Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 69

• Предыдущая
• 69/97
• Следующая

– Гаразд. Це все.

Я позирнула на Джейка, й роздратування спалахнуло з новою силою.

– Що ж, тепер біжи. Біжи й розкажи Семові, що страшні чудовиська не прийдуть по тебе.

– Гаразд, – відповів він усе ще спокійно.

Ось, здається, і все. Джейкоб поспішно вийшов із кухні. Я чекала, що почую, як відчиняються вхідні двері, але не долинуло ні звуку. Я чула, як цокає годинник, і знову дивувалася з того, як тихо Джейкоб пересувається.

Яке лихо! Ну як я могла так швидко його відцуратися?

Чи пробачить він мені, коли Аліса поїде? А що як не пробачить?

Я сперлася на стіл і затулила лице руками. Як я могла все так зіпсувати? Та що мені було робити? Навіть тепер, оглядаючись на минуле, я не могла знайти іншого шляху, прийняти краще рішення.

– Белло?… – мовив Джейкоб стурбовано.

Я підвела голову й побачила, що він стоїть біля дверей і переминається з ноги на ногу; він не пішов, як я думала. Тільки тепер, побачивши блискучі краплі сліз на руках, я зрозуміла, що плачу.

Спокійний вираз Джейкового обличчя змінився тривогою та невпевненістю. Джейкоб швидко підійшов до мене, нахилившись так, що його очі опинилися на рівні з моїми.

– Я знову це зробив, еге ж?

– Зробив що? – запитала я.

– Не виконав своєї обіцянки. Пробач мені.

– Все нормально, – пробурмотіла я. – Цього разу винна я. Його обличчя скривилося.

– Я знав, як ти переживаєш через них. Це не повинно було стати для мене такою несподіванкою.

Я помітила в його очах відразу. Я хотіла пояснити йому, яка Аліса насправді, захистити її, але щось підказувало мені, що зараз не дуже годящий час.

Тож я знову повторила:

– Вибач.

– Давай не хвилюватимемося через це, гаразд? Вона тут тільки на деякий час, правда? Скоро вона поїде, і все вернеться на свої місця.

– Хіба я не можу товаришувати з вами обома одночасно? – запитала я, не зумівши приховати біль, який відчувала.

Джейк повільно похитав головою.

– Ні, гадаю, це неможливо.

Я важко засопіла й опустила погляд на його ноги.

– Але ти заждеш, правда? Ти все одно залишишся моїм другом, незважаючи на те, що Алісу я також люблю?

Я досі дивилася долі, я боялася підвести очі й побачити Джейкову реакцію на мої останні слова. Йому знадобилася аж ціла хвилина, щоб відповісти, тож, мабуть, було правильно з мого боку не дивитися на нього.

– Так, я завжди буду твоїм другом, – прихрипів він. – І байдуже, кого ти любиш.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Я відчула, як його руки обнімають мене, і притулилася до нього, досі схлипуючи.

– Мені так зле.

– Ага, – він нахилився й понюхав моє волосся. – Фу.

– Що таке? – не втрималася я. Підвела очі й побачила, що його ніс знову наморщився. – Чому ви всі так робите? Я не пахну!

Він ледь помітно усміхнувся.

– Ні, ти пахнеш – пахнеш, як вони. Фу. Засолодко – аж нудотно. А ще від тебе віє… холодом. Від цього у мене в носі все палає.

– Справді? Дивно якось.

Аліса завжди пахне так чудово. Для людини, звісно.

– Тоді чому Аліса також сказала мені, що від мене тхне? Джейкову посмішку як рукою зняло.

– Гм. Мабуть, для неї мій запах також не дуже приємний. Гм.

– Ну, зате для мене ви обоє пахнете чудово, – я знову поклала голову йому на плече. Я знала, що жахливо сумуватиму за ним, щойно він вийде з будинку. Я сама потрапила у цю пастку – з одного боку, я хотіла, щоб Аліса залишилася назавжди. Я ж збиралася вмирати – образно кажучи, – коли вона поїде. З іншого боку, я не зможу довго жити без Джейкоба. Якась маячня!

– Я скучатиму за тобою, – мовив Джейкоб, немов прочитавши мої думки. – Щохвилини. Сподіваюся, вона скоро поїде.

– Так не повинно бути, Джейку. Він зітхнув.

– Ні, повинно, Белло. Ти справді… її любиш. Тож мені краще триматися від неї подалі. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися. Сем збожеволіє, якщо я порушу угоду, і… – його тон набрав саркастичного відтінку, – ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку.

