Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 68

• Предыдущая
• 68/97
• Следующая

Я не знала, що сказати, і після короткої паузи Аліса перейшла на більш нейтральні теми.

Тепер Каллени були знову разом – за єдиним винятком; вони провели весняні канікули в Деналі з Танею та її сім’єю. Я уважно слухала навіть найтривіальніші новини, що стосувалися Калленів. Але Аліса жодного разу не згадала того, хто найдужче мене цікавив, і я була вдячна за це. Було достатньо слухати історії про родину, членом якої я колись хотіла стати.

Чарлі повернувся, коли вже стемніло, і мав іще втомленіший вигляд, ніж учора. Завтра рано-вранці він має їхати в резервацію на похорон Гаррі. Тож він ліг рано, а я знову залишилася на канапі з Алісою.

Я не впізнала Чарлі, коли вранці він спускався сходами, одягнений у старий костюм, якого я раніше не бачила. Піджак був розстебнутий; я здогадалася, що він затісний. Краватка була трохи широка, як на теперішню моду. Чарлі навшпиньки пробрався до дверей, намагаючись не розбудити нас. Я дозволила йому вийти, вдавши, що сплю, так само як Аліса.

Щойно він вийшов, Аліса сіла. Під покривалом вона була повністю одягнена.

– То що робитимемо сьогодні? – запитала вона.

– Не знаю – може, ти придумаєш щось цікаве? Вона усміхнулася й похитала головою:

– Ще дуже рано.

Проводячи увесь час у Ла-Пуші, я занедбала безліч домашніх справ, тож вирішила, що прийшов час виконати свої домашні обов’язки. Я хотіла щось зробити – щось, що полегшить життя Чарлі, – можливо, йому стане трошки ліпше, коли він повернеться в чисту, прибрану оселю. Я почала з ванної кімнати – вона була найбільш занехаяна.

Поки я працювала, Аліса притулилася до дверної рами й ставила безліч запитань про моїх – ну, взагалі-то наших – шкільних друзів, про те, що змінилося відтоді, як вона поїхала звідси. Її обличчя залишалося спокійним та незворушним, та я помітила на ньому осуд, коли вона збагнула, як мало я можу їй розповісти. Чи може, я відчувала докори сумління через те, що підслухала їхню з Чарлі розмову вчора вранці.

Я була по лікті в пасті, вичищаючи підлогу у ванній кімнаті, коли у двері подзвонили.

Я поглянула на Алісу – вираз її обличчя був спантеличений, радше схвильований, що було дивним: Алісу нічим не можна було здивувати.

– Хвилинку! – гукнула я в напрямку вхідних дверей, встаючи і поспішаючи до умивальника, щоб вимити руки.

– Белло, – сказала Аліса розчаровано. – Я здогадуюся, хто це може бути. Гадаю, мені краще піти.

– Здогадуєшся? – потворила я. Відколи це Аліса всього-на-всього здогадується?

– Якщо це повторення моєї кричущої помилки у вчорашньому передбаченні, тоді, швидше за все, це Джейкоб Блек або один із його… друзів.

Я витріщилася на неї, намагаючись второпати, що й до чого.

– Ти не здатна бачити вовкулак? Вона скривилася.

– Схоже на те.

Було видно, що це її дратує – дуже дратує.

У двері знову подзвонили – двічі, швидко й нетерпляче.

– Ти не повинна нікуди йти, Алісо. Ти прийшла першою. Вона засміялася своїм сріблястим сміхом – цього разу в ньому відчувався гіркий присмак.

– Довірся мені – це далеко не найкраща ідея зводити нас із Джейкобом Блеком в одній кімнаті.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути у кімнаті Чарлі – без сумніву, вона вилізе через вікно. У двері знову подзвонили.

Я збігла сходами вниз і відчинила двері.

Звісно, це був Джейкоб. Навіть не зумівши його побачити, Аліса не помилилася.

Він стояв у кількох кроках від дверей, його ніс зморщився від огиди, але обличчя було врівноваженим і майже спокійним – як маска. Та йому не вдалося мене обманути; я помітила, що його руки трохи тремтять.

Злість накочувалася на нього хвилями. Це нагадало мені про той страшний вечір, коли він перейшов на бік Сема, і я відчула, як у відповідь моє підборіддя підскочило вгору.

Машина Джейкоба стояла з увімкнутим мотором біля узбіччя. За кермом був Джаред, Ембрі сидів на пасажирському сидінні. Я одразу втямила, що все це означає: вони боялися відпустити Джейка сюди самого. Це мене засмутило і трохи розізлило. Каллени були не такі.

