Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 71

• Предыдущая
• 71/97
• Следующая

Вона похитала головою.

– Це було найперше, що я хотіла зробити. Едвард викинув телефон у смітник у Ріо – трубку підняв хтось інший… – прошепотіла вона.

– Раніше ти казала, що нам треба поспішати. Навіщо поспішати й куди? Зробімо, як ти хотіла, що б це не було!

– Белло, я… Я не думаю, що можу просити тебе про це… – вона замовкла в нерішучості.

– Проси! – наказала я.

Вона поклала руки мені на плечі, щоб утримати мене на місці. Її пальці ніжно стиснулися, немов на підтвердження її слів.

– Можливо, ми вже запізнилися. Я бачила, як він пішов до Волтурі… І попросив смерті. – (Ми обоє здригнулися, і мої очі осліпли. Я гарячково закліпала від сліз). – Тепер усе залежить від їхньої відповіді. Поки вони не вирішать, я нічого не побачу.

Але якщо вони скажуть «ні», а вони можуть – Аро обожнює Карлайла і, напевно, не захоче його ображати, – то в Едварда є інший план. Волтурі захищають своє місто. Едвард гадає, що вони обов’язково зупинять його, якщо він порушить спокій. І він не помиляється. Його таки зупинять…

Я витріщилася на неї, роззявивши рота. Поки що я не почула пояснення того, чому ми досі не зрушили з місця.

– Отже, якщо Волтурі погодяться виконати його прохання, то ми запізнилися. Якщо вони скажуть «ні» і він перейде до іншого плану – якимось чином їх образить, – ми також запізнилися. Якщо він, як завжди, проявить свої театральні нахили… то у нас іще є час.

– Тоді чому ми ще тут?!

– Слухай, Белло! Незалежно від того, чи ми встигнемо, чи ні, ми опинимося в самому серці міста, що належить Волтурі. Мене вважатимуть Едвардовою спільницею, якщо йому вдасться те, що він замислив. Ти ж будеш не просто людиною, яка знає забагато, а ще й пахне дуже апетитно. У них з’явиться чудова нагода позбутися нас усіх – хоча у твоєму разі це буде радше ситний обід, аніж покарання.

– І це все, що тримає нас тут? – запитала я, не вірячи власним вухам. – Якщо ти боїшся, то я поїду сама.

Я прикинула в голові, скільки грошей залишилося на моєму рахунку, і подумала, чи позичить мені Аліса ту суму, якої не вистачає.

– Я просто боюся, що тебе можуть убити. Я фиркнула з відразою.

– Днями я ледь не наклала на себе руки! Кажи, що мені робити!

– Пиши записку Чарлі. А я подзвоню в авіакомпанію.

– Чарлі, – вимовила я, задихаючись.

Не те щоб моя присутність захищала його, просто я не могла кинути його тут самого, щоб боротися з…

– Я не дозволю, щоб із Чарлі щось трапилося, – тихий голос Джейкоба був хрипкий і злий. – Обіцяю.

Я подивилася на нього, він насупився, бачачи, як я панікую.

– Поквапся, Белло, – перебила Аліса різко.

Я кинулася на кухню, висуваючи всі шухляди й висипаючи їхній вміст на підлогу. Я шукала ручку. Гладенька бронзова рука подала її мені.

– Дякую, – пробурмотіла я, знімаючи кришечку зубами. Джейкоб мовчки подав мені блокнот, у якому ми записували телефонні повідомлення. Я відірвала верхній аркуш й викинула його через плече. Почала писати.

– Не йди, – прошепотів Джейкоб. Уся його злість кудись зникла, щойно Аліса щезла з виду.

Я не збиралася марнувати час на суперечки.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, потурбуйся про Чарлі, – мовила я й кинулася назад у вітальню. Аліса чекала біля дверей із сумкою на плечі.

– Візьми гаманець – тобі потрібен паспорт. Будь ласка, скажи, що у тебе є паспорт. У мене немає часу підробляти ще один.

Я кивнула й кинулася нагору, мої коліна тремтіли точно так, як тоді, коли моя мама хотіла обвінчатися з Філом на пляжі у Мексиці. Звісно, як і всі її інші плани, цей також не спрацював. Але перед цим я зробила все необхідне, щоб підготуватися до наглого шлюбу.

