Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 31

• Предыдущая
• 31/97
• Следующая

Більше, ніж гаразд. Голос у моїй голові знову повернувся. Він досі звучав у моїх вухах – м’яким оксамитовим відлунням.

У голові швидко прокручувалися всі можливі варіанти. Ніяких збігів – незнайома дорога, я роблю те, чого раніше ніколи не робила, – ніяких дежа вю. Отже, галюцинація була викликана чимось іншим… Я відчула, як по моїх жилах пульсує адреналін, і здається, знайшла відповідь на запитання. Поєднання адреналіну й небезпеки і зовсім трохи дурості. Джейкоб уже поставив мене на ноги.

– Ти не вдарилася головою? – запитав він.

– Не думаю. Я похитала нею туди-сюди, перевіряючи.

– Я ж не пошкодила мотоцикла, правда?

Ця думка найбільше мене турбувала. Я збиралася спробувати ще раз, тут-таки. Трохи безрозсудності – і я отримала більше, ніж сподівалася. Ну й що з того, що я шахраювала. Можливо, я знайшла спосіб, щоб викликaти галюцинації, – а це набагато важливіше.

– Ні. Ти просто заглушила мотор, – мовив Джейкоб, перебиваючи мої поспішні міркування. – Ти відпустила зчеплення зашвидко.

Я кивнула.

– Спробуймо ще раз.

– Ти впевнена? – запитав Джейкоб.

– Абсолютно.

Цього разу я спробувала зрушити з місця сама. Це виявилося не так легко; мені довелося трохи підскакувати, щоб натискати на педаль із потрібною силою, і щоразу, як я це робила, мотоцикл намагався скинути мене на землю. Руки Джейкоба нерішуче завмерли біля рукояток, готові в будь-який момент підхопити мене, якщо знадобиться.

Після кількох не дуже вдалих та й зовсім невдалих спроб двигун таки заревів піді мною. Не забуваючи тримати зчеплення, заради експерименту я додала газу. Мотоцикл зарокотів. Я усміхнулася так само широко, як Джейкоб.

– Полегше зі зчепленням, – нагадав Джейкоб.

«Невже ти хочеш убитися? Ось для чого все це?» – сердито сказав інший голос.

Я широко вишкірилася: спрацювало! – і пропустила запитання мимо вух. Джейкоб не дозволить, щоб зі мною трапилося щось погане.

«Їдь додому, до Чарлі», – наказав голос. Я була вражена його ідеальною красою. Я не можу забути цей голос, байдуже, що мені доведеться за це заплатити.

– Відпускай повільно, – підбадьорював мене Джейкоб.

– Гаразд, – сказала я. Дивно, але я збагнула, що відповідаю їм обом одночасно.

Голос у моїй голові рявкнув так, що заглушив рев мотоцикла.

Я спробувала зосередитися, не дозволити голосу знову відвернути мою увагу, і трошки розслабила руку. Раптом мотоцикл загудів і помчав уперед.

І я полетіла.

Нізвідки подув вітер, він пружно бив ув обличчя, а волосся з такою силою тріпотіло за головою, що здавалося, хтось за нього тягнув. Серце шалено калатало, адреналін скажено пульсував у венах. Дерева пролітали повз мене, зливаючись у суцільну зелену стіну.

Але це була тільки перша швидкість. Моя рука намацала перемикач швидкостей і натиснула на газ.

«Белло, ні! – розгніваний, але такий безмежно солодкий голос зашипів над моїм вухом. – Що ж ти коїш?»

Це трохи мене освіжило, і я помітила, що дорога починає звертати ліворуч, а я досі їду прямо. Джейкоб не сказав мені, як повертати.

– Гальма, гальма, – пробурмотіла я сама до себе й інстинктивно вчавила педаль правою ногою, як зробила б у своєму пікапі.

Я втратила рівновагу, мотоцикл почало трусити, він нахилився в один, потім у другий бік. На шаленій швидкості я помчала у напрямку зеленої стіни. Я намагалася повернути кермо, але раптом мене різко кинуло вбік, і мотоцикл перевернувся, досі рухаючись до зеленої стіни.

Мотоцикл знову приземлився на мене і, гучно ревучи, потягнув мене по мокрому піску, аж поки не вдарився об щось тверде. Я нічого не бачила. Моє обличчя заляпало болотом. Я спробувала підняти голову, але мені щось заважало.

У мене паморочилося в голові, і я не знала, що робити. Я розрізняла три чіткі звуки – рев мотоцикла наді мною, голос у моїй голові та ще щось…

– Белло! – гукнув Джейкоб, і я почула рявкіт іще одного мотоцикла.

Тягар уже не притискав мене до землі, і нарешті я змогла дихати вільно. Навколо панувала тиша.

