Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 74

• Предыдущая
• 74/97
• Следующая

– Іноді ти бачиш мене, – нагадала я їй. Вона похитала головою.

– Не так чітко. Я зітхнула.

– Я б так хотіла, щоб ти не помилилася щодо мене! З самого початку, коли тобі вперше прийшло видіння мене, ще до того, як ми зустрілися…

– Що ти маєш на увазі?

– Ти бачила, що я стану однією з вас, – я ледве витиснула з себе ці слова.

Вона зітхнула.

– Тоді це було можливо.

– Тоді, – повторила я.

– Насправді, Белло… – якусь мить вона вагалася, а тоді, здається, зробила вибір. – Якщо чесно, то все зайшло задалеко. Я обмірковую можливість того, щоб зробити тебе такою як ми самотужки.

Я витріщилася на неї, завмерши від шоку. Але мій розум відкинув цю ймовірність. Я не могла дозволити собі сподіватися на таке – раптом Аліса передумає!

– Я налякала тебе? – поцікавилася вона. – Я гадала, що це саме те, чого ти хочеш.

– Я хочу! – мовила я, задихаючись. – О Алісо, зроби це зараз! Тоді б я змогла тобі допомогти – і не гальмувала б тебе більше. Вкуси мене!

– Тихіше! – попередила вона. Стюард знову подивився на нас. – Подумай тільки, – прошепотіла вона. – У нас не достатньо часу. Ми до завтра повинні бути у Волтеррі. Ти ж корчитимешся від болю кілька днів, – із цими словами вона скривилася. – Не думаю, що решта пасажирів нормально на це відреагують.

Я прикусила губу.

– Якщо ти не зробиш цього зараз, то передумаєш.

– Ні, – насупилася вона, на її обличчі з’явився сумний вираз. – Не думаю. Звісно, Едвард оскаженіє, та що він зможе вдіяти?

Моє серце забилося швидше.

– Зовсім нічого. Вона тихо засміялася, а тоді зітхнула.

– Ти занадто мені довіряєш, Белло. Я не впевнена, що зможу це зробити. Мабуть, я просто тебе вб’ю.

– Все одно я використаю цей шанс.

– Ти така дивна, Белло, навіть як на людину.

– Дякую.

– Ой, ну, в усякому разі це тільки припущення. Спершу нам треба пережити завтрашній день.

– Гаразд.

Але принаймні тепер у мене з’явилася хоч якась надія, якщо ми все-таки виживемо. Якщо Аліса дотримає слова – і якщо вона не прикінчить мене, – тоді Едвард може бігати за своїми тимчасовими захопленнями, скільки йому заманеться, а я зможу слідувати за ним. Я не відпущу його просто так. Можливо, коли я стану вродливою та сильною, йому більше не захочеться захоплюватися.

– Поспи ще трохи, – мовила Аліса. – Я обов’язково збуджу тебе, якщо буде щось новеньке.

– Гаразд, – пробурмотіла я, впевнена на всі сто, що мені не вдасться заснути. Аліса поставила ноги на крісло, обняла їх руками та схилилася вперед, поклавши чоло на коліна. Вона розкачувалася назад і вперед, щоб зосередитися.

Я відкинула голову на сидіння й почала за нею спостерігати – я помітила, що вона опустила шторку, аби заховатися від сонця на сході.

– Що відбувається? – пробурмотіла я.

– Вони йому відмовили, – сказала вона тихо. Раптом я помітила, що її ентузіазм немов рукою зняло.

Слова застряли в горлі, я почала панікувати.

– Що він збирається робити?

– Спочатку все було так хаотично. Я бачила тільки раптові спалахи, так часто він змінював свої плани.

– Які плани? – тиснула я.

– Це був жахливий момент, – прошепотіла вона. – Він зібрався на полювання.

Вона подивилася на мене й побачила, що я нічого не зрозуміла.

– В місті, – пояснила вона. – Він уже майже зробив це, але в останню мить передумав.

– Він не захотів розчаровувати Карлайла, – пробурмотіла я. Тільки не зараз.

– Можливо, – погодилася вона.

– У нас іще є час? – запитала я й відчула, як змінився тиск у салоні. Літак почав знижуватися.

– Сподіваюся, що є – якщо Едвард дотримуватиметься свого останнього рішення, то, мабуть, ми встигнемо.

– А що за рішення?

– Він вирішив нічого не ускладнювати. Збирається просто вийти на сонце.

Просто вийти на сонце. Ось і все.

