Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 66

• Предыдущая
• 66/97
• Следующая

– Так, знаю. Але я сподівалася.

– Гадаю, мені не місце на ярмарку дурників. Задзвонив телефон.

– Це, мабуть, Чарлі, – сказала я, зводячись на ноги. Я взяла Алісу за кам’яну долоню й потягнула за собою на кухню. Я не збиралася випускати її з поля зору.

– Чарлі? – сказала я в трубку.

– Ні, це я, – сказав Джейкоб.

– Джейку! Аліса уважно вивчала вираз мого обличчя.

– Просто хотів переконатися, що ти ще жива, – кисло мовив Джейкоб.

– Зі мною все гаразд. Я ж казала тобі, що це не…

– Так. Я зрозумів. Бувай. Джейкоб повісив трубку. Я зітхнула й схилила голову набік, втупившись у стелю.

– Проблема. Аліса стиснула мою руку.

– Вони не дуже раді, що я тут.

– Так, не дуже. Але їх це не стосується. Аліса пригорнула мене однією рукою.

– То що ми робитимемо тепер? – міркувала вона. Здається, зараз вона говорила сама до себе. – Треба щось робити. Розплутати цей клубок.

– Робити що? Раптом на її обличчі з’явилося хвилювання.

– Я не впевнена… Мені слід побачитися з Карлайлом. Невже вона піде так скоро? У шлунку похололо.

– Можеш побути ще? – благала я. – Будь ласка? Недовго. Я так за тобою скучила, – мій голос зірвався.

– Якщо ти думаєш, що це хороша ідея, – її очі були нещасні.

– Так, думаю. Ти можеш залишитися тут – Чарлі не заперечуватиме.

– У мене є свій дім, Белло.

Я кивнула, розчарована, але покірна. Вона вагалася, вивчаючи мене.

– Ну, принаймні мені треба забрати валізу з одягом. Я обняла її.

– Алісо, ти найкраща!

– А ще, гадаю, мені треба на полювання. Негайно, – додала вона, її голос був напружений.

– Ой, – я ступила крок назад.

– Ти зможеш уникнути неприємностей протягом однієї години? – запитала вона скептично. Тоді, перш ніж я встигла відповісти, вона підняла палець і заплющила очі. На кілька секунд її обличчя стало гладким і віддаленим.

Її очі розплющилися, і вона сама відповіла на своє запитання.

– Так, із тобою все буде гаразд. Принаймні сьогодні ввечері, – вона скорчила гримасу. Навіть роблячи це, вона схожа була на янгола.

– Ти повернешся? – запитала я тихо.

– Обіцяю – за годину.

Я подивилася на годинник на кухонному столі. Вона засміялася і швидко нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку. Тоді зникла.

Я глибоко вдихнула. Аліса повернеться. Зненацька мені стало набагато краще.

У мене було чим себе зайняти, поки я чекала. Перш за все прийняти душ. Роздягнувшись, я принюхалася, але не відчула нічого, окрім запаху морської води й водоростей. Цікаво, що Аліса мала на увазі, коли казала – від мене тхне?

Прийнявши душ, я знову повернулася на кухню. Я не побачила ніяких ознак того, що Чарлі їв; мабуть, він повернеться голодним. Я тихо наспівувала собі під носа, поки йшла на кухню.

Доки вчорашня запіканка грілася у мікрохвильовій, я розклала диван, застелила його й поклала подушку. Алісі це не потрібно, але це маскарад для Чарлі. Я старалася не дивитися на годинник. Не було причини панікувати, адже Аліса пообіцяла.

Я швиденько проковтнула обід, не насолоджуючись його смаком – тому що відчувала біль у попеченому горлі. Я більше хотіла пити; мабуть, я випила понад півгалона[9] води. Морська сіль у моєму організмі викликала зневоднення.

Чекаючи, я вирішила подивитися телевізор.

Аж тут Аліса матеріалізувалася на своєму імпровізованому ліжку. Її очі переливалися жовто-коричневим кольором іриски. Аліса усміхнулася й погладила подушку.

– Дякую.

– Ти скоро, – мовила я радісно.

Я сіла поруч і поклала голову їй на плече. Вона обняла мене своїми холодними руками й зітхнула.

– Белло, ну і що нам робити з тобою?

– Не знаю, – мовила я. – Я й справді старалася.

– Я тобі вірю. Запала тиша.

– Він… він… – я глибоко вдихнула. Було важко вимовити його ім’я вголос, хоча подумки я вже й могла це зробити. – Едвард знає, що ти тут? – я просто не могла цього не запитати. Зрештою, це мій біль. Я впораюся з усім, коли Аліса піде, пообіцяла я собі, і мені стало недобре на саму лише думку про це.

