Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 58
- Предыдущая
- 58/97
- Следующая
У вівторок по обіді я працювала – Джейкоб їхав за мною на своєму мотоциклі, щоб переконатися, що зі мною все гаразд, і Майк це помітив.
– Ти зустрічаєшся з тим підлітком із Ла-Пуша? З тим другокласником? – запитав він, не приховуючи відрази.
Я знизала плечима.
– Ні – в прямому сенсі слова. Але ми бачимося дуже часто, ми проводимо багато часу разом. Він мій найкращий друг.
Майк сильно примружився.
– Не обманюй себе, Белло. Хлопчина закохався в тебе по самі вуха.
– Я знаю, – зітхнула я. – Життя – складна штука.
– А дівчата жорстокі, – мовив Майк ледь чутно. Я подумала, що було зовсім не важко зробити таке припущення.
Того вечора Сем з Емілією приєдналися до нас із Чарлі під час десерту в будинку Біллі. Емілія принесла торт, який оцінив навіть такий гурман, як Чарлі. Я бачила, поки розмова текла своїм звичним руслом, зачіпаючи загальні теми, всі підозри Чарлі щодо банди Ла-Пуша поступово розвіялися.
Ми з Джейкобом утекли раніше, щоб залишитись наодинці. Ми пішли в гараж і сіли на заднє сидіння його машини. Джейкоб поклав голову на спинку сидіння, і на його обличчі проступили сліди втоми.
– Тобі треба трохи поспати, Джейку.
– Я уже близький до цього. Він потягнувся і взяв мене за руку. Його шкіра палала.
– Це одна з ваших вовчих штучок? – запитала я. – Я маю на увазі гарячку.
– Так. Температура нашого тіла трохи вища, ніж у звичайних людей. Приблизно сто вісім, сто дев’ять градусів за Фаренгейтом.[8] Я більше ніколи не мерзну. І можу ходити ось так, – він показав на свій голий торс, – навіть у хурделицю – і нічого. Торкнувшись мене, сніжинки перетворяться на дощ.
– Ваші рани швидко загоюються – це також особливість вовків?
– Ага, хочеш подивитися? Це класно, – його очі розширилися, і він засміявся. Тоді Джейкоб перегнувся через мене й покопирсався в бардачку. За кілька секунд він дістав звідти маленький складаний кишеньковий ніж.
– Ні, я не хочу на це дивитися! – закричала я, щойно усвідомила, що саме він збирається робити. – Забери ножа!
Джейкоб захихотів, але все-таки поставив ніж назад.
– Чудово. Добре, що наші рани гояться самі, адже ми не можемо звернутися до лікаря з температурою, яка для нормальної людини є смертельною.
– Ні, не можете… – я подумала якусь мить. – І ти такий великий – це також впливає на ваші можливості? Тому ви всі так хвилюєтеся за Квіла?
– Не тільки через це, а ще й тому, що його дід каже, на чолі у внука можна смажити яєшню, – на обличчі Джейкоба з’явився вираз безнадії. – Тепер уже недовго. Немає певного віку… до якого ти можеш рости й рости, а тоді раптом… – він замовк, і перш ніж заговорив знову, минуло кілька хвилин. – Іноді, коли ти справді засмучений або щось тебе хвилює, це може стати поштовхом. Та я не був засмучений – я був щасливий, – він гірко усміхнувся. – Через тебе. Ось чому це не трапилося зі мною раніше. Воно просто в мені накопичувалося – я був наче бомба сповільненої дії. Знаєш, як усе сталося? Я приїхав додому після фільму, і Біллі сказав, що я маю кепський вигляд. Ось і все, а я зірвався. Я не стримався і вибухнув – і перевернувся на вовка. Я ледь не роздер його обличчя – обличчя свого рідного батька!
Він затремтів і зблід.
– Невже все так погано, Джейку? – запитала я тривожно. Якби ж я могла хоч якось допомогти! – Ти нещасний?
– Ні, я не нещасний, – сказав він. – Вже більше ні. Тепер ти все знаєш. А раніше було дуже важко, – він нахилився до мене, його підборіддя торкнулося вершечка моєї голови.
Якийсь час він мовчав, а я все гадала, про що він думає. Може, краще мені цього не знати.
– А що було найважче? – прошепотіла я, досі бажаючи допомогти йому.
– Найважче… усвідомлювати, що я не можу себе контролювати, – сказав він повільно. – Відчувати, що я не можу бути впевнений у собі – що, можливо, тобі не варто бути біля мене, і всім іншим також треба триматися подалі. Так наче я чудовисько, яке може когось поранити. Ти бачила Емілію. Сем утратив контроль над собою лише на одну мить… А вона стояла заблизько. А тепер уже нічого не можна виправити. Я чую його думки – я знаю, як він почувається…
– Ну, хто ж захоче бути нічним кошмаром, почварою?