– Ого, – пробурмотіла я. Мене аж трусило. Ось він, рецепт галюцинації – адреналін плюс небезпека плюс дурість. Щось у такому дусі.

– Белло, – Джейкоб тривожно схилився наді мною. – Белло, ти жива?

– Зі мною все гаразд! – вигукнула я у захваті. Я поворушила ногами й руками. Здається, все на місці. – Хочу ще раз, хочу ще раз!

– Гадаю, це невдала ідея, – сказав Джейкоб стурбовано. – Буде краще, якщо я відвезу тебе до лікарні.

– Зі мною все гаразд.

– Гм, Белло? У тебе величезна рана на чолі, і з неї цебенить кров, – повідомив він.

Я доторкнулася рукою до чола. Звісно, воно було вологе й липке. Я не відчувала нічого, окрім запаху моху, тому мене й не нудило.

– Ой, мені так прикро. Вибач, Джейкобе.

Я притиснула долоню до рани, так ніби намагалася втиснути кров назад.

– Чому ти вибачаєшся за те, що в тебе тече кров? – поцікавився він, обнявши мене своєю довгою рукою за талію й поставивши на ноги. – Поїхали. Але тепер поведу я, – він простягнув руку по ключі.

– Що робитимемо з мотоциклами? – запитала я, даючи йому ключі.

Він якусь мить поміркував.

– Чекай тут. І візьми це, – він зняв футболку, забруднену моєю кров’ю, і кинув мені. Я туго змотала її і приклала до чола. Я починала відчувати запах крові; я глибоко дихала ротом і намагалася думати про щось інше.

Джейкоб заскочив на чорний мотоцикл, завів його з першого разу і звернув на дорогу, здіймаючи у повітря пісок та гальку. Він їхав, як справжній професіонал, низько схиливши голову над кермом; він дивився вперед, його блискуче волосся розмаялося по бронзовій спині. Мої очі звузилися від заздрості. Напевно, я на своєму мотоциклі мала зовсім не такий чудовий вигляд.

Я здивувалася, побачивши, як далеко заїхала. Я заледве розрізняла Джейкоба, коли він зрештою дістався пікапа. Він закинув мотоцикл у кузов і заскочив у машину.

Я й справді почувалася нормально, коли він на шаленій швидкості гнав пікап до мене. У голові трохи паморочилося, у шлунку коїлося щось незрозуміле, але рана була несерйозна. Рани на голові, як правило, кривавляться найсильніше. Тож Джейкобу не варто було так поспішати.

Не заглушивши мотора, Джейкоб кинувся до мене і знову обняв за талію.

– Гаразд, тепер посадимо тебе в машину.

– Зі мною справді все гаразд, – запевнила я його, коли він підсаджував мене. – Не хвилюйся ти так. Просто трошки крові.

– Просто багато крові, – пробурмотів він, повернувшись по мій мотоцикл.

– Слухай, давай щось придумаємо, – сказала я, коли він сів назад у машину. – Якщо ти відвезеш мене у відділення швидкої допомоги, то Чарлі обов’язково про це дізнається, – я подивилася на свої забруднені болотом і піском джинси.

– Белло, гадаю, тобі треба накласти шви. Я не дозволю, щоб ти стекла кров’ю.

– А я й не збираюся, – пообіцяла я. – Давай спершу відвеземо мотоцикли, потім зробимо зупинку біля мого дому, щоб я могла приховати всі докази, перш ніж ми поїдемо в лікарню.

– А як же Чарлі?

– Він казав, що сьогодні працює.

– Ти впевнена?

– Довірся мені. У мене незначна кровотеча. Не все так погано, як може здатися на перший погляд.

Здається, Джейкобу не дуже сподобалася моя ідея, і він скривився. Але він не хотів, щоб у мене виникли неприємності. Дорогою у Форкс я дивилася у вікно, притискаючи до голови подерту майку.

Мотоцикл виявився навіть кращим, ніж я думала. Я використаю його саме за призначенням. Я змахлювала й порушила власну обіцянку. Я поводилася як цілком безвідповідальна людина. Тепер я трошки жалкувала, що обидві сторони порушили свої обіцянки.

Зрештою, я розкрила таємницю виникнення моїх галюцинацій! Принаймні так мені здавалося. Найближчим часом я збиралася перевірити цю теорію. Може, мене швиденько відпустять із лікарні, і я зможу попробувати ще раз сьогодні ж.

Було б чудово ще раз так промчати на мотоциклі. Ще раз відчути, як вітер дме в обличчя, відчути швидкість і свободу… все це нагадало мені моє минуле життя: як він ніс мене на спині через густий ліс, не розбираючи дороги, – відчувши напад болю, я здригнулась і негайно урвала ці спогади.

• Предыдущая
• 31/97
• Следующая