Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 26

• Предыдущая
• 26/97
• Следующая

– В суботу ми збиралися влаштувати пікнік… але потім передумали, – сказала Анжела. В її голосі було щось таке, що мене зацікавило. Джес також це помітила.

– Як шкода, – сказала вона і вже збиралася перейти до своєї історії, але я була не єдина, хто звернув увагу на дивні нотки в голосі Анжели.

– А що трапилося? – втрутилася Лорен.

– Ну, – мовила Анжела вагаючись, хоча я не пам’ятаю, щоб вона колись вагалась. – Ми подалися на північ, майже доїхали до гарячих джерел – там є хороша місцина, за милю від стежини. Але на півдорозі туди… ми побачили щось дивне.

– Побачили щось? Що це було? – Лорен звела свої світлі брови до перенісся. Здається, навіть Джес нашорошила вуха.

– Не знаю, – сказала Анжела. – Ми гадаємо, що то був ведмідь. В усякому разі, він був чорний і, здається… дуже великий.

Лорен фиркнула.

– О, і ви туди ж!

В її очах з’явилася злісна посмішка, і я вирішила, що це їй не на користь. Очевидно, зачіска – єдине, що вона змінила.

– Минулого тижня Тайлер торочив мені те саме.

– Ведмеді не з’являються так близько від населених пунктів, – сказала Джесика, стаючи на бік Лорен.

– Та невже? – запротестувала Анжела тихим голосом, опустивши очі додолу. – А ми справді його бачили.

Лорен захихотіла. Майк досі говорив із Конором, не звертаючи уваги на дівчат.

– Я знаю, що вона каже правду, – мовила я нетерпляче. – В суботу в крамницю заходив мисливець, який також бачив ведмедя, Анжело. Він сказав, що той ведмідь величезний і чорний і блукає недалеко від міста, правда, Майку?

На якусь мить запанувала абсолютна тиша. Всі, хто сидів за столом, здивовано витріщилися на мене. Кеті, новенька, роззявила рота і сиділа так, немов вона стала свідком вибуху абощо. Ніхто не ворушився.

– Майку? – пробурмотіла я приголомшено. – Пам’ятаєш того хлопця, який розповідав нам про ведмедя?

– Ну-у, так, – сказав Майк, запнувшись. Не знаю, чому він дивився на мене таким дивним поглядом. Я ж говорила з ним на роботі, правда? Говорила ж? Принаймні мені так здавалося…

Нарешті Майк отямився.

– Так, той хлопець казав, що бачив велетенського чорного ведмедя неподалік од стежки – більшого, ніж гризлі, – запевнив він.

– Гм… – мовила Лорен, потім обернулася до Джесики і змінила тему.

– Ти вже отримала відповідь із Каліфорнійського університету? – запитала вона.

Тепер усі, окрім Майка та Анжели, слухали її. Анжела несміливо усміхнулася мені, і я поквапилася послати їй усмішку у відповідь.

– То що ти робила на вихідних, Белло? – поцікавився Майк. У його тоні відчувалася якась дивна настороженість.

Всі, окрім Лорен, подивилися на мене, очікуючи відповіді.

– У п’ятницю ввечері ми з Джесикою їздили в Порт-Анджелес дивитися фільм. Частину суботи і майже всю неділю я провела в Ла-Пуші.

Розгублені погляди блукали між мною та Джесикою. Здається, Джес нервувала. Цікаво, вона хотіла, щоб ніхто не здогадався про нашу з нею поїздку, чи просто хотіла розказати про все сама?

– І який фільм ви дивилися? – запитав Майк, усміхаючись.

– «Мертву точку» – той, що про зомбі, – я задоволено усміхнулася. Може, мені ще вдасться виправити ту шкоду, яку я заподіяла собі протягом останніх кількох місяців.

– Я чув, що фільм дуже страшний. Як гадаєш, це правда? – було очевидно, що Майк хотів продовжити нашу розмову.

– В самому кінці Белла так налякалася, що втекла із залу, – вставила Джесика, хитро вищирившись.

Я усміхнулася, намагаючись надати своєму обличчю збентеженого виразу.

– Було дуже страшно.

Майк продовжував ставити мені різні запитання, аж поки не закінчився ланч. Зрештою всі почали говорити між собою, хоча досі час від часу поглядали на мене.

Анжела говорила переважно зі мною та Майком, і коли я підвелася, щоб віднести тацю, вона попрямувала за мною.

– Дякую, – сказала вона пошепки, коли ми відійшли від столика.

– За що?

