Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 59
- Предыдущая
- 59/97
- Следующая
– Джаспер здатен… впливати на емоції інших людей. Не в поганому сенсі, а щоб заспокоїти. Мабуть, він зумів би допомогти Полу, – додала я, намагаючись трохи подражнити Джейка. – Аліса може бачити те, що станеться. Ну, майбутнє, але не зовсім точно. Вона бачить речі, які людина ще може сама виправити, вчинивши по-іншому.
Наприклад, вона бачила, як я помираю… А ще вона бачила, що я стала однією з них. Жодне з цих видінь не збулося. А дещо ніколи не збудеться…
У мене голова пішла обертом. Стало важко дихати, наче бракувало кисню. Ніби у мене зникли легені.
Джейкоб уже повністю взяв себе в руки й тихо сидів біля мене.
– Навіщо ти так робиш? – запитав він. І легенько потягнув мене за руку, яку я мимоволі притиснула до грудей, але здався, коли я почала опиратися. Я навіть не зрозуміла, коли це я встигла притиснути руку до грудей. – Ти завжди робиш так, коли засмучена. Чому?
– Мені боляче згадувати про них, – прошепотіла я. – Так наче я не можу дихати… так наче мене розриває на шматки…
Аж дивно, як багато зараз я могла розказати Джейкобу. У нас більше не було таємниць одне від одного. Він погладив мене по голові.
– Все гаразд, Белло, все гаразд. Я більше не питатиму про це. Вибач.
– Не зважай, – сказала я, задихаючись. – Це стається постійно. Тут немає твоєї провини.
– А ми – чудернацька парочка, еге ж? – мовив Джейкоб. – Жоден із нас не може навести лад у своїй душі.
– Жаль, – погодилася я, досі важко дихаючи.
– Зате ми маємо одне одного, – сказав він, і ця думка його заспокоїла.
Я також трохи заспокоїлася.
– І то правда, – погодилася я.
Коли ми були разом, усе було добре. Але Джейкоб мав виконувати жахливе, небезпечне завдання, тож часто я була змушена проводити час у Ла-Пуші наодинці зі своїми страхами й тривогами.
Я почувалася незручно щоразу, коли змушена була сидіти в хаті Біллі. Я готувалася до контрольної з математики, що мала відбутися наступного тижня, але не могла займатися математикою постійно. Коли мені нічого було робити, я відчувала, що треба б заговорити до Біллі – тиск звичайних правил увічливості. Та Біллі не любив багато балакати, тож відчуття ніяковості все росло й росло.
Для різноманітності я спробувала посидіти в середу по обіді з Емілією. Спочатку все було добре. Емілія була весела дів чина, якій не сиділося довго на місці. Я тинялася за нею, поки вона пурхала по хаті й маленькому дворику, то натираючи й без того чисту підлогу, то виполюючи малесенькі бур’янці, то ремонтуючи поламані дверні завіси, то натягуючи вовняні нитки на старенький ткацький верстат, то готуючи, як завжди, вечерю. Вона трохи скаржилася на те, що хлопці сильно виросли, а тому зріс і їхній апетит, але було видно, що їй приносить задоволення турбуватися про них. Із нею мені було дуже легко – зараз ми обоє були подружками вовків.
Та за кілька годин повернувся Сем. Я затрималася всього на пару хвилин, щоб переконатися, що з Джейкобом усе гаразд і що немає новин про Вікторію, а тоді миттю зникла. Сама й Емілію оточувала аура кохання й розуміння, і вона була настільки щільною, що її неможливо було пробити.
Тож мені не залишалося нічого іншого, як блукати туди-сюди скелястим берегом.
Самотність не для мене. Завдяки нашим із Джейкобом відвертим розмовам я тепер повернула собі здатність говорити й думати про Калленів скільки завгодно. І хоч як я намагалася абстагуватися, а все одно про них думала. У мене ж було про що міркувати: я справді дуже хвилювалася за Джейкоба та його братів-вовків; мене жахала думка про те, що Чарлі та інші мисливці блукають лісами, гадаючи, що вони полюють на звірів; наші з Джейкобом стосунки прогресували, хоча мені цього не хотілося, але я не знала, що робити, – жодна з цих гідних уваги й нагальних думок не могла надовго відвернути мене від болю в грудях. Зрештою я не змогла йти далі, бо мені стало важко дихати. Я сіла на підсох лий уламок скелі та скрутилася калачиком, поклавши голову на коліна.
Саме в такій позі знайшов мене Джейкоб, і судячи з виразу його обличчя, він усе зрозумів.