– Ні.

Був тільки один можливий варіант.

– Він не з Карлайлом та Есме?

– Він провідує їх що кілька місяців.

– А…

Мабуть, він досі не насолодився своїми захопленнями. Я спрямувала свою цікавість у безпечніше русло.

– Ти казала, що прилетіла сюди… Звідки ти прилетіла?

– Я була в Деналі. З візитом у сім’ї Тані.

– Джаспер тут? Він приїхав із тобою? Вона похитала головою.

– Він не схвалює мого втручання. Ми ж пообіцяли… – вона затнулася, а тоді її тон змінився. – А Чарлі не заперечуватиме, що я тут? – запитала вона, в її голосі відчувалося хвилювання.

– Чарлі обожнює тебе, Алісо.

– Гаразд, зараз побачимо.

Як я й думала, за кілька хвилин знадвору до мене долинув рев патрульної машини. Я підскочила й похопилася до дверей.

Чарлі повільно плентався стежкою, опустивши очі долі, його плечі зігнулися. Я пішла йому назустріч; він і не помітив мене, аж поки я не обняла його за пояс. Він міцно пригорнув мене у відповідь.

– Мені так шкода Гаррі, тату.

– Я страшенно за ним сумуватиму, – пробурмотів Чарлі.

– Як Сью?

– Здається, вона спантеличена, наче вона ще нічого не усвідомила. З нею залишився Сем… – голос його то лунав гучніше, то стихав. – Бідні діти. Лі всього на рік старша за тебе, а Сету тільки чотирнадцять… – він похитав головою.

Його руки напружилися, й він сильніше обняв мене, коли ми підійшли до дверей.

– Гм, тату… – я подумала, що краще буде його попередити. – Ти ніколи не здогадаєшся, хто до нас приїхав.

Він дивився на мене безтямним поглядом. Тоді почав вертіти головою і побачив «Мерседес», припаркований через дорогу. Світло з веранди відбивалося на чорній блискучій поверхні. Перш ніж батько устиг відреагувати, в дверях з’явилася Аліса.

– Добридень, Чарлі, – сказала вона тихо. – Мені шкода, що я приїхала в такий недоречний час.

– Аліса Каллен? – він дивився на невеличку фігуру перед собою, не вірячи своїм очам. – Алісо, це ти?

– Це я, – підтвердила вона. – Я була недалеко звідси.

– А Карлайл…?

– Ні, я сама.

Як Аліса, так і я знали, що насправді Чарлі запитував не про Карлайла. Він сильніше обняв мене за плечі.

– Вона може залишитися, правда? – попросила я. – Я вже її вмовила.

– Звісно, – сказав Чарлі автоматично. – Ми раді бачити тебе, Алісо.

– Дякую, Чарлі. Я знаю, що зараз невдалий час.

– Ні, все гаразд, справді. Я буду трохи зайнятий, допомагаючи сім’ї Гаррі; буде добре, якщо в Белли буде компанія.

– На столі для тебе готовий обід, тату, – сказала я йому.

– Дякую, Білко.

Він іще раз пригорнув мене, перш ніж пішов на кухню. Аліса повернулася на канапу, і я рушила за нею. Цього разу вона поклала мою голову собі на плече.

– Ти маєш утомлений вигляд.

– Так, – погодилася я й знизала плечима. – Це все через сьогоднішні події, які мало не стали фатальними… А що думає Карлайл про те, що ти приїхала сюди?

– Він нічого не знає. Вони з Есме вирушили на полювання. Я отримаю звістку від нього за кілька днів, коли він повернеться.

– Ти ж не розкажеш йому, хоча… Коли він знову вас навідає? – запитала я. Вона збагнула, що тепер я маю на увазі не Карлайла.

– Ні. Він відкусить мені голову, – сказала Аліса похмуро. Я засміялася, а тоді зітхнула.

Я не хотіла спати. А хотіла проговорити з Алісою цілісіньку ніч. Та й чому б мені бути втомленою, я ж цілий день провалялася на канапі у Джейкоба вдома. Але плавання забрало багато сил, і мої очі просто злипалися. Я поклала голову на її кам’яне плече й занурилася в таке приємне забуття, на яке й не сподівалася.

Прокинулась я рано. Мій сон був глибоким і позбавленим сновидінь, я добре відпочила, хоча й задерев’яніла. Я лежала на канапі, обгорнута покривалом, яке приготувала для Аліси. З кухні долинали голоси Аліси та Чарлі. Здається, Чарлі готував їй сніданок.

• Предыдущая
• 66/97
• Следующая