Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 32

• Предыдущая
• 32/97
• Следующая

– З тобою все гаразд? – запитав Джейкоб.

– Ага, – я постаралася, щоб мій голос звучав якомога переконливіше.

– До речі, – зауважив він, – сьогодні ввечері я збираюся обрізати на твоєму мотоциклі нижнє гальмо.

Вдома перш за все я подивилася на себе в дзеркало; я була бридка. Кров на обличчі й шиї застигла широкими смугами, намертво склеївши брудне волосся. Обслідуючи себе в дзеркалі, я увесь час намагалася переконати себе, що це не кров, а фарба, аби мене не знудило. Я дихала ротом і почувалася досить непогано.

Я вмилася якнайретельніше. Заховала брудний одяг на саме дно кошика для білизни, обережно одягнула нові джинси й сорочку (бо одягнути светр через голову я не змогла). Я зробила це акуратно однією рукою, притримуючи другою одяг, щоб він бува не замастився.

– Хутчіш, – підганяв Джейкоб.

– Гаразд, уже йду, – гукнула я у відповідь. Переконавшись, що не залишила нічого підозрілого, я спустилася вниз.

– Який я маю вигляд? – запитала його я.

– Кращий, – визнав він.

– Ніби я перечепилася в гаражі й ударилась об щось тверде?

– Ага, я теж так думаю.

– Тоді поїхали.

Джейкоб вийшов за мною на вулицю й наполіг, що машину знову поведе він. Ми були на півдорозі до лікарні, коли я усвідомила, що Джейк наполовину роздягнутий. Я відчула докори сумління.

– Треба було взяти для тебе куртку.

– Це б одразу нас видало, – дразнив він мене. – До того ж надворі зовсім не холодно.

– Знущаєшся? – тремтячими від холоду руками я ввімкнула пічку.

Я глянула на Джейкоба – чи він бува не прикидається, щоб не завдавати мені клопоту? Але ні, здається, йому цілком комфортно. Він поклав одну руку на спинку мого сидіння, а я скрутилася калачиком, щоб хоч якось зігрітися.

Джейкоб дійсно здавався старшим за свої шістнадцять – ну, не сорокалітній, але старший за мене. Квіл не надто перевершив його у плані розвиненої мускулатури, хоча Джейкоб і справді трохи скидався на скелет. Під гладенькою бронзовою шкірою грали хоч не дуже великі, але пружні м’язи. Його шкіра була такого чудового кольору, що я аж заздрила.

Джейкоб помітив, що я його роздивляюся.

– Що? – запитав він, зніяковівши.

– Нічого. Раніше я цього не помічала. Ти знаєш, що ти ніби… привабливий?

Слова зірвалися з моїх уст самі собою, і я почала хвилюватися, що він неправильно витлумачить їхній зміст. Але Джейкоб просто закотив очі.

– Ти таки добряче гепнулася своєю гарненькою голівкою, еге ж?

– Ні, я серйозно.

– Ну, що ж. Тоді ніби… дякую.

– Та ніби немає за що, – усміхнулася я.

Мені наклали сім швів. Після місцевої анестезії я зовсім не відчувала болю. Джейкоб тримав мене за руку, поки лікар Сноу накладав шви, і я намагалася не думати про іронію долі.

Ми провели в лікарні цілу вічність. Коли все закінчилося, я швиденько відвезла Джейкоба й помчала додому готувати вечерю для Чарлі. Здається, він купився на історію про те, що впала в гаражі Джейкоба. До того ж я змогла дістатися лікарні на своїх двох.

Ця ніч була спокійніша, ніж та після поїздки в Порт-Анджелес, коли я вперше почула ідеальний голос. У грудях знову зяяла рана – вона завжди відкривалася, коли поруч не було Джейкоба, – але сьогодні вона нила не так сильно. Я будувала плани на майбутнє, думала, як знову викликатиму галюцинації, і це мене розважало. Також я розуміла, що завтра, коли біля мене буде Джейкоб, я знову почуватимуся краще. Ця думка притуплювала гострий біль; мені ставало легше. Нічні кошмари також послабшали. Як і зазвичай, мене найбільше жахала пустота, але тепер я з нетерпінням чекала, коли з криком нарешті прокинуся. Я знала, що кошмари не вічні.

Наступної середи, коли я вдруге поверталася зі «швидкої», лікар Джеранді зателефонував моєму батькові та сказав, що в мене може бути незначний струс мозку, тож він рекомендує будити мене вночі що дві години, аби переконатися, що зі мною все гаразд. Очі Чарлі звузилися від підозри, коли я знову почала розповідати про падіння в гаражі.