Я вдерлася до своєї кімнати. Закинула старий гаманець, чисту футболку і спортивні штани у рюкзак, зверху поклала зубну щітку. Тоді щодуху помчала вниз. Мене сповнило відчуття дежа вю. На відміну від минулого разу – тоді я втікала з Форкса, щоб заховатися від кровожерливих вампірів, цього разу ж я їхала, щоб знайти їх, – принаймні тепер мені не доведеться прощатися з Чарлі особисто.

Джейкоб та Аліса стояли біля вхідних дверей, між ними зав’язалося якесь протистояння, хоча вони й були задалеко одне від одного. Ніколи б не подумала, що вони розмовляють. Здається, жоден із них не помітив моєї гучної появи.

– Ти, може, і здатна себе контролювати, але ці кровопивці, до яких ти її везеш… – злісно звинувачував Алісу Джейкоб.

– Так, ти маєш рацію, собако, – загарчала Аліса. – Волтурі – втілення вампіризму, ось чому в тебе шерсть стає дибки, коли ти зачуєш мій запах. Вони – твій нічний кошмар, твій інстинктивний страх. Думаєш, я цього не знаю?

– А ти везеш її до них, немов пляшку хорошого вина на вечірку! – заричав він.

– Гадаєш, їй буде краще, якщо я залишу її тут саму при тому, що на неї полює Вікторія?

– Ми дамо собі раду з рудою.

– Тоді чому вона досі полює?

Джейкоб заревів, і по його тілу пробіг дрож.

– Припиніть негайно! – крикнула я – я була геть люта він нетерпіння. – Сперечатиметеся, коли ми повернемося, поїхали!

Аліса обернулася до машини – вона рухалася так швидко, що, здавалося, просто зникла. Я поспішила за нею, автоматично зупинившись, щоб зачинити двері.

Джейкоб ухопив мене тремтячою долонею.

– Будь ласка, Белло. Я благаю тебе. Його темні очі блищали від сліз. До горла підійшов клубок.

– Джейку, я повинна…

– Ні, ти нічого не повинна. Ти й справді не мусиш. Ти можеш залишитися тут, зі мною. Ти можеш залишитися живою. Заради Чарлі. Заради мене.

Почувся рев двигуна «Мерседеса» Карлайла; звук пронизав мене, коли Аліса від нетерпіння натиснула на газ.

Я похитала головою, з очей бризнули сльози. Я вивільнила руку, а Джейк і не перечив.

– Не помирай, Белло, – вичавив він. – Не йди. Ні.

А що як я ніколи не побачу його знову?

На цю думку я ще сильніше розплакалася; з грудей вихопилося ридання. Я обняла його за пояс і на якусь мить міцно притиснулася до нього, ховаючи мокре від сліз обличчя у нього на грудях. Він поклав свою велику руку на мою голову, немов утримуючи мене.

– Бувай, Джейку, – я забрала його долоню зі своєї голови й поцілувала. Мені не стало сили подивитися йому в обличчя. – Вибач, – прошепотіла я.

Тоді я різко розвернулася й побігла до машини. Пасажирські дверцята були відчинені й чекали на мене. Я кинула свій рюкзак на заднє сидіння й ковзнула в салон, захлопнувши за собою двері.

– Потурбуйся про Чарлі! – гукнула я, відчинивши вікно. Але Джейкоба уже ніде не було. Аліса натиснула на газ і зі страшним вищанням шин, схожим на людський вереск, вирулила на шосе. Я помітила, як між деревами мигнуло щось біле. Шматок черевика.

Ми підготували все необхідне для польоту за лічені секунди, а тоді почалася справжня мука. Літак нерухомо стояв на злітній смузі, в той час як стюардеси повільно походжали туди-сюди проходом, немов прогулюючись, поплескували сумки в багажних відділеннях над головами пасажирів і перевіряли, чи все гаразд. Пілоти визирали з кабіни, перемовлялися з ними, коли ті проходили повз. Аліса твердо стискала моє плече, втримуючи мене на місці, коли я підскакувала від нетерплячки.

– Це все одно швидше, ніж своїм ходом, – нагадала вона тихо.

Я тільки кивнула та знову засовалася на місці.

Нарешті літак ліниво викотив на злітну смугу, набираючи швидкість так повільно, що це було для мене справжнім катуванням. Я сподівалася, що мені стане легше, коли ми злетимо, але шалена нетерплячка не вгавала.

Аліса зняла слухавку телефону зі спинки переднього сидіння ще до того, як ми перестали набирати висоту, і повернулася спиною до стюардеси, яка зиркала на неї з явним осудом. Щось у моєму виразі змусило її не підходити до нас зі своїми зауваженнями.

• Предыдущая
• 71/97
• Следующая