Цього буде достатньо. У моїй пам’яті зринув образ Едварда на галявині – блискучого, сяйливого, немов його шкіра зроблена з мільйонів огранених діамантів. Жодна людина, якій випало щастя побачити таке видовище, цього не забуде. Безперечно, Волтурі такого не допустять. Ніколи, якщо хочуть і надалі приховувати своє місто від людського ока.

Я подивилася на тьмяне сірувате світло, що лилося крізь відчинене вікно.

– Ми не встигнемо, – прошепотіла я, і горло в паніці здавило. Вона похитала головою.

– Саме зараз він схильний до мелодраматичності. Він хоче зібрати якомога більшу аудиторію, отже, обере головну площу, біля башти з годинником. Там високі стіни. Він чекатиме до полудня, поки сонце опинитися просто у нього над головою.

– То значить, у нас є час до полудня?

– Якщо нам пощастить. І якщо він дотримуватиметься саме цього плану.

Голос пілота з динаміків, спочатку французькою, а потім англійською, оголосив про приземлення. Вогники на ременях безпеки засвітилися і дзенькнули.

– Як далеко Волтерра від Флоренції?

– Все залежить від того, як швидко ти їдеш… Белло?

– Так? Вона уважно подивилася на мене.

– Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти краденої машини?

Яскраво-жовтий «Порш» із шумом зупинився за кілька кроків від місця, де я стояла. Ззаду на багажнику красувався срібний напис «турбо». Всі, хто стояв на людному тротуарі, витріщилися на машину, а тоді на мене.

– Хутчіш, Белло! – нетерпляче гукнула Аліса крізь відчинене пасажирське вікно.

Я підбігла до машини і залізла всередину, почуваючись так, наче у мене на голові чорна панчоха.

– Тихіше, Алісо, – шикнула я. – А не могла ти вкрасти ще примітнішої автівки?

Салон був оббитий чорною шкірою, а вікна тоновані. Всередині я почувалася безпечніше, там було темно, немов уночі.

Аліса вже шалено петляла в потоці машин – проскакуючи крізь маленькі проміжки між автівками, а я в той час стискалася калачиком і м’яла в руках ремінь безпеки.

– Правильно поставлене запитання, – виправила вона мене, – чи не могла я вкрасти швидшої машини. Гадаю, що ні. Мені справді пощастило.

– Я впевнена, що це підбадьорить нас на першому ж посту.

Вона голосно розсміялася.

– Довірся мені, Белло. Якщо хто-небудь влаштує нам засідку, швидко опиниться далеко позаду нас, – із цими словами вона ще сильніше натиснула на газ, немов на підтвердження своїх слів.

Мені, мабуть, варто було дивитися у вікно, адже попри мене з шаленою швидкістю пролітали краєвиди Флоренції, а тоді й Тоскани. Це була моя перша подорож, можливо, й остання. Але манера водіння Аліси лякала мене, незважаючи на те, що я знала: за кермом їй можна довіряти. Я була занадто схвильована, щоб дивитися на пагорби й обгороджені мурами міста, здалеку чимось схожі на замки.

– Ти бачиш іще щось?

– Та м щось відбувається, – пробурмотіла Аліса. – Якийсь фестиваль. На вулицях багато людей і червоних прапорців. Котре сьогодні число?

Я не була цілком упевнена.

– Можливо, дев’ятнадцяте?

– Ось у чому іронія. Сьогодні день святого Марка.

– Що це означає? Вона похмуро усміхнулася.

– Щороку цього дня у місті відбувається святкування. Згідно з легендою християнський проповідник отець Марк – насправді Марк Волтурі – п’ятнадцять століть тому вигнав із Волтерри всіх вурдалаків. Легенда мовить, що його замучили в Румунії за те, що він намагався подолати вампірів. Звісно, що все це вигадки – він ніколи не полишав міста. Але звідси пішли всі ці забобони про хрести й часник. Адже отець Марк користувався ними. А оскільки вурдалаки більше не турбують Волтерру, то виходить, що амулети діють, – усміхнулася вона злостиво. – Це просто святкування, яке влаштовує місто, а ще день ушанування поліції – зрештою, Волтерра – найспокійніше місто у світі. Поліцію тут шанують.

Тепер я усвідомила, що Аліса мала на увазі, говорячи про іронію.

– Волтурі не дуже зрадіють, якщо Едвард порушить спокій саме в цей день, правда?

Вона похитала головою, на її обличчі з’явився похмурий вираз.

– Ні. Вони діятимуть блискавично.

• Предыдущая
• 74/97
• Следующая