Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 70

• Предыдущая
• 70/97
• Следующая

– Чорт! – зойкнула я, коли він спробував ривком вивільнити ноги.

Я намагалася підвестися, в той час як він кинувся до задніх дверей; раптом він завмер на місці.

Аліса нерухомо стояла біля підніжжя сходів.

– Белло, – сказала вона задихано.

Я звелася на ноги й попленталася до неї. Її очі здавалися здивованими і якимись далекими, а обличчя витягнулося й побіліло. Її делікатне тіло тремтіло від внутрішнього хвилювання.

– Алісо, в чому справа? – крикнула я і поклала руки їй на обличчя, бажаючи хоч якось її заспокоїти.

Вона різко подивилася на мене розширеними від болю очима.

– Едвард, – це все, що вона сказала. Моє тіло відреагувало швидше, ніж розум зумів уловити зміст

її слів. Спочатку я не втямила, чому кімната попливла і закрутилася, чому у вухах лунав дивний звук. Мій мозок занадто напружився, щоб збагнути, чому обличчя Аліси було таке стурбоване і як усе це стосується Едварда, – моє тіло похитнулося, шукаючи полегшення у непритомності, захищаючись від жорстокої реальності.

Сходи вигнулися під дивним кутом.

До вух моїх долинуло злісне шипіння Джейкоба – він брудно вилаявся. Мені це не сподобалося. Його нові друзі явно погано на нього впливають.

Я опинилася на канапі, не розуміючи, як туди потрапила; Джейкоб досі лаявся. Це було схоже на землетрус – канапа піді мною трусилася.

– Що ти з нею зробила? – кричав він.

Аліса його проігнорувала.

– Белло? Белло, припиняй це негайно. Нам треба поспішати.

– Не підходь, – застеріг її Джейкоб.

– Заспокойся, Джейкобе Блек, – наказала Аліса. – Ти ж не хочеш перевернутися просто у Белли на очах.

– Не думаю, що у мене виникнуть проблеми з самоконтролем, – відповів він, але його голос звучав спокійніше.

– Алісо? – мій голос був слабкий. – Що сталося? – запитала я, хоча й не хотіла цього знати.

– Не знаю, – простогнала вона. – Про що він тільки думає?

Я намагалася встати, незважаючи на запаморочення. Я зрозуміла, що вхопилася за руку Джейкоба, щоб не впасти. Це не канапа тряслася, це він трусився.

Коли я знову подивилася на Алісу, вона витягала з сумочки маленький срібний телефон. Її пальці набрали номер так швидко, що здалися розмитою плямою.

– Розо, мені треба поговорити з Карлайлом, негайно, – вона чітко вимовила кожне слово. – Чудово, тільки-но він повернеться. Ні, я буду в літаку. Слухай, є звістки від Едварда?

Аліса замовкла, уважно слухаючи, жах в її очах зростав із кожною секундою. Її рот округлився, а телефон у руці затремтів.

– Навіщо? – мовила вона, задихаючись. – Навіщо ти це зробила, Розаліє?

Якою б не була відповідь, але вона змусила щелепи Аліси стиснутися від люті. Її очі спалахнули і звузилися.

– Що ж, Розаліє, у будь-якому разі ти помиляєшся, тепер це стане проблемою, ти так не думаєш? – запитала вона роздратовано. – Так, ти правильно мене зрозуміла. З нею все гаразд – я помилилася… Це довга історія… Але тут ти також помиляєшся, тому я і дзвоню… Так, саме це я бачила.

Голос Аліси став грубим, її губи вигнулися, оголюючи зуби.

– Уже трохи запізно, Розо. Залиш свої каяття для тих, хто в них іще вірить, – різким рухом пальців Аліса швидко захлопнула телефон.

Коли вона повернулася до мене, в її очах читалася мука.

– Алісо, – випалила я швидко. Я не могла дозволити їй вимовити бодай слово. Мені необхідно ще кілька секунд, перш ніж вона заговорить і її слова зруйнують решту мого життя. – Алісо, Карлайл повернувся. Він щойно телефонував…

Вона витріщилася на мене, нічого не розуміючи.

– Давно? – запитала вона глухо.

– За півхвилини до того, як ти з’явилася.

– Що він сказав? – вона зосередилася, чекаючи на мою відповідь.

– Я з ним не говорила.

Я метнула погляд у бік Джейкоба.

Аліса подивилася на нього своїм пронизливим поглядом. Він підскочив, але залишився біля мене. Він незграбно присів, немов бажаючи затулити мене своїм тілом.