– Гей, – сказала я нарешті, оскільки він мовчав.

Джейк міцно стиснув губи, досі тримаючись осторонь. Його очі блукали по будинку, немов шукаючи щось. Я зціпила зуби.

– Її тут немає. Тобі щось треба? Він вагався.

– Ти сама?

– Так, – зітхнула я.

– Можна з тобою поговорити?

– Звісно, що можна, Джейкобе. Заходь.

Джейкоб озирнувся на своїх друзів, які сиділи в машині. Я побачила, що Ембрі ледь помітно кивнув. Чомусь мене це вельми розізлило.

Я знову міцно зціпила зуби.

– Боягуз, – пробурмотіла я.

Очі Джейкоба спалахнули, його густі чорні брови злісно вигнулися над глибоко посадженими очима. Він набрався рішучості та ступив у дім – по-іншому й не скажеш – демонстративно, намагаючись затулити мене своїм тілом.

Перш ніж захлопнути за ним двері, я подивилася на Джареда, потім на Ембрі – мені ніколи не подобалося, з якою недовірою вони позирають на мене; невже вони гадають, що я дозволю комусь заподіяти Джейкобу шкоду?

Джейкоб стояв у прихожій позаду мене, роздивляючись безформну купу покривал і подушок у вітальні.

– Вечірка в піжамах? – запитав він іронічно.

– Так, – відповіла я з такою ж іронією. Мені не подобалося, коли Джейкоб поводився таким чином. – А що тобі до того?

Він знову поморщив носа, так ніби занюхав щось неприємне.

– Де же твоя «подружка»? – я вловила прихований зміст у його тоні.

– У неї справи. Слухай, Джейкобе, чого тобі?

Щось у цій кімнаті його бісило – його довгі руки почали тремтіти. Він не відповів на моє запитання. Натомість пішов на кухню, не перестаючи пильно роздивлятися все навколо.

Я пішла за ним. Він ходив туди-сюди попри кухонну стійку.

– Гей, – мовила я, загородивши йому дорогу. Джейк припинив вертітися й поглянув на мене. – В чому справа?

– Мені тут неприємно. Це мене образило. Я здригнулася, а його очі звузилися.

– Тоді мені шкода, що ти прийшов, – пробурмотіла я. – Чому б тобі не сказати, що тобі треба, і тоді ти зможеш піти?

– Я повинен поставити тобі кілька запитань. Це не забере багато часу. Ми маємо повертатися на похорон.

– Гаразд. Давай швидше з цим покінчимо, – мабуть, я трохи перестаралася з агресією в голосі, але я не хотіла, щоб Джейк бачив, наскільки мені важко. Я знала, що вчинила несправедливо щодо нього. Зрештою, після всього, що він зробив для мене, я проміняла його на кровопивцю. Я перша його образила.

Він глибоко вдихнув, і його тремтячі пальці раптом заспокоїлися. Обличчя перетворилося на незворушну маску.

– Один із Калленів у тебе, – сказав він.

– Так. Аліса Каллен. Він задумливо кивнув.

– Скільки часу вона проведе тут?

– Стільки, скільки захоче, – в моєму голосі досі відчувалася ворожнеча. – Тут їй завжди раді.

– Як гадаєш, ти зможеш… будь ласка… розкажи їй все про іншу – про Вікторію.

Я зблідла.

– Я вже їй розповіла. Він кивнув.

– Ти повинна знати, що якщо Каллени повернулися, то ми зможемо стерегти тільки власні землі. Ти в безпеці тільки в Ла-Пуші. Я більше не можу захищати тебе тут.

– Гаразд, – сказала я тихо.

Він відвів погляд і подивився у вікно. Це було все, що він хотів сказати.

– Це все?

Відповідаючи, він не відривав очей від вікна.

– Ще одне.

Я чекала, але він мовчав.

– Так? – зрештою мовила я.

– Інші тепер також повернуться? – запитав він тихим прохолодним тоном. Це нагадало мені Семову завжди спокійну манеру говорити. Джейкоб дедалі більше ставав схожим на Сема… Цікаво, чому це так мене хвилює?

Тепер настала моя черга мовчати. Джейк подивився на мене, уважно вивчаючи моє обличчя.

– Ну? – запитав він. Намагався приховати хвилювання під маскою врівноваженості.

– Ні, – видавила я нарешті. Неохоче. – Вони не повернуться. Його вираз обличчя не змінився.

• Предыдущая
• 68/97
• Следующая