Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 25
- Предыдущая
- 25/97
- Следующая
Джейкоб фиркнув.
– Здається, зовсім недавно ти говорив те саме про рагу.
В хаті було людно. Гаррі Клірвотер також був там разом зі своєю сім’єю – дружиною Сью, яку я смутно пам’ятала з літніх канікул, та двома дітьми. Лі – старша дочка – була на рік молодша за мене. Я вважала її дуже вродливою – ідеальна бронзова шкіра, блискуче чорне волосся і чорні довгі-довгі вії. Коли ми зайшли, вона тримала телефонну трубку, і так тривало цілий вечір. Сету – молодшому синові Гаррі – було чотирнадцять; здається, він обожнював Джейкоба і ловив кожне його слово.
Нас було забагато, щоб поміститися за кухонним столом, тож Чарлі та Гаррі винесли крісла надвір, і ми їли спагеті, тримаючи тарілки на колінах, при тьмяному світлі, що лилося з відчинених дверей. Хлопці говорили про полювання, а Гаррі й Чарлі складали рибальські плани. Сью дражнила свого чоловіка, підколювала його надмірною любов’ю до холестерину і намагалася змусити, щоправда безуспішно, їсти більше зелені. Джейкоб балакав переважно зі мною та Сетом, який постійно нагадував про себе, коли Джейкоб на якусь мить замовкав. Чарлі крадькома спостерігав за мною; в його погляді читалося вдоволення і водночас якась невиразна тривога.
Наша компанія була досить шумною, й іноді було важко зрозуміти, хто що говорить, сміх від одного жарту виливався в інший. Мені не довелося багато розмовляти, переважно я сміялася, бо так мені хотілося.
Коли вечеря закінчилася, я відчула, що не хочу звідси їхати.
Але це був штат Вашингтон, і невпинні дощі розігнали нашу дружну компанію; вітальня Біллі була замала, щоб вмістити нас усіх. Довелося роз’їжджатися. Чарлі приїхав сюди разом із Гаррі, тож додому ми поверталися вдвох у моєму пікапі. Він запитав, як я провела день, і я відповіла майже правду – ми з Джейкобом їздили по запчастини, а потім я спостерігала за роботою у гаражі.
– Коли ти знову поїдеш до нього? – поцікавився Чарлі, намагаючись надати своєму голосу байдужості.
– Гадаю, завтра після школи, – сказала я. – Візьму з собою домашнє завдання і зроблю його там, не хвилюйся.
– Звісно, що візьмеш, – сказав він серйозно, намагаючись приховати своє вдоволення.
Коли ми приїхали додому, я почала нервувати. Я не хотіла йти нагору. Джейкоб грів мене своєю присутністю, але зараз його не було поруч, і мене почала охоплювати тривога. Я була впевнена, що мені не випаде такого щастя – другої спокійної ночі поспіль.
Для того, щоб хоч якось відтягнути час сну, я перевірила електронну пошту; там було повідомлення від Рене.
Вона писала про свої щоденні клопоти, про новий книжковий клуб, у який вступила (виявляється, вона уже кинула заняття йогою), про те, як цілий тиждень працювала у школі та встигла скучити за своїми малятами з дитсадка. Писала, що Філ задоволений новою тренерською роботою і що вони планують провести свій другий медовий місяць у Диснейленді.
Я помітила, що її лист скидався більше на звіт, ніж на звичайний лист матері до своєї доньки. Враз мене почали гризти муки совісті. Гарна я дочка – коли я востаннє писала Рене?
Я одразу ж відписала, детально відповідаючи на кожне її запитання і дописуючи багато чого від себе. Я описала макаронну вечірку в Біллі вдома і розказала про те, як спостерігала за Джейкобом і трошки заздрила його вмінню складати щось путяще з купи залізяччя. Я навіть не подумала, як сильно цей лист відрізнятиметься від тих, які я писала кілька місяців тому. Я не могла згадати, що писала їй тиждень тому, але впевнена, що там не було нічого приємного. Що більше я про це думала, то гірше почувалася винною. Тепер я приділятиму їй серйознішу увагу.
Я засиділася до ночі, зробивши більше домашнього завдання, ніж нам задали. Та ні моя навмисна відмова від сну, ні час, проведений із Джейкобом, – коли я почувалася майже щасливою, – не змогли забезпечити другу поспіль ніч без сновидінь.
…Я здригнулась і прокинулася, подушка заглушила мій крик.
Тьмяне ранкове світло просочувалося у моє вікно крізь густий туман, а я лежала в ліжку й намагалася прийти до тями. Цієї ночі мені наснився дещо інакший сон, і я силкувалася його згадати.