– Він покликав Чарлі, – пробурмотів Джейкоб трохи ображено, – і я сказав йому, що Чарлі немає вдома.

– І це все? – не вгавала Аліса, її голос був крижаний мов лід.

– Тоді він кинув слухавку, – буркнув Джейкоб. Його спина затремтіла, з ним трусилася і я.

– Ти сказав йому, що Чарлі на похороні, – нагадала я йому. Аліса повернула голову до мене.

– Що саме він сказав?

– Він сказав: «Його тут немає», а коли Карлайл запитав, де Чарлі, Джейкоб відповів: «На похороні».

Аліса застогнала й опустилася навколішки.

– Скажи мені, Алісо, – прошепотіла я.

– Це дзвонив не Карлайл, – мовила вона безнадійно.

– Ти хочеш сказати, що я обманюю? – гаркнув Джейкоб із-за моєї спини.

Аліса проігнорувала його, зосередившись на моєму розгубленому обличчі.

– Це був Едвард, – вона вимовила ці слова пошепки, майже задихаючись. – Він вважає, що ти померла.

Мій мозок знову гарячково запрацював. Це не те, чого я очікувала і так боялася, і полегшення прояснило мій розум.

– Розалія сказала йому, що я наклала на себе руки, так? – перепитала я, зітхнувши з полегшенням.

– Так, – мовила Аліса, її очі знову спалахнули. – Вона сказала це, щоб виправдатися, вона й справді в це повірила. Усі засильно покладаються на мій дар. Але навіщо було казати йому це? Невже вона не розуміє… чи розуміє?… – її голос урвався.

– І коли Едвард подзвонив сюди, то подумав, що Джейкоб має на увазі мій похорон, – збагнула я. Було боляче усвідомлювати, як близько я була – всього за кілька дюймів – від його голосу. Мої нігті вп’ялися в руку Джейкоба, але він навіть не поворухнувся. Аліса здивовано подивилася на мене.

– Ти не засмучена, – прошепотіла вона.

– Ну, це якесь непорозуміння, але його можна виправити. Наступного разу, коли він подзвонить, хтось скаже йому… що… сталося насправді… – раптом я замовкла. Її пронизливий погляд змусив слова застрягнути в моєму горлі.

Чому вона так панікує? Чому її обличчя скривилося від жаху та співчуття? Про що вона щойно говорила з Розалією по телефону? Про те, що вона щось бачила… І те, що Розалія розкаюється; Розалія б ніколи не співчувала мені. Але якби вона нашкодила своїй сім’ї, своєму братові…

– Белло, – прошепотіла Аліса. – Едвард більше не подзвонить. Він їй повірив.

– Я… не… розумію, – мовила я, видавлюючи з себе кожне слово. Я навіть не змогла попросити, аби вона пояснила, що сталося.

– Він їде в Італію.

Щоб усе втямити, мені знадобилася хвиля довжиною в один удар серця.

Я знову почула голос Едварда, але цього разу це вже була не прекрасна ілюзія. А просто слабкий тихий відгомін моїх спогадів. Але цих слів було достатньо, щоб рана в грудях знову відкрилася й почала нити. Слова, які долинали до мене з того часу, коли я могла побитися об заклад на все що завгодно: він мене кохає.

Я б не зміг жити без тебе, – сказав він, коли ми дивилися в цій же кімнаті, як помирають Ромео і Джульєтта. – Та я не знав, що мені робити – Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі. В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі. Принаймні якщо не хочеш померти.

Принаймні якщо не хочеш померти.

– Ні! – цей напівдикий крик був такий голосний після слів, сказаних пошепки, що змусив усіх нас підскочити. Я відчула, як кров ударила мені в лице, коли усвідомила, що бачила Аліса. – Ні! Ні, ні, ні! Він не може! Він не може так вчинити!

– Він вирішив зробити це саме в ту мить, коли твій друг підтвердив, що уже запізно тебе рятувати.

– Але ж він… він мене покинув! Він більше не хотів бути біля мене! Яка йому різниця? Він же знав, що колись я помру!

– Не думаю, що він планував жити набагато довше, ніж ти, – сказала Аліса тихо.

– Як він посмів! – заверещала я. Тепер я зірвалася з канапи, Джейкоб же невпевнено звівся на рівні ноги й став між мною та Алісою.

– Ох, відійди з дороги, Джейкобе! – я нетерпляче від штовхнула ліктем його тремтяче тіло. – Що нам робити? – благала я Алісу. Повинен бути якийсь вихід. – Може, подзвонити йому? Може, Карлайл?…

• Предыдущая
• 70/97
• Следующая