– Вибач, – мовив він одразу. Він допоміг мені встати й обняв руками за плечі. До того часу я й не усвідомлювала, що замерзла. Від Джейкового тепла я аж затремтіла, але біля нього я могла хоча б нормально дихати.
– Я зіпсував твої весняних канікул, – картав себе Джейкоб, поки ми гуляли пляжем.
– Ні, не зіпсував. У мене й так не було жодних планів. І взагалі я не люблю весняні канікули.
– Завтра вранці я візьму відгул. Хлопці впораються й без мене. Ми втнемо щось веселе.
Зараз у моєму житті це слово здавалося недоречним, малозрозумілим і навіть дивним.
– Веселе?
– Повеселитися – ось що тобі потрібно. Гм… – він подивився на важкі сірі хвилі, він досі вагався. Його очі уважно вивчали горизонт, коли раптом на Джейка найшло натхнення. – Придумав! – закричав він. – Я виконаю ще одну свою обіцянку.
– Що ти маєш на увазі?
Він відпустив мою руку й показав на південь, де закінчувався плоский кам’янистий серп узбережжя і починалися скелі.
– Хіба я не обіцяв, що візьму тебе з собою пірнати зі скель? Я затремтіла.
– Так, буде холодно – але не так холодно, як сьогодні. Відчуваєш, як змінюється погода? А тиск? Завтра буде тепліше. Ну що, згідна?
Темна вода була не дуже привабливою, і під цим кутом скелі здавалися ще вищими, ніж завжди.
Але я уже кілька днів не чула голосу Едварда. Мабуть, це і є одна з моїх проблем. Я засильно залежала від своїх галюцинацій. Мені ставало значно гірше, коли я довго не чула його голосу. А стрибки зі скель обов’язково виправлять ситуацію.
– Звісно, я згідна. Оце буде весело.
– Але це побачення, – сказав Джейк і пригорнув мене рукою за плечі.
– Домовилися. А тепер давай вкладемо тебе спати.
Мені не подобалося, як постійні круги під очима починали в’їдатися в його шкіру.
Наступного дня я прокинулася дуже рано й закинула в кузов змінний одяг. Мені здавалося, що Чарлі не схвалить сьогоднішнього плану дій, зрештою, як і мотоциклів.
Ідея забути про щоденні переживання і страхи майже збуджувала мене. Можливо, буде й справді весело. Побачення з Джейкобом, побачення з Едвардом… Я засміялася сама до себе. Що б там Джейкоб не говорив про те, що ми – чудернацька парочка, насправді ненормальна тільки я. Адже для мене вовкулака не був чимось ненормальним.
Я думала, що Джейкоб чекатиме на мене надворі, він робив так щоразу, коли мій шумний двигун сповіщав його про моє прибуття. Не побачивши його, я вирішила, що він досі спить. Нічого страшного, я зачекаю – нехай відпочине. Йому потрібен здоровий сон, а тим часом надворі хоч трохи потеплішає. Джейкоб мав рацію щодо погоди; вночі вона зовсім змінилася. Товстий шар хмар тиснув на повітря, було майже душно; потепліло, і я залишила светр у машині.
Я тихенько постукала в двері.
– Заходь, Белло, – сказав Біллі. Він сидів за кухонним столом і доїдав холодну кашу.
– Джейк досі спить?
– Е ні, – поклав він ложку на стіл, і його брови вигнулися.
– Що трапилося? – запитала я. З виразу його обличчя було зрозуміло: щось таки трапилося.
– Сьогодні вранці Ембрі, Джаред і Пол напали на свіжий слід. Сем і Джейк вирушили на допомогу. Сем подумав, що вампірка сховалася в горах. Тепер у них непоганий шанс покінчити з нею.
– О ні, Біллі, – прошепотіла я. – О ні. Він тихо засміявся.
– Невже тобі так подобається в Ла-Пуші, що ти вирішила продовжити термін свого ув’язнення тут?
– Не жартуйте так, Біллі. Це занадто страшно, щоб бути смішним.
– Ти права, – погодився він усе ще самовдоволено. З виразу його старих очей не можна було нічого зрозуміти. – Вампіри дуже підступні.
Я закусила губу.
– Але це не так небезпечно для хлопців, як ти гадаєш. Сем знає, що робить. Тобі варто турбуватися лише про себе. Вампірка не хоче з ними битися. Вона просто намагається знайти шлях, щоб обминути їх і… дістатися до тебе.
- Предыдущая
- 59/97
- Следующая