Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 30

• Предыдущая
• 30/97
• Следующая

Нарешті він подивився на мене.

– Белло, вони дратували його ще більше, ніж мене. Він не хотів мати з ними нічого спільного. А тепер він тягається повсюди за Семом, наче вступив у їхню секту.

Те саме було й із Полом. Точнісінько те саме. Він узагалі не дружив із Семом. Тоді він не ходив до школи кілька тижнів, а коли повернувся, то несподівано Сем повністю ним заволодів. Не знаю, що б це могло означати. Не можу зрозуміти, але відчуваю, що маю до цього стосунок, тому що Ембрі мій друг і… Сем дивиться на мене з насмішкою… і… – Джейк затих.

– Ти розказав про все Біллі? – запитала я. Він заразив мене своїм страхом. По спині бігали мурашки.

Тепер на його обличчі з’явилась злість.

– Так, – прошипів він. – Це мені дуже допомогло.

– Що він сказав?

На лиці Джейкоба з’явився сарказм, і він заговорив, пародіюючи глибокий голос свого батька:

– «Не варто хвилюватися про це зараз, Джейкобе. Через кілька років, якщо ти не зрозумієш усього сам… я поясню тобі», – а тоді Джейк додав уже своїм звичайним голосом: – І що все це означає? Він хотів сказати, що це звичайна статева зрілість, дорослішання? Ні, це щось інше.

Він кусав нижню губу й стискав кулаки. Здавалося, він от-от розплачеться.

Я інстинктивно обняла його двома руками за пояс, притиснувшись обличчям до його грудей. Він був такий великий, я почувалася, немов дитина, яка обнімає дорослого.

– Джейку, все буде гаразд! – пообіцяла я. – Якщо стане гірше, ти зможеш переїхати до нас із Чарлі. Не бійся, ми щось обов’язково придумаємо!

Якусь мить він не ворушився, а тоді його довгі руки невпевнено пригорнули мене.

– Дякую, Белло, – голос його був хрипкіший, ніж завжди.

Ми стояли так якийсь час, і це зовсім не засмучувало мене; я навіть почувалася спокійною. Я давно не відчувала такого, я вже й забула, як воно, коли тебе обнімають. Це була дружба. А Джейкоб був дуже теплий.

Було якось дивно перебувати так близько до іншої людини – я маю на увазі, емоційно близько, хоча й фізична близькість була також незвичною. Це було не в моєму дусі. Як правило, я ніколи не торкалася так інших людей. Не-людей.

– Якщо ти завжди так реагуватимеш, то я засмучуватимуся частіше, – голос Джейкоба став знову життєрадісним, його сміх гуркотів над моїм вухом. Його пальці діткнулися мого волосся, м’яко й обережно.

Що ж, для мене це була тільки дружба.

Я зробила крок назад, весело сміючись, – я хотіла, щоб усе залишилося так, як є.

– Важко повірити, що я на два роки старша за тебе, – сказала я, наголосивши на слові «старша». – Біля тебе я почуваюся як гном.

Стоячи так близько до нього, я й справді змушена була задирати голову, щоб побачити його лице.

– Ти забуваєш, що зараз мені вже майже сорок.

– Ой, точно.

Він погладив мене по голові.

– Ти як маленька лялька, – дражнив він мене. – Порцелянова лялька.

Я закотила очі, зробивши ще один крок назад.

– Давай не починатимемо розмови про альбіносів.

– Белло, ти точно впевнена, що ти не одна з них? – він притулив свою червонувато-коричневу руку до моєї. Контраст був разючий. – Я ще ніколи не бачив нікого блідішого, ніж ти… хіба що за винятком… – він запнувся, і я відвела погляд, намагаючись не думати про те, що він хотів сказати.

– То ми будемо кататися – чи як?

– Певна річ, – відповіла я з більшим ентузіазмом, ніж півхвилини тому. Його незакінчене речення нагадало мені, для чого я тут.

– Гаразд, де зчеплення?

Я вказала на ліву рукоятку керма. Відпускати її було помилкою. Важкий мотоцикл захитався піді мною, ледь не впавши набік. Я знову схопилася за ручку, намагаючись тримати мотоцикл рівно.

– Джейкобе, він не стоїть рівно, – пожалілася я.

– Стоятиме, коли ти їхатимеш, – пообіцяв він. – А де в тебе гальма?

– Під правою ногою.

– Неправильно.

Він схопив мене за праву руку й сильніше притиснув пальці до перемикача ручного гальма, просто над перемикачем швидкості.