Почувши ці слова, я відсахнулася, але він дужче стиснув мене в обіймах, не дозволивши піти.

– Навіщо заперечувати очевидне? Жорстока реальність, Білко.

– Мені не подобається така реальність.

Джейкоб вивільнив одну руку, щоб узяти мене за підборіддя, і поглянув мені в очі.

– Так, усе було б набагато простіше, якби ми були людьми, правда?

Я зітхнула.

Ми довго дивилися одне на одного. Його долоня ковзала по шкірі, обпікаючи мені руку. Я знала, що на моєму обличчі читався сум і туга – я не хотіла прощатися з ним навіть ненадовго. Спочатку його лице було таке ж, як і моє, але потім вираз змінився.

Він відпустив мене і потягнувся вільною рукою до моєї щоки, а тоді провів пальцями по підборіддю. Я відчула, що його пальці тремтять – але цього разу не від люті. Він притиснув свої палючі долоні до моїх щік.

– Белло, – прошепотів він.

Я завмерла. Ні! Я ще нічого не вирішила. Я не знала, як поводитися, чи можна мені так чинити, але зараз уже не було часу. Та я не остання дурепа і розумію, що відштовхнувши його зараз, я зіткнуся з непередбачуваними наслідками.

Я подивилася на нього. Це був не мій Джейкоб, але він міг би стати моїм. Його обличчя було таке знайоме й любе. Я так міцно любила його – по-своєму. Він був моєю відрадою, моєю тихою гаванню. Просто зараз я можу зробити так, що він завжди належатиме мені.

Аліса повернулася ненадовго, і це нічого не міняє. Справжнє кохання втрачене назавжди. Прекрасний принц ніколи не повернеться, щоб поцілунком розбудити мене від сну. Та й зрештою, я не принцеса. То що там у казках говориться про інші поцілунки? Про звичайні, буденні поцілунки, які не розвіюють ніяких заклять?

Може, це буде так легко, як тримати Джейка за руку чи обнімати. Може, мені сподобається. Може, я не почуватимуся зрадницею. До того ж кого я зараз можу зрадити? Хіба що саму себе.

Не відводячи очей, Джейкоб почав нахилятися до мене. Я досі так нічого й не вирішила.

Пронизливий телефонний дзвінок змусив нас обох підскочити, але Джейк усе ще не відводив очей. Він вивільнив одну руку й потягнувся до слухавки, досі гладячи другою долонею мою щоку. Його темні очі продовжували стежити за мною. Я була занадто спантеличена, щоб хоч якось відреагувати, а тим паче усвідомити, що нас перервали.

– Дім Свонів, – сказав Джейкоб хриплим напруженим тоном.

Хтось відповів і на якусь мить Джейкоб завагався. Він виструнчився і забрав руку з мого обличчя. Його очі були збентежені, обличчя зблідло, і я могла закластися на всі наявні гроші, що це була Аліса.

Я прийшла до тями й простягнула руку до слухавки. Джейкоб проігнорував мене.

– Його тут немає, – сказав Джейкоб, у його словах відчувалася загроза.

Почулася коротка відповідь, а потім ще одне запитання, бо Джейк неохоче додав:

– Він на похороні. А тоді повісив трубку.

– Бридкий кровопивця, – пробурмотів він і повернувся до мене. Його обличчя знову перетворилося на гірку маску.

– Чому ти кинув слухавку? – люто прошипіла я. – Це мій дім і мій телефон!

– Заспокойся! Він перший кинув слухавку.

– Він? Хто це був? Джейк скривився і фиркнув:

– Доктор Карлайл Каллен.

– Чому ти не дав мені з ним побалакати?

– Він не тебе до телефону, кликав – сказав Джейкоб холодно. Його обличчя було спокійне, без емоцій, але руки тремтіли. – Він питав, де Чарлі, і я відповів. Не думаю, що я порушив якісь правила етикету.

– А тепер слухай мене, Джейкобе Блек…

Та він не слухав. Тільки оглянувся, наче його хтось покликав. Його очі розширилися, а тіло напружилося, й він затремтів. Я також прислухалася, але не почула ні звуку.

– Бувай, Білко, – випалив він і рушив до дверей. Я побігла за ним.

– У чому справа?

Раптом він зупинився і розвернувся, я налетіла на нього, а він почав бурмотіти собі під ніс прокляття. Він знову відвернувся, відштовхнувши мене вбік. Я оступилася й упала на підлогу, перечепившись через його ноги.

• Предыдущая
• 69/97
• Следующая