Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 24

• Предыдущая
• 24/97
• Следующая

Надворі лило як із відра. Довелося їхати повільніше, ніж хотілося; я майже нічого попереду не бачила. Та зрештою я дісталася будинку Джейкоба. Я ще не встигла заглушити мотор, як двері дому розчинилися навстіж, і назустріч мені вибіг Джейкоб із величезним чорним парасолем.

Він тримав його над моєю головою, поки я вилазила з машини.

– Дзвонив Чарлі – сказав, що ти уже виїхала, – пояснив Джейкоб, усміхаючись.

Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи цього, я усміхнулася йому у відповідь. Незважаючи на крижані краплі дощу, що стікали по моїх щоках, на мене нахлинуло дивне почуття вдячності.

– Привіт, Джейкобе.

– Гарна ідея – запросити Біллі.

Він підняв руку, щоб дати мені п’ять. І засміявся – так високо мені довелося підстрибнути, щоб поцілити в його долоню.

Через кілька хвилин Гаррі заїхав по Біллі, як я й пропонувала. Джейкоб показав мені свою маленьку кімнату, поки всі роз’їжджалися.

– То що робитимемо тепер, містере Гудренч?[4] – запитала я, щойно за спиною Біллі зачинилися двері.

Джейкоб витягнув із кишені складений у кілька разів папірець і розгорнув його.

– Спершу сходимо на сміттєзвалище, може, нам поталанить і ми щось знайдемо там. Бо ремонт може влетіти нам у копієчку, – попередив він. – Треба вельми постаратися, щоб ці мотоцикли знову завелися.

На моєму обличчі не промайнуло хвилювання, тож він продовжив:

– Я маю на увазі, що це може коштувати більше ста доларів.

Я витягнула з кишені чекову книжку, трохи помахала нею і сказала, дивлячись йому в очі:

– Жодних проблем. Це був дуже дивний день. Я була цілком задоволена собою.

Навіть на звалищі під зливою та по коліна в болоті я раділа кожній миті життя. Спочатку мені здавалося, що то був післяшоковий стан, та в будь-якому разі таке пояснення занадто малоймовірне.

Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.

Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.

Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.

– Твоє стерео поламалося? – поцікавився він.

– Так, – збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.

– Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…

– Це моя робота, – визнала я. Він засміявся.

– Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.

– Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.

Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.

Звідти ми подалися в крамницю запчастин Чекера в Гоквіємі. Поїздка по звивистій дорозі на південь у моєму пікапі забрала дві години, але в компанії Джейкоба час летів непомітно. Він торохкотів про своїх друзів та школу, а я його розпитувала. Я не прикидалася, мені було справді цікаво чути те, що він розповідав.

– Я тільки те й роблю, що всю дорогу теревеню, – поскаржився він, завершивши розказувати довгу історію про Квіла та халепу, в яку той ускочив, запросивши на побачення дів чину старшокласника. – Чому ти увесь час мовчиш? Що новенького у Форксі? Мабуть, там цікавіше, ніж у Ла-Пуші?

– Зовсім ні, – зітхнула я. – Там насправді не трапляється нічого яскравого. Твої друзі набагато цікавіші, ніж мої. Мені подобаються твої друзі. Квіл такий смішний.

Він насупився.

– Гадаю, ти також подобаєшся Квілу. Я засміялася.

– Він трохи замалий для мене. Обличчя Джейкоба спохмурніло ще сильніше.

– Він не дуже й молодший від тебе. Всього на рік і кілька місяців.

У мене було відчуття, що ми уже говоримо не про Квіла. Я відповіла веселим тоном, піддражнюючи:

– Взагалі-то так, але якщо зважити на відмінність у розвитку хлопців і дівчат, то чи не слід рахувати у собачих роках: рік за сім? І вийде, що я десь так на дванадцять років старша.

Він засміявся, закотивши очі.

– Ти мене дражниш. Та перш ніж вважати себе дорослою, тобі доведеться ще трохи підрости. Ти така маленька, я б не дав тобі й десяти років.

