Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 29

• Предыдущая
• 29/97
• Следующая

– Белло, щойно ти хотіла викликати швидку для Сема, – нагадав він мені. Я здивувалася, що він міг розпізнати когось із такої відстані.

– Я хочу спробувати, – наполягала я, вилазячи з машини.

Джейкоб схопив мене за руку.

– Не сьогодні, гаразд? Принаймні дочекаємося теплішого дня.

– Гаразд, – погодилася я. Через крижаний вітер, що подув з океану, моя рука вкрилася гусячою шкірою. – Але, будь ласка, якнайшвидше.

– Якомога швидше, – закотив він очі. – Знаєш, Белло, іноді ти поводишся так дивно.

Я зітхнула.

– Знаю.

– І ми не стрибатимемо з самого верху.

Я зачаровано спостерігала за тим, як третій із пірнальників розбігся й полетів іще далі, ніж два попередні. Він крутнувся й зробив переворот у повітрі, немов стрибав із парашутом. Він здавався абсолютно розкутим – легковажним і цілком безвідповідальним.

– Гаразд, – погодилася я. – Принаймні не першого разу. Тепер зітхнув Джейкоб.

– То ми будемо нарешті випробовувати мотоцикли чи ні?

– Звісно, що будемо, – сказала я, відриваючи погляд від останньої постаті, що залишилася на скелі. Я пристебнула ремінь безпеки й зачинила дверцята. Двигун досі працював, марно здіймаючи галас. Ми знову рушили вздовж дороги.

– То хто вони – ті божевільні хлопці? – поцікавилася я. Він видав якийсь дивний неприємний звук.

– Банда Ла-Пуша.

– У вас є банда? – запитала я й помітила, що мій голос пролунав здивовано.

Джейкоба розсмішила моя реакція.

– Не зовсім. Це ж не бандитське угрупування, вони не б’ються, вони дружелюбні, – фиркнув він. – Був тут один хлопець із резервації Макa,[5] великий такий, страшний. Так от, він продавав дітям наркотики, а Сем Юлі зі своїми прибічниками вигнали його з нашої землі. Вони дуже переймаються нашою землею, гонором племені… аж деколи доходить до смішного. Найгірше те, що старійшини ставляться до них серйозно. Ембрі каже, що вони іноді зустрічаються з Семом, – він похитав головою, на обличчі читалась непокора. – Ембрі також чув від Лі Клірвотер, що вони називають себе «захисниками» чи щось таке.

Руки Джейкоба стиснулися в кулаки, наче він хотів надавати комусь стусанів. Я ще ніколи не бачила його таким.

Я здивувалася, почувши ім’я Сема Юлі. Я не хотіла знову згадувати свої нічні кошмари, тому сказала, щоб змінити тему:

– Ти їх недолюблюєш.

– Невже це так помітно? – запитав Джейк з іронією.

– Ну, не схоже на те, щоб вони чинили щось погане, – я намагалася його заспокоїти, повернути йому веселий гумор. – Просто банда святенників, які всіх дратують.

– Так, дратують – це годяще слово. Вони завжди виділяються – наприклад, стрибки зі скелі. Вони поводяться як… як… навіть не знаю. Як круті хлопці. Якось минулого семестру ми з Ембрі та Квілом ходили по крамницях, аж раптом з’явився Сем зі своїми послідовниками, Джаредом та Полом. Квіл ляпнув щось, ти ж знаєш, який у нього довгий язик, і це розізлило Пола. Його очі потемніли, він ніби вищирився – ні, він показав зуби, а не вищирився, – він так оскаженів, що його аж трусило. Але Сем поклав руку йому на груди і похитав головою. Якийсь час Пол дивився на нього, а потім заспокоївся. Чесно, все виглядало так, наче Пол хотів роздерти нас на шматки, а Сем стримав його, – він застогнав. – Як у поганенькому вестерні. Ти ж знаєш, Сем досить кремезний хлопець, йому двадцять. Але Полу всього шістнадцять, він нижчий за мене і худіший за Квіла. Гадаю, будь-хто з нас зумів би його провчити.

– Круті хлопці, – погодилась я. Перед моїми очима постала чітка картина, так ясно Джейкоб описав усе. І це нагадало мені дещо… три високі темношкірі чоловіки мовчки стоять у вітальні мого батька. Картинка розмита, бо моя голова лежить на канапі, а наді мною схилилися лікар Джеранді й Чарлі… Може, це була банда Сема?

Я швидко заговорила, щоб уникнути неприємних спогадів.

– Невже Сем не застарий для таких речей?