– А ще мені це вдається так легко, я перевертаюсь краще, ніж будь-хто з хлопців – невже це робить мене менше людиною, ніж Ембрі чи Сем? Іноді мені стає страшно, що я втрачаю себе.
– А це важко? Знаходити себе знову?
– Спочатку, – сказав він. – Потрібно трохи практики, мені робити це набагато легше.
– Чому? – поцікавилася я.
– Тому що Ефраїм Блек був дідом мого батька, а Квіл Атеара був дідом моєї матері.
– Квіл? – запитала я здивовано.
– Його прадід, – пояснив Джейкоб. – Квіл, якого ти знаєш, – мій троюрідний брат.
– Але чому так важливо, ким були твої прадіди?
– Тому що Ефраїм і Квіл полювали в останній зграї. Левій Юлі був третім. У мені тече кров обох сімей. У мене не було жодного шансу. Так само, як і у Квіла.
Риси його обличчя спохмурніли.
– А що зі всього цього найкраще? – запитала я, сподіваючись хоч трохи розвеселити Джейка.
– Найкраще, – сказав він, несподівано усміхнувшись, – це швидкість.
– Навіть краще, ніж на мотоциклі? Він захоплено закивав.
– Навіть не порівняти.
– Як прудко ти здатен…?
– Бігати? – закінчив він моє запитання. – Прудко – не те слово. Ну, як тобі пояснити? Ми ж зловили… як його звати? Лорана! Гадаю, так тобі легше буде уявити.
Це й справді багато що означало. Я не могла повірити, що вовки бігають швидше за вампірів. Каллени бігали так прудко, що ставали невидимими.
– То розкажи мені щось, чого я не знаю, – попросив він. – Щось про вурдалаків. Як ти трималася з ними? Чи було тобі страшно?
– Ні, – мовила я різко. Мій тон змусив його замислитися.
– Скажи, а чому твій кровопивця вбив того Джеймса? – раптом запитав він.
– Джеймс намагався мене вбити – для нього це була гра. Він програв. Пам’ятаєш, як минулої весни я лежала в лікарні у Феніксі?
Джейкоб зачаїв подих.
– Невже він підібрався так близько?
– Він підібрався дуже, дуже близько, – з цими словами я торкнулася серпика шраму на руці. Джейкоб помітив це, бо тримав мене за цю руку.
– Що це? – він нахилився, щоб оглянути мою праву руку. – Це той смішний шрам, холодний.
Він нахилився нижче, уважніше роздивився його й зненацька важко засопів.
– Так, це саме те, що ти подумав, – сказала я. – Джеймс укусив мене.
Джейкоб витріщився на мене, на його обличчі з’явився дивний вираз – бронзова шкіра набрала коричневого відтінку. Він мав такий вигляд, наче йому стало зле.
– Але якщо він тебе укусив?… Невже ти не повинна була…? – він запнувся.
– Едвард урятував мене двічі, – прошепотіла я. – Він висмоктав отруту з рани – ну, знаєш, як від укусу гримучої змії… – я здригнулася від різкого болю в грудях.
Та я не єдина здригнулася. Поруч сидів Джейкоб, і він також тремтів усім тілом. Навіть машина трусилася.
– Обережно, Джейку. Спокійніше. Заспокойся.
– Так, – відповів він, важко дихаючи. – Заспокоїтися, – він швидко похитав головою. За якусь мить у нього тремтіли тільки руки.
– З тобою все гаразд?
– Ага. Майже. Розкажи мені щось інакше. Мені треба переключитися.
– Що ти хочеш почути?
– Ну, не знаю, – він заплющив очі, намагаючись зосередитися. – Розкажи про якісь суперздібності. Чи був іще хтось із Калленів наділений якимсь… незвичайним талантом? Таким, як читання думок?
Якусь мить я вагалася. Відчувала, що він запитує це не просто з цікавості, він збирає інформацію про супротивника. Та який сенс приховувати те, що мені відомо? Тепер це не має ніякого значення, а Джейкові допоможе контролюва ти себе.
Я швидко заговорила, перед очима постало знівечене обличчя Емілії, від якого волосся на моїх руках ставало дибки. Не можу уявити, як червонувато-бурий вовк вміститься в кабіні Фольксвагена – якщо Джейкоб перевернеться зараз, він розтрощить увесь гараж.
8
Близько 42–43 ?С.
- Предыдущая
- 58/97
- Следующая