Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 67

• Предыдущая
• 67/97
• Следующая

– Настільки все було погано, Чарлі? – запитала Аліса спокійно, спочатку я подумала, що вони говорять про Клірвотерів.

Чарлі зітхнув.

– Дуже погано.

– Розкажіть мені все. Я хочу знати, що сталося, коли ми поїхали.

Виникла незначна пауза – зачинилися двері буфета й клацнула кнопка на дисплеї мікрохвильової печі. Я чекала, напружившись.

– Ще ніколи в житті я не почувався таким безпомічним, – почав Чарлі повільно. – Я не знав, що діяти. Той перший тиждень… я думав, що мені доведеться її госпіталізувати. Вона не їла, не пила, навіть не рухалася. Лікар Джеранді назвав її стан кататонiєю[10] – але я не підпустив його до неї. Я боявся, що це її налякає.

– Але вона видряпалася?

– Я волів, щоб Рене приїхала й забрала її у Флориду. Просто я не хотів бути тим… кому доведеться в разі чого везти її в лікарню. Я сподівався, що біля матері їй стане ліпше. Та коли ми почали пакувати її одяг, вона так розійшлася! Я ще ніколи не бачив, щоб у Белли був такий напад. Вона ніколи не дратувалася, але того разу, Боже, у неї був напад люті. Вона розкидала свій одяг і волала, що ми приневолюємо її виїхати з Форкса… а тоді почала ридати. Я подумав, що це стане переломним моментом. Я не заперечував, коли вона наполягла на тому, щоб залишитися… і здається, спочатку їй покращало…

Чарлі замовк. Було важко слухати все це, знаючи, скільки болю я йому завдала.

– Але? – підказала Аліса.

– Вона повернулася до школи й на роботу, вона їла, спала, виконувала домашні завдання. Вона відповідала, коли хтось про щось запитував. Але вона була… порожня. Її очі були порожні. Було багато всяких дрібничок – вона більше не слухала музики; я знайшов у смітнику купу потрощених компакт-дисків. Вона не читала; вона не сиділа в кімнаті, якщо там був увімкнений телевізор, хоча нечасто дивилася його й до того. Нарешті я збагнув – вона уникала всього, що могло нагадати їй про… нього.

Ми майже не розмовляли; я так боявся сказати щось таке, що може її засмутити – найменші дрібнички змушували її здригатися – і вона ніколи не проявляла ініціативи.

Вона проводила увесь час на самоті. Не відповідала на телефонні дзвінки, і скоро друзі перестали їй телефонувати.

Були ночі, коли смерть начебто ходила довкола неї. Я досі чую, як вона кричить уві сні…

Я уявила, як він затремтів. Я також затремтіла, згадуючи про це. А тоді зітхнула. Мені не вдалося обманути батька, ні на мить.

– Мені так шкода, Чарлі, – сказала Аліса, насупившись.

– Це не твоя провина, – з того, як він вимовив це, стало зрозуміло, кого він вважав винним. – Ти завжди була їй хорошою подругою.

– Здається, тепер їй трохи ліпше.

– Так. Відтоді як вона почала спілкувати з Джейкобом Блеком, я помітив значне покращення. Коли вона приходить додому, її щічки червоні, очі блищать. Тепер вона трохи щасливіша, – він замовк, і коли заговорив знову, його тон був зовсім інший. – Джейк на рік молодший за неї, і я знаю, що вона думає про нього тільки як про друга, але гадаю, тепер це переростає в щось більше, ніж дружба… чи принаймні так буде, – Чарлі мовив це майже войовничим тоном. Це було попередження – не для Аліси, а для того, кому вона зможе його передати. – Джейк старший за свої роки, – провадив Чарлі, досі захищаючись. – Він піклується про свого батька фізично, як Белла піклується про свою матір емоційно. Це зробило його зрілим. Він дуже симпатичний хлопець – це у нього від матері. Знаєш, він пасує Беллі, – наполягав Чарлі.

– Тоді добре, що він у неї є, – погодилася Аліса. Чарлі глибоко вдихнув, не знаючи, що ще сказати.

– Гаразд. Думаю, це все міняє. Я не знаю… навіть із Джейкобом… час від часу я бачу щось у її очах і думаю, скільки болю вона пережила. Це ненормально, Алісо, і це… це мене лякає. Це зовсім не нормально. Та к наче хтось не… покинув її, а вмер, – його голос урвався.