Цього разу я була в лісі не сама. Та м був Сем Юлі – чоловік, який знайшов мене тієї ночі й виніс із лісу на руках. Це був дивний неочікуваний поворот подій. Його чорні очі були сповнені злості й ховали в собі якусь таємницю, якою він не збирався зі мною ділитися. Охоплена панікою, я злякано втупилась у нього. Його постать була якась нечітка, розмита. І я боялася його, хоча він нічого не робив, а просто стояв і дивився на мене. На відміну від реальності, він навіть не запропонував мені своєї допомоги.
Під час сніданку Чарлі постійно позирав на мене. Я ж намагалася ігнорувати пильний погляд. Гадаю, я це заслужила. Він же ж не міг не хвилюватися. Мине, мабуть, не один тиждень, перш ніж він припинить шукати в мені ознаки колишнього заціпеніння, а я перестану про це думати. Зрештою, я й сама усвідомлю, коли почну знову перетворюватися на зомбі. Двох днів не достатньо, щоб повністю вилікуватися.
В школі все було навпаки. Тепер ніхто не звертав на мене уваги.
Пам’ятаю свій перший день у старшій школі в Форксі – як я хотіла стати сірою мишкою, злитися з сірим асфальтом, немов хамелеон-переросток. Здається, моє бажання збулося за рік потому, як я його загадала.
Здавалося, що мене взагалі не існувало. Навіть учителі дивилися на мене так, немов я була порожнім місцем.
Увесь ранок я прислухалася до розмов навколо мене. Намагалася вловити, що діється навкруги. Та жодна з розмов не стосувалася мене, тож я здалася.
Джесика навіть не глянула на мене, коли я всілася біля неї на математиці.
– Привіт, Джес, – сказала я з удаваною байдужістю. – Як провела вихідні?
Вона з недовірою зиркнула на мене. Невже вона досі сердиться? Чи, може, як і всі інші, не хоче мати справу з ненормальною?
– Супер, – сказала вона, потупившись у книжку.
– Це добре, – пробурмотіла я.
Тільки тепер я втямила значення виразу «холодний прийом». Я відчувала, як із вентиляційних люків підлоги дме тепле повітря, але мене все одно трусило від холоду. Я зняла куртку зі спинки крісла й накинула на плечі.
На четвертому уроці нас трохи затримали, і коли я прийшла в кафетерій, мій столик був уже зайнятий. Там були Майк, Джесика та Анжела, Конор, Тайлер, Ерик і Лорен. Кеті Маршал, руда дів чинка з молодшого класу, яка мешкала неподалік від мене, сиділа між Ериком та Остіном Марксом – старшим братом того хлопчика, який віддав мені мотоцикли. Цікаво, відколи це вони сидять тут?
Я почала злитися сама на себе. Мабуть, минулого семестру я цілком поховала себе для всіх своїх друзів.
Ніхто й не подивився, коли я сіла біля Майка, навіть незважаючи на різкий звук, який сполохав кафетерій, коли я відсувала крісло.
Я намагалася включитися в розмову. Майк та Конор говорили про спорт, тож я одразу полишила цю ідею.
– А де сьогодні Бен? – запитала Лорен в Анжели. Мене це зацікавило і я почала прислухатися. Цікаво, це означає, що Анжела та Бен досі разом?
Я ледве впізнала Лорен. Вона обстригла своє світле волосся кольору пшениці – тепер вона була підстрижена дуже коротко, ззаду скидалася на виголеного хлопчика. Ніколи не думала, що вона на таке здатна. Цікаво, чому вона це зробила? Може, в її волоссі заплуталася жувальна гумка? А може, вона продала свої коси? Або перед фізкультурою зібралися всі ті учні, яким вона набридала, і поголили її? Я подумала, що негарно з мого боку судити її зараз, спираючись на свої попередні враження про неї. Хай там як, а вона виявилася милою дівчиною.
– У Бена розлад шлунку, – сказала Анжела своїм тихим спокійним голосом. – На щастя, нічого серйозного. Хоча вчора йому було й справді дуже зле.
Анжела також змінила зачіску. Нарешті вона позбулася своїх різних по довжині хвостиків.
– А що ви робили на цих вихідних? – запитала Джесика. Здавалося, відповідь її зовсім не цікавила. Б’юсь об заклад, таким чином вона хотіла зробити вступ до історії про свої вихідні. Цікаво, чи згадає вона про те, що ми з нею їздили до Порт-Анджелеса, коли я сиджу в кількох метрах від неї? Чи, може, я стала такою невидимою, що вони обговорюватимуть мене в моїй же присутності?
- Предыдущая
- 25/97
- Следующая
