінка пов’язала волосся, підхопив несподіваний порив вітру. Він закрутився в повітрі у неї над головою, звиваючись, немов живий. Вона потягнулася по нього, підстибнула, але шарф продовжував тріпотіти в повітрі, немов клаптик кривавого кольору на тлі похмурих старих мурів.

– Белло, – мовила Аліса тихим злісним голосом. – Я не бачу, як відреагує охорона, – якщо моя ідея не спрацює, ти будеш змушена рухатися далі сама. Ти повинна бігти. Просто запитуй увесь час, де Палаццо-дей-Пріорі,[15] і біжи у його напрямку. Тільки не заблукай.

– Палаццо-дей-Пріорі, Палаццо-дей-Пріорі, – повторювала я знову і знову, намагаючись запам’ятати назву.

– Або башта з годинником, якщо хтось говоритиме англійською. Я обійду навколо та спробую знайти менш примітне місце десь з іншого боку міста, де мені буде легше проникнути всередину.

Я кивнула.

– Палаццо-дей-Пріорі.

– Едвард стоятиме під баштою з годинником, на північ від площі. Праворуч є вузенька алея, він ховатиметься у затінку. Ти повинна привернути його увагу, перш ніж він вийде на сонце.

Я несамовито закивала головою.

Аліса уже під’їжджала до воріт. Чоловік у блакитній уніформі спрямовував потік, відділяючи машини від натовпу людей. Вони одна по одній повертали назад, щоб знайти місце для паркування біля дороги. Тепер прийшла черга Аліси.

Чоловік в уніформі рухався ліниво, не приділяючи нікому особливої уваги. Аліса додала газу, пролетівши повз нього, і попрямувала до воріт. Він щось крикнув нам услід, але не зрушив із місця, відчайдушно махаючи наступній машині, яка уже збиралася наслідувати наш поганий приклад.

Вартовий біля брами був одягнений у таку саму уніформу. Ми наблизилися до нього. Потоки туристів, які товпилися на тротуарах, із цікавістю спостерігали за наполегливим яскравим «Поршем».

Вартовий вийшов на середину вулиці. Перш ніж зупинитися, Аліса старанно розвернула автомобіль під дивним кутом. Сонце яскраво світило у моє вікно, а вона залишилася в темряві. Вона швиденько потягнулася до заднього сидіння і витягнула щось із сумки.

Вартовий обійшов машину, на його обличчі був роздратований вираз, він злісно постукав у вікно.

Аліса наполовину опустила скло, і я побачила, як вартовий приклав палець до кашкета, побачивши обличчя за темним склом.

– Мені дуже шкода, міс, але сьогодні в місті дозволено їздити тільки автобусами, – сказав він англійською з сильним акцентом. Із його тону здавалося, начебто він вибачається. Йому було неприємно сповіщати такі погані новини такій вродливій жінці.

– Це приватний тур, – мовила Аліса, осліпивши його своєю сонячною посмішкою. Вона простягнула руку у вікно – під сонячне проміння. Я перестала дихати, поки не зрозуміла, що на її руку натягнута довга коричнева рукавичка. Вона взяла його долоню, яка досі висіла в повітрі, потому як він постукав у вікно, і затягнула всередину. Ту т Аліса щось у неї поклала й загнула пальці.

На обличчі вартового з’явилося невимовне здивування, коли він витягнув руку і побачив товстий згорток грошей. На верхній купюрі стояв знак – тисяча доларів.

– Це жарт? – пробурмотів він. Посмішка Аліси засліплювала.

– Тільки якщо ви думаєте, що він смішний.

Він дивився на неї широко розплющеними очима. Я нервово сіпалася й час від часу поглядала на стрілку годинника. Якщо Едвард діятиме згідно зі своїм планом, то у нас залишилося всього п’ять хвилин.

– Я трохи поспішаю, – натякнула вона, досі усміхаючись.

Вартовий двічі кліпнув, а тоді заховав гроші до жилета. Він відійшов од вікна й махнув рукою, дозволяючи проїзд. Здається, жодна людина з натовпу не помітила нашого тихого обміну. Аліса в’їхала в місто, і ми обоє зітхнули з полегшенням.

Вулиця була дуже вузькою, брукованою тим самим кольоровим камінням, що й будівлі барви кориці, які затемнювали вулицю своїми тінями. Вулиця нагадувала вузеньку доріжку. Червоні прапорці прикрашали стіни; розвішені всього за кілька ярдів один від одного, вони тріпотіли на вітрі, який свистів вузьким провулком. Вулиця була переповнена, і потік людей сповільнив наш рух.

– Ще трошки, – підбадьорювала мене Аліса; я щосили вхопилася за ручку дверей, готова в будь-яку мить за її командою вискочити надвір.

Вона то натискала на газ, то різко гальмувала, а люди з натовпу тільки погрожували нам кулаками й сердито вигукували щось услід. Я була дуже рада, що не розумію їх. Аліса виїхала на вузеньку дорогу, яка, мабуть, не була призначена для машин; шоковані перехожі були змушені ховатися в дверних нішах, коли ми пролітали повз них. В кінці ми виїхали на іншу вулицю; будівлі тут були високі; вони ніби схилялися одна до одної, щоб жодний сонячний промінчик не зміг дотягнутися до тротуару – тут також тріпотіли червоні прапорці, вони майже торкалися один одного. Тут людей було ще більше. Аліса пригальмувала. Я відчинила дверцята ще до того, як автівка зупинилася.

• Предыдущая
• 75/97
• Следующая