– Так, він уже мав їхати в коледж, але залишився тут. І ніхто навіть не дорікнув йому за це. У старійшин мало не стався напад, коли моя сестра покинула університет і вийшла заміж. Але ж ні, Сем Юлі завжди правий.

На Джейковому обличчі з’явився гнів, я ніколи не підозрювала, що він здатний на таке почуття.

– Це все справді дратує і… звучить дивно. Але все одно я не розумію, чому ти приймаєш усе на свій рахунок.

Я зазирнула йому в обличчя. Сподіваюся, я не образила його почуттів. Раптом він заспокоївся і глянув у вікно.

– Ти проґавила поворот, – сказав він спокійно. Я розвернулася, мало не наїхавши на дерево, бо почала розвертатися на середині дороги.

– Дякую за попередження, – пробурмотіла я, вирулюючи на бічну дорогу.

– Вибач, я не звернув уваги. Якийсь час ми мовчали.

– Можеш зупинитися десь отут, – сказав він м’яко.

Я заглушила мотор. У вухах дзвеніла тишина. Ми вийшли з пікапа, і Джейкоб обійшов машину, щоб витягнути мотоцикли. Я намагалася роздивитися вираз його обличчя. Щось його непокоїло. Мабуть, я зачепила болюче місце.

Він натягнуто усміхнувся й підштовхнув мені червоного мотоцикла.

– З днем народження! Краще пізно, ніж ніколи. Ну що, готова?

– Гадаю, що так.

Коли я усвідомила, що мені треба сісти на мотоцикл, то злякалася.

– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Джейк. Я обережно притулила свій мотоцикл до пікапа, поки він ішов по свій.

– Джейку… – я вагалася, коли він повернувся, обійшовши пікап.

– Так?

– Що тебе непокоїть? Я маю на увазі те, що стосується Сема. Може, є ще щось?

Я спостерігала за його лицем. Він скривився, але, здається, не розізлився. Джейк подивився собі під ноги й кoпнув переднє колесо свого мотоцикла – здається, він тягнув час.

Тоді зітхнув.

– Справа в тому… як вони ставляться до мене, – тепер слова полилися рікою. – Ти ж знаєш, рада старійшин має складатися з рівних, але якби там був ватажок, ним, безперечно, був би мій батько. Я ніколи не розумів, чому люди так ставляться до нього. Чому його думка найважливіша. Як була свого часу думка його батька й батька його батька. Мій прадід, Ефраїм Блек, був останнім нашим вождем, і можливо, тому всі так прислухаються до Біллі… Але я такий, як і всі. Ніхто ніколи не ставився до мене по-особливому… дотепер. Це насторожило мене.

– Сем ставиться до тебе якось по-особливому?

– Ага, – відповів він, кинувши на мене стурбований погляд. – Він дивиться на мене так, наче чекає чогось… ніби я маю приєднатися до їхньої дурної банди. Він приділяє мені більше уваги, ніж будь-кому іншому. Ненавиджу це.

– Ти не мусиш ні до кого приєднуватися, – сказала я, у моєму голосі відчувалася злість. Це справді засмучувало Джейкоба й бісило мене. Та за кого вони себе мають, ці «захисники»?

– Так, – його нога продовжувала ритмічно стукати по колесі.

– Що? – я могла побитися об заклад, що було ще щось. Він насупився, його брови вигнулися в дві дуги, й він подивився на мене якось сумно, ба навіть схвильовано.

– Це все через Ембрі. Останнім часом він мене уникає.

Думки якось не в’язалися, але я подумала: може, проблема в мені, може, через мене у Джейка неприємності з друзями?

– Ти проводиш забагато часу зі мною, – нагадала я. Невже я така егоїстка? Я ж його монополізувала.

– Ні, справа зовсім не в цьому. Він уникає не тільки мене, але й Квіла і всіх інших також. Ембрі не ходив до школи цілий тиждень, але ми так і не змогли застати його вдома. А коли він повернувся, він… він мав дивний вигляд. Був наляканий. Ми з Квілом намагалися його розпитати, в чому справа, але він не захотів говорити з жодним із нас.

Я дивилася на Джейкоба, тривожно прикусивши губу, – він і справді був наляканий. Але він не дивився на мене. Він витріщився на свою ногу, яка кoпала колесо, так наче вона належала комусь іншому. Ритм ударів пришвидшувався.

– Аж раптом цього тижня ми помітили, що Ембрі почав дружити з Семом та рештою його банди. Сьогодні він був із ними на скелі, – Джейків голос був низький і напружений.

• Предыдущая
• 29/97
• Следующая