– Може, тобі краще триматися подалі від гаража, Белло, – сказав він за обідом.

Я почала панікувати, боячись, що Чарлі накладе заборону на мої поїздки в Ла-Пуш, а тоді можна забути про мотоцикл. А я не збиралася цього робити – сьогодні у мене була така дивовижна галюцинація! Ніжно-оксамитовий голос лементував на мене майже п’ять хвилин, перш ніж я різко загальмувала й полетіла в кущі. Сьогодні вночі я стерплю будь-який біль без жодної скарги.

– Це сталося не в гаражі, – відреагувала я швидко. – Ми лазили по горах, і я зачепилася за камінь.

– Відколи це ти лазиш по горах? – скептично запитав Чарлі.

– Це все через мою роботу в Ньютонів, – пояснила я. – Продаючи щодня все необхідне для туризму, поступово сам починаєш цим цікавитися.

Чарлі глянув на мене. Здається, мої слова його зовсім не переконали.

– Я буду обережнішою, – пообіцяла я, непомітно схрестивши під столом пальці.

– Я не маю нічого проти того, щоб ти гуляла в Ла-Пуші, але не відходь далеко від міста. Гаразд?

– Але чому?

– Ну, останнім часом ми отримуємо багато скарг. Департамент лісового господарства їх провіряє, тому поки що…

– А, великі ведмеді, – раптом осінило мене. – Так, де які туристи, які заходили в крамницю, казали, що бачили ведмедів. Ти й справді гадаєш, що неподалік бродить якийсь велетенський гризлі-мутант?

Він суворо зморщив чоло.

– Є такі підозри. Ти просто не відходь далеко від міста, гаразд?

– Авжеж, – швидко відповіла я. Чарлі досі мав стурбований вигляд.

– Чарлі став занадто допитливим, – поскаржилася я Джейкобу, коли заїхала за ним після школи у п’ятницю.

– Може, нам краще не поспішати з мотоциклами… – Джейк побачив протестуючий вираз мого обличчя й одразу ж додав: – Почекаймо хоч тиждень. Тиждень ти витримаєш без лікарні, правда ж?

– Тоді що ми робитимемо? – з досадою запитала я. Він весело усміхнувся.

– Все, що захочеш.

Я замислилася – чого я хочу?

Мене гнітила думка, що я втрачу бодай коротеньку дорогоцінну секунду близькості до спогадів, які не ранять, – вони прийшли самі собою, я не думала про них навмисно. Якщо у мене немає можливості сісти на мотоцикл, то я знайду інший спосіб, щоб накликати на себе небезпеку й викид адреналіну. Тут є над чим поміркувати. Я не хочу даремно гаяти час. Здається, у мене знову починається депресія, незважаючи на те, що поруч Джейк. Треба чимось себе зайняти.

Може, є якийсь інший спосіб, інший рецепт… інше місце.

Їхати до будинку в лісі було, звісно, помилкою. Але ж його присутність повинна була залишитися ще десь, а не тільки в мені. Повинно бути таке місце, справжнє, не сповнене спогадів інших людей.

На думку спадає тільки одна така місцина. Вона завжди належатиме тільки йому й нікому іншому. Магічне, сповнене світла місце. Прекрасна галявина, яку я бачила раз у житті, залита сонячним світлом і відблиском його шкіри.

Ця ідея могла мати для мене погані наслідки – вона загрожувала стати небезпечно болючою. Мої груди розривало зсередини, коли я тільки думала про це. Важко було тримати себе в руках і не здаватися. Але я впевнена, що тільки там зможу знову почути його голос. Крім того, я вже попередила Чарлі, що збираюся вирушити на прогулянку…

– Про що ти так зосереджено думаєш? – запитав Джейкоб.

– Ну… – почала я повільно. – Якось я знайшла одну гарну місцину в лісі – я натрапила на неї, коли… гуляла. Невеличка полянка, найкрасивіше місце в світі. Не знаю, чи зможу знайти її знову самотужки. Мабуть, доведеться сходити туди кілька разів…

– Ми можемо орієнтуватися по компасу й по карті, – сказав Джейкоб із готовністю. – Можеш показати, звідки починалася твоя прогулянка?

– Звісно. Отам далі, де закінчується шосе 110. Здається, я рухалася увесь час на південь.

– Круто. Ми обов’язково знайдемо те місце.

Як завжди, Джейкоб охоче приставав на всі мої пропозиції, хоч якими б дивними вони не були.

• Предыдущая
• 32/97
• Следующая