Я почувалася так, наче хтось помер, – наче я померла. Тому що це було більше, ніж утратити справжнє кохання, хоча і цього було б цілком достатньо. Разом із ним я втратила своє майбутнє, свою сім’ю – життя, яке обрала для себе…

Чарлі вів далі безнадійним тоном:

– Я не знаю, чи вона з цим упорається, не впевнений, чи зуміє зцілитися, це їй не притаманне. Вона завжди була такою постійною, навіть у дрібничках. Вона не викидає речей, не змінює думки.

– Вона така, – погодилася Аліса сухо.

– І, Алісо… – Чарлі вагався. – Ти знаєш, як я ставлюся до тебе, вона щаслива, що ти приїхала, але… Я трохи хвилююся через те, як вона переживе твій візит.

– Я також, Чарлі, я також через це непокоюся. Я б не приїхала, якби знала. Мені дуже шкода.

– Не варто вибачатися, люба. Хто знає? Може, це добре на неї вплине.

– Сподіваюся, що ви маєте рацію.

Вони замовкли, було чути, як виделки шкребуть об тарілки і як жує Чарлі. Цікаво, куди Аліса ховає їжу.

– Алісо, я повинен дещо запитати, – сказав Чарлі.

– Питайте, – мовила Аліса спокійно.

– Він же ж не приїде, правда? – я відчула притлумлений гнів у голосі Чарлі.

Аліса відповіла м’яким заспокійливим тоном.

– Він навіть не знає, що я тут. Востаннє, коли я говорила з ним, він був у Південній Америці.

Я завмерла, почувши новину, й почала дослухатися.

– Ну, це принаймні якась інформація, – фиркнув Чарлі. – Сподіваюся, що там йому добре.

Вперше за увесь час у голосі Аліса з’явилися залізні нотки.

– Я б так не сказала, Чарлі.

Я знала, як спалахують її очі, коли вона говорить таким тоном.

Почувся рип – по підлозі посунули крісло. Я уявила, як Чарлі встає з-за столу; Аліса ніколи б не зчинила такого галасу. З крана потекла вода, вдаряючись об тарілку.

Не схоже на те, що вони й далі говоритимуть про Едварда, тому я вирішила, що саме час прокинутися.

Я повернулася на бік, підстрибуючи на пружинах, щоб вони заскрипіли. І голосно позіхнула. У кухні було тихо. Я потягнулася і застогнала.

– Алісо? – запитала я безневинно. Болючі відчуття в горлі вдало спотворили мій голос.

– Я на кухні, Белло, – гукнула Аліса, в її голосі не було жодного натяку на те, що вона зрозуміла: я підслуховувала. Але це ще нічого не значить, вона вміє приховувати такі речі.

Скоро Чарлі нас покинув – він допомагав Сью Клірвотер організувати похорон. Без Аліси це був би дуже довгий день. Вона не згадувала про від’їзд, а я нічого не питала. Я знала, що цього неможливо уникнути, але просто не хотіла про це думати.

Натомість ми говорили про членів її родини – всіх, крім одного.

Карлайл працював у лікарні Ітаки[11] в нічну зміну і трохи викладав у Корнельському університеті. Есме реставрувала замок сімнадцятого століття – історичну пам’ятку, – розташований у лісі на північ від міста. Еммет і Розалія подалися були в Європу в черговий медовий місяць, але тепер вони повернулися. Джаспер навчався у Корнельському університеті, цього разу він вивчав філософію. А Аліса проводила своє власне розслідування стосовно інформації, яку я випадково розкрила для неї минулої весни. Вона успішно відшукала божевільню, в якій провела останні десять років свого людського життя. Життя, про яке вона нічого не пам’ятала.

– Мене звали Мері Аліса Брендон, – сказала вона тихо. – У мене була молодша сестра на ім’я Синтія. Її дочка – моя племінниця – досі жива, вона мешкає у Білaксі.[12]

– Ти довідалася, чому тебе запроторили… в те місце? Що могло змусити батьків зробити таке зі своєю дочкою? Навіть якщо вона бачила майбутнє…

Аліса тільки похитала головою, її очі кольору топазу були замислені.

– Мені не вдалося дізнатися про них багато. Я прочитала всі старі газети на мікроплівці. Мою сім’ю згадували нечасто; вона не входила в той соціальний прошарок, про який пишуть газети.

Там писалося про заручини моїх батьків і заручини Синтії, – вона вимовила її ім’я трохи невпевнено. – Було оголошення про моє народження… і смерть. Я знайшла власну могилу. Я вкрала зі старого архіву медичну картку та документи про моє перебування у клініці. Дата на документах про моє прийняття в лікарню та ж сама, що й на надгробній плиті.

• Предыдущая
• 67/97
• Следующая