Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 65

• Предыдущая
• 65/97
• Следующая

Але те, що я не дивлюся, не значить, що я не бачу, – провадила Аліса. – Я не стежила за тобою, присягаюся, Белло. Просто я вже налаштована на тебе… коли я угледіла, що ти стрибаєш, я навіть не думала, я просто сіла на літак. Я знала, що приїду запізно, але не могла нічого з собою вдіяти. Я прийшла сюди, бо думала, що зможу підтримати Чарлі, – аж тут приїжджаєш ти, – вона знову похитала головою, цього разу збентежено. Її голос напружився. – Я бачила, як ти занурилась у воду, я чекала й чекала, але ти так і не випливла. Що сталося? Як ти могла зробити таке з Чарлі? Невже ти не подумала, яким це буде для нього ударом? А про мого брата ти подумала? Чи знаєш ти, що Едвард…

Я зупинила її, щойно вона вимовила його ім’я. Я дозволила їй говорити, навіть потому як збагнула, що вона помилилася, просто я хотіла чути її ідеальний, схожий на дзвіночок голос. Та настав час зупинити її.

– Алісо, я не збиралася накладати на себе руки. Вона подивилася на мене з підозрою.

– Ти хочеш сказати, що не скакала зі скелі?

– Ні, але… – я скривилася. – Це було тільки заради розваги. Її обличчя напружилося.

– Я бачила, як друзі Джейкоба пірнають у воду зі скель, – наполягала я на своєму. – Мені здалося, що це… весело, а оскільки мені стало нудно…

Вона чекала.

– Я не подумала, що шторм може змінити течію. Власне, я взагалі не подумала про воду.

Аліса на це не купилася. Я бачила, що вона досі вважає, ніби я намагалася вкоротити собі віку. Я вирішила змінити тему.

– Якщо ти бачила, як я пірнула у воду, чому ти не бачила Джейкоба?

Вона розгублено схилила голову набік. Я продовжила.

– Я б, напевно, втопилася, якби Джейкоб не скочив за мною. Гаразд, можливо, в це важко повірити. Але так воно й було, він стрибнув за мною і витягнув мене, гадаю, саме він відволік мене назад до берега, хоча я й не пам’ятаю цього. Я провела під водою не більше хвилини, а тоді він мене витягнув. Чому ти не бачила цього?

Вона розгублено насупилася.

– Хтось тебе урятував?

– Так. Мене урятував Джейкоб.

Я з цікавістю спостерігала за Алісою. На її обличчі промайнуло безліч незрозумілих емоцій. Очевидно, щось її схвилювало – її неповні видіння? Та я не була цього певна. Тоді вона повільно нахилилася й фиркнула мені в плече.

Я завмерла.

– Не будь смішною, – пробурмотіла вона й фиркнула ще кілька разів.

– Що ти робиш?

Вона не звернула уваги на моє запитання.

– Хто був щойно з тобою? Здається, ви сперечалися.

– Джейкоб Блек. Він… гадаю, він мій найкращий друг. Принаймні був ним…

Я подумала про зле, зраджене обличчя Джейкоба, й завагалася, хто він мені тепер.

Аліса стурбовано кивнула.

– Що?

– Не знаю, – сказала вона. – Я не впевнена, що все це означає.

– Ну, принаймні я не мертва. Вона закотила очі.

– Було дурістю з боку Едварда думати, що ти виживеш, покинута сама. Я ще ніколи не зустрічала когось більш схильного до небезпечного для життя ідіотизму, ніж ти.

– Я ж вижила, – мовила я. Вона міркувала про щось інше.

– Не розумію, якщо течія була засильною для тебе, то як цей Джейкоб зумів її здолати?

– Джейкоб… дужий.

Вона відчула, що я говорю про це неохоче, і її брови вигнулися.

Якусь мить я кусала губи. Це таємниця чи ні? А якщо й так, то кому я більше віддана? Алісі чи Джейкобу?

Я подумала, що важко мати таємниці. Джейкоб знає все, чому Аліса не може також усе дізнатися?

– Розумієш, ну, взагалі, він… щось на кшталт вовкулаки, – випалила я. – Квілеути перевертаються на вовків, коли поруч з’являються вурдалаки. Вони здавна знають Карлайла… Тепер ви з Карлайлом повернетесь?

Якийсь час Аліса розгублено витріщалася на мене, а тоді швидко прийшла до тями й часто-часто закліпала.

– Ну, принаймні це пояснює запах, – пробурмотіла вона. – Та чи пояснює це те, що я не змогла нічого побачити? – вона насупилася, її фарфорове чоло зморщилося.

– Запах? – повторила я.

– Ти смердиш просто жахливо, – сказала вона байдуже, досі насупившись. – Вовкулака? Ти в цьому впевнена?

– Абсолютно, – сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. – Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?

– Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, – Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. – Твій найкращий друг – вовкулака?

Я покірно кивнула.

– Скільки часу це триває?

– Недовго, – мовила я, захищаючись. – Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.

Вона здивовано подивилася на мене.

– Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію – ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?

– А що такого з вовкулаками? – пробурмотіла я – мене вжалило її зауваження.

– Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, – вона різко похитала головою. – Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.

Я не хотіла сперечатися з Алісою – я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, – але вона неправильно все зрозуміла.

– Ні, Алісо, вампіри не зникли – принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…

– Вікторія? – прошипіла Аліса. – Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.

Я ткнула пальцем собі в груди.

– Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.

– Розкажи мені все – з самого початку.

Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.

Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому. В якому стані він буде?

– Коли ми поїхали, тобі не стало легше, правда? – пробурмотіла Аліса.

Я засміялася – але це був напад істерики.

– Справа не в цьому, чи не так? Не схоже на те, що ви поїхали заради моєї вигоди.

Аліса насупилася й опустила на мить погляд.

– Ну… Гадаю, сьогодні я зробила необдуманий учинок. Мабуть, мені не варто було піддаватися імпульсу і нав’язуватися тобі.

Я відчула, як кров відлинула від мого обличчя. По шкірі побігли мурашки.

– Ні, Алісо, не йди, – прошепотіла я. Мої пальці вхопилися за комір її білої сорочки, дихання пришвидшилося. – Будь ласка, не залишай мене.

Її очі широко розплющилися.

– Все гаразд, – сказала вона, повільно вимовляючи кожне слово. – Сьогодні я нікуди не піду. Дихай глибше.

Я спробувала послухатися її, хоча мені важко було знайти у грудях власні легені.

Аліса вивчала моє обличчя, поки я намагалася дихати. Вона зачекала, доки я заспокоюсь, перш ніж продовжити.

– Ти маєш такий вигляд, наче побувала в пеклі, Белло.

– Я сьогодні мало не втопилася, – нагадала я їй.

– Справа не в цьому. Ти – розгублена. Я здригнулася:

– Слухай, я роблю все, що в моїх силах.

– Що ти маєш на увазі?

– Мені було нелегко. Та я працюю над собою. Вона насупилася.

– Я ж казала йому, – мовила вона сама до себе.

– Алісо, – зітхнула я. – Що ти очікувала побачити? Я маю на увазі, окрім мого трупа? Невже ти думала, що я тут веселюся, безжурно наспівую? Я думала, ти добре мене знаєш.

• Предыдущая
• 65/97
• Следующая