– За те, що втрутилася, що заступилася за мене.

– Без проблем.

Вона зосереджено подивилася на мене, але не образливо, а на зразок «всяке може з людиною статися», і запитала:

– В тебе все гаразд?

Ось чому для поїздки в Порт-Анджелес я вибрала Джесику, а не Анжелу, – хоча Анжела мені завжди подобалася більше. Анжела була занадто чутлива.

– Не зовсім, – визнала я. – Але мені вже краще.

– Я дуже рада, – сказала вона. – Я вже скучила за тобою.

В цей час Лорен та Джесика повільно пройшли повз нас, і я почула, як Лорен голосно прошепотіла: «Яка радість, наша Белла повернулась!»

Анжела обернулась до них і закотила очі, а потім усміхнулась мені підбадьорливо. Я зітхнула. Здається, все почало налагоджуватися.

– Яке сьогодні число? – раптом поцікавилась я.

– Сьогодні дев’ятнадцятого січня.

– Гм…

– І що з того? – запитала Анжела.

– Вчора виповнився рівно рік, як я перевелася в нашу школу, – подумала я вголос.

– Відтоді майже нічого не змінилося, – пробурмотіла Анжела, дивлячись на Лорен та Джесику.

– Знаю, – погодилася я. – Щойно я подумала про те ж саме.

Я не була впевнена, що в дідька тут роблю. Чи намагалася я знову увійти в стан заціпеніння і перетворитися на зомбі? А може, я стала мазохісткою і почала отримувати задоволення від тортур? Я повинна їхати прямісінько в Ла-Пуш. Біля Джейкоба я почувалася набагато краще. І навіщо я роблю це?

Та все марно, я продовжувала їхати вузькою зарослою дорогою, що петляла між дерев, які здіймались наді мною зеленою живою аркою. Мої руки тремтіли, тож я сильніше вхопилася за кермо.

Я знала, що однією з причин того, що відбувається, був мій нічний кошмар; і хоча зараз я не сплю, порожнеча з того сну гризе мої нерви, немов собака улюблену кістку.

Та м був хтось, кого я повинна розшукати. Недосяжний і неможливий, байдужий і розгублений… але він був там. Я повинна в це вірити.

Була ще одна причина – дивне відчуття, що все повторюється, навіть дати співпадають. Я помітила це ще в школі. Це дивне відчуття… Я немов починала все спочатку – я стала думати, як би склався мій перший день у школі, якби того дня в кафетерії я була зовсім звичайною людиною.

У моїй голові крутилися слова, я радше бачила їх, аніж чула: Все буде так, наче мене й не існувало.

Я обманювала себе, визнаючи лише дві причини свого приїзду сюди. Не хотіла визнати головного. Бо це означало б, що я несповна розуму.

А правда крилася в тому, що я хотіла знову почути його голос, як у дивній галюцинації того вечора, в п’ятницю. В ту коротку мить голос його лунав реально, а не як бляклий спогад. Він був ідеальний та лагідний, зовсім не схожий на тьмяне відлуння моїх спогадів. А головне – він не завдавав мені болю. Це не триватиме довго, я знаю, що біль мене обов’язково наздожене, тому було геть нерозумно з мого боку сюди їхати. Але ті дорогоцінні моменти, коли я могла знову чути його, були невимовним блаженством. Я обов’язково повинна знайти спосіб, щоб це повторити. І сподівалася, що ефект дежа вю допоможе мені. Тож тепер їхала до знайомого дому. Як довго я не була в цьому злощасному місці!

Густі як на джунглі зарості билися в лобове скло. Дорога все тягнулася й тягнулася. Я почала нервувати і додала швидкості. Скільки часу я вже їду? Хіба я вже не повинна була дістатися будинку? Дорога так заросла, що я її не впізнала.

А якщо я його не знайду? На саму тільки думку про це я затремтіла. А якщо і цей доказ стерто з лиця землі?

Раптом я помітила просвіток між дерев, який так шукала, але він був зовсім не такий, як раніше. Природа швидко взяла під контроль залишену без нагляду землю. Височенна папороть пробралася на газон навколо дому, розрослася поряд із кедрами й загородила широку під’їзну доріжку. Здавалося, галявина потопала в зелених, по сам пояс хвилях.

Будинок був на місці, але він став зовсім не такий, як раніше. І хоча ззовні нічого не змінилося, темні вікна сповіщали про порожнечу всередині. Це було жахливе видовище. Вперше цей прегарний будинок видався мені схожим на пристанище вурдалаків.

• Предыдущая
• 26/97
• Следующая