– Метр шістдесят два – чудовий зріст, – мовила я. – Я не винна, що ти такий вимахав.

Ми сміялися всю дорогу до Гоквієма, сперечаючись, як правильно визначати вік. Я втратила два роки, бо не знала, як змінити колесо, але повернула собі один рік, коли сказала, що веду домашню бухгалтерію. Це тривало, аж поки ми не приїхали до Чекера. Тут Джейкобу слід було зосередитися. Ми знайшли все необхідне по списку, і Джейкоб сказав, що тепер може братися до серйозної роботи.

На той час як ми повернулися в Ла-Пуш, мені було двадцять три, а Джейкобу – тридцять. Перевага була явно на його боці.

Я так і не забула причини, з якої все це затіяла. І хоча я була задоволена й почувалася набагато краще, ніж раніше, я так і не відмовилася від свого задуму з мотоциклами. Я досі намагалася обдурити Джейкоба. Мені все було байдуже. І я збиралась поводитися безрозсудно настільки, наскільки це можливо у Форксі. Я не хотіла бути єдиною стороною, яка дотримується розірваної угоди. І навіть не очікувала, що час, проведений із Джейкобом, допоможе мені змінитися, як мені здавалося, на краще.

Біллі ще не повернувся, тож нам не довелося викручуватися й непомітно розвантажувати наш багатий улов. Ми акуратно поскладали всі деталі на пластикову підлогу біля валізи з інструментами, і Джейкоб одразу ж узявся до роботи. Він продовжував говорити й сміятися, а тим часом його пальці спритно вертіли поскладані перед ним деталі.

У нього були справді золоті руки. Вони здавалися завеликими для такої делікатної роботи, але він виконував її з абсолютною точністю та легкістю. В роботі він виглядав майже витончено. І зовсім навпаки, коли він просто стояв, його зріст та величезні ступні робили його незграбним.

Квіл та Ембрі більше не з’являлися в гаражі, мабуть, на них справила враження вчорашня погроза Джейкоба.

День минув дуже швидко. За дверима гаража стемніло так скоро, що я й не помітила, і нас покликав Біллі.

Я миттю підскочила, щоб допомогти Джейкобу заховати запчастини, але вагалася, не знаючи, що мені можна чіпати.

– Просто залиш, – сказав він. – Я зроблю все сам сьогодні ввечері.

– Не забудь про домашні завдання, – сказала я, почуваючись трохи винною. Я не хотіла, щоб у нього були неприємності. Адже план по ремонту мотоциклів належав мені.

– Белло?

Обидві наші голови смикнулися вгору, коли з-за дерев до нас долинув голос Чарлі.

– Чорт, – пробурмотіла я. – Вже йдемо! – гукнула я в бік будинку.

– Ходімо, – усміхнувся Джейкоб, отримуючи явне задоволення від нашої витівки.

Він вимкнув світло, і на якусь мить я мов осліпла. Джейкоб узяв мене за руку і вивів із гаража, легко знайшовши знайому стежку між деревами. Його рука була грубувата, але дуже тепла.

Незважаючи на стежку, все одно ми обоє кілька разів спіткнулися в темноті. Тож коли в полі зору з’явився будинок, ми досі голосно реготали. Ми сміялися щиро, від душі, і це було справді чудово. Сподіваюся, Джейкоб не помітив, що мій сміх іноді переходив ув істеричний. Я вже майже відвикла радіти і не могла себе контролювати.

Чарлі стояв на маленькій веранді у задньому дворику, а Біллі сидів поруч у дверному проході.

– Привіт, тату, – сказали ми одностайно, і це спричинило ще один вибух сміху.

Чарлі з широко розплющеними очима роздивлявся велику долоню Джейкоба, яка тримала мою.

– Біллі запросив нас на обід, – сказав він відсутнім тоном.

– На спагеті по моєму суперособливому рецепту, який передавався з покоління в покоління, – мовив Біллі поважно.

• Предыдущая
• 24/97
• Следующая