– Але ж ти казав…

– Зараз тобі потрібне саме це гальмо. І не гальмуй зараз нижнім, робитимеш це, коли освоїшся.

– Ти щось недоговорюєш, – сказала я підозріло. – А хіба обидва гальма не однаково важливі?

– Забудь про заднє гальмо, гаразд? Ось тут… – він накрив мою руку своєю долонею і притиснув гальмо до ручки. – Ось як треба гальмувати. Не забувай, – він стиснув мою руку ще раз.

– Гаразд, – погодилася я.

– Газ? Я стиснула праву рукоятку.

– А перемикач швидкостей? Я штовхнула його лівою ногою.

– Дуже добре. Гадаю, ти запам’ятала всі важелі. Єдине, що залишається, – змусити мотоцикл зрушити з місця.

– Угу, – невиразно пробурмотіла я, боячись сказати бодай слово. В шлунку якось дивно забулькотіло, і я злякалася, що голос зірветься. Я боялася. І намагалася переконати себе, що цей страх безпідставний. Я уже пройшла через усе найгірше. У порівнянні з цим нічого не може видатися таким страшним. Чого мені боятися? Зараз я розсміюся в лице самій смерті.

Мій шлунок на це не купився.

Я витріщилася на довгу брудну дорогу, обабіч якої росла зелена густа трава. Асфальт був вологий і вкритий піском. Все одно краще, ніж болото.

– Тримай пальці на зчепленні, – інструктував Джейкоб. І я поклала пальці на зчеплення.

– А тепер дуже важливий момент, – наголосив Джейкоб. – Ні в якому разі не відпускай пальців, гаразд? Уяви, що тримаєш у руках справжню гранату. Кільце висмикнуте, а граната у тебе в руках.

Я стиснула пальці ще сильніше.

– Гаразд. Як гадаєш, ти зможеш сама зрушити з місця?

– Якщо я підніму ногу, то одразу впаду, – відповіла я крізь зуби, стискаючи свою справжню гранату.

– Добре, я тобі допоможу. Тільки не відпускай зчеплення. Він зробив крок назад, а потім різко натиснув на педаль газу.

Почувся гуркіт, і мотоцикл завівся, здригаючись від дужих поштовхів. Я почала падати набік, але Джейк устиг схопити мотоцикл, перш ніж той привалив мене до землі.

– Обережно! Ти досі тиснеш на зчеплення?

– Так, – сказала я, задихаючись.

– Постав ноги назад – я попробую все спочатку.

Задля безпеки він поклав руку на заднє сидіння. Зчеплення спрацювало з четвертого разу. Я відчувала, як мотоцикл гуде і реве піді мною, немов дикий звір. Я стискала зчеплення, аж поки пальці не заніміли.

– Тепер тисни на газ, – звелів Джейкоб. – Але дуже ніжно. І не відпускай зчеплення.

Досі вагаючись, я покрутила праву рукоятку. Мотоцикл ледь-ледь рушив із місця. Він злісно ревів, немов голодний звір. Джейкоб задоволено усміхнувся.

– Ти пам’ятаєш, як переключати першу швидкість? – запитав він.

– Так.

– Тоді вперед, пробуй.

– Гаразд.

Він кілька секунд почекав.

– Ліва нога, – підказав він.

– Знаю, – сказала я, глибоко вдихаючи.

– Ти впевнена, що готова до цього? – запитав Джейкоб. – У тебе наляканий вигляд.

– Зі мною все гаразд, – обрубала я, перемкнувши швидкість на рівень нижче.

– Дуже добре, – похвалив він мене. – А тепер дуже м’яко відпускай зчеплення.

Він зробив крок назад.

– Хочеш, щоб я відпустила гранату? – недовірливо запитала я. Не дивно, що він зробив крок назад.

– Такий принцип дії. Просто відпускай, але повільно.

Тільки-но я почала послаблювати пальці на зчепленні, як одразу почула голос, який звертався до мене і не належав хлопцеві, що стояв поруч.

«Це безрозсудно, це дітвацтво і дурість», – аж кипів оксамитовий голос.

– Ой! – я здивовано розтулила рота – і відпустила зчеплення.

Мотоцикл став дибки, подався вперед, а потім упав на землю разом зі мною. Ревучий мотор миттю заглух.

– Белло? – Джейкоб із легкістю зняв важкий мотоцикл із мене. – Ти не забилася?

Але я не слухала.

«Я ж казав», – пробурмотів ідеальний, кришталево-чистий голос.

– Белло? – Джейкоб трусив мене за плечі.

– Зі мною все гаразд, – мовила я приголомшено.

• Предыдущая
• 30/97
• Следующая