Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/61
• Следующая

— А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?

— Прохання у мене до тебе, друже.

— Не міг дочекатися дня. Кажи!

— Скусате прего, сеньйор ^[10] . — Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. — Справа термінова. Невідкладна.

— Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. — Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.

Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.

— Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.

— Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?

— Інструкцій на всі випадки не настачишся. Наказано будь-що переправити.

— Не розумію. При чому ж тут я?

— Та ти прокинувся чи ще спиш? — старий легенько поторсав Івана за плече. — Прокинься!

— Не сплю. Голова світла, а твоє діло темним здається.

— Допомога твоя потрібна.

— Таке сказав! Чим же я мушу допомогти? Людина я тут нова, підпільна, а ти…

— Можеш! Хотів через гори переправити та передумав. Небезпечно. Шансів мало на успіх. Нехай ідуть через Тису. Під водою. По дну. Як жаби. Зрозумів тепер, яка допомога потрібна?

— Зрозумів, але… «жаб'яча» шкура в мене одна-однісінька. Та й не розстанусь я з нею, мені в ній повертатися треба.

— Не потрібна вона, твоя шкура.

— А як же?

— Зроби п'ять дихальних трубок, натренуй хлопців дихати під водою і проведи по Тисі на той берег.

— Не можу. Не маю права. Мою особу тільки ти можеш лицезріти.

— Надійні угорці. Головою ручуся.

— Може й так, але… Хто такі?

— Ненавидять радянський серп і молот, ненавидять угорську зірку. Очолює п'ятірку — Ладислав Бенчик. Скажений хлопець. Син колишнього власника виноградників.

— А решта?

— Мають коріння в Берліні, Відні і навіть в Америці.

— Непогано. Треба допомогти. Коли потрібні трубки?

— Чим швидше, тим краще.

— Сьогодні зроблю. Але натаскувати твоїх «березневих юнаків», пробач, не буду. Нехай самі тренуються… у діжці з водою. Просто і дешево. Я теж спочатку тренувався. Наука не хитра, швидко навчаться. А коли будуть готові, попливемо. Під водою вони мене не роздивляться.

— Можна й так. Згоден!

— А переправа надійна є? З доброю глибиною і безпечними переходами?

— Облюбував. Ось! — Старий поклав перед Іваном папір з кольоровою картою острова.

Дунай Іванович зосереджено розглядав карту і в думці радів. Ось і кінець відрядженню. Господар явки сам усе розповів. Незабаром у залізну пастку, встановлену на Тисі, заповзуть і п'ятеро його годованців.

Старий показав олівцем на малюнку.

— Це Млиновий острів. Тут день і ніч крутяться колеса водяного млина. Усю округу обслуговує. На острові завжди багато селянських підвід з кукурудзою, пшеницею. Мої хлопці, не привертаючи уваги, привезуть молоти зерно та й заночують… Пірнати треба ось тут. Дивись! Тиса розгалуджується на два рукави: один омиває угорський берег і Млиновий острів, другий іде в прикордонний тил. Пірнете в радянському тилу, а через десять хвилин вийдете в Угорщині, біля дамби.

— Вдала переправа. Що ж, діятимемо. Матеріал для трубок дістав?

— Зараз принесу. І сніданок візьму.

Господар з незвичною для себе енергією, не відчуваючи старості, вискочив з підвалу.

Дунай Іванович зняв із свічки нагар, подмухав на обпалені пальці і його безкровні, міцно стиснуті губи злегка розтулились у посмішці.

Після сніданку Дунай Іванович зробив дихальні трубки, віддав їх старому.

— Не доспав, очі злипаються, — позіхаючи, сказав він.

За хвилину він уже міцно спав.

І… не прокинувся.

Все, здавалося, передбачив Дунай Іванович. Діяв як Дорофій Глібов. І все-таки попався. Не знав він і не міг знати, що «Білий» має таємний розпізнавальний знак.

Повне довір'я викликав у нього Іван, але він вирішив перевірити. З цією метою усипив поринача, стягнув з його могутніх плечей піджак, висмикнув заправлену в штани сорочку, задер її, підняв ліву руку Івана і похолов. Під пахвою не було шифрованого знака. Старий не вірив своїм очам. Повинен бути. Освітив ліхтарем темну, порослу золотистим пушком впадину, придивлявся, часто закліпав сльозавими очима, протер спиртом під рукою Івана.

Нічого! Ніякого натяку на знак. Чисто.

Кілька хвилин він сидів нерухомо, роздумував. Так, це пастка, безсумнівно. Не спрацювала, на щастя. Холостий заряд. Але ще може спрацювати, його оточили звичайно, з усіх боків. Що ж робити?

На свічці потріскував гніт. Розтоплений віск важкими прозорими краплями падав на блідий лоб сплячого і зразу ж застигав.

Старий обшукав поринача. Все, що знайшов, переклав у свої кишені. Навіть сірники і сигарети взяв. Потім, на волі, розбереться, що треба викинути, що лишити.

У підземній тиші невтомно вистукував час Іванів світний годинник. Нетутешній. Швейцарський. «Лонжин».

«Навіть це передбачив, хитрун! І не перехитрив».

Почуття смертельної небезпеки все ще холодило душу «Говерли». Проте воно не потьмарило йому розуму, не позбавило здатності упитися торжеством своєї перемоги. Не обманутий до кінця! Живий! І житиме, а цей…

ІЛ-14 приземлився на твердій солончаковій площадці на околиці Ангори.

Відкритий газик застави, лишаючи позаду густу гриву рудувато-сизого пилу, мчав вибоїстою дорогою до степового аеродрому. На повному ходу, заскрипівши гальмами, він зупинився біля літака.

З літака вийшов Громада. Смолярчук підбіг до генерала, коротко доповів про подію.

Генерал подивився на Дунай, де порушили кордон, і спокійно, звичним голосом, уточнюючи обстановку, запитав:

— Скільки їх?

— Четверо, товаришу генерал. Три сліди рядом, четвертий окремо. Всі чоловіки. Пішли в тил. Дунай перетнули плавзасобами. Знайшли в кущах човен, метрів за двадцять од місця порушення, вниз по течії.

— Коли саме прорвалися?

— На світанні, годині о четвертій.

— Хто інструктор собаки-шукача?

— Рядовий Щербак.

— Щербак? Той самий?

— Так точно.

Громада подивився на годинника, постукав по склу нігтем і нахмурився.

— В чому ж справа? Чому досі не схопили порушників?

— Собака загубив слід, товаришу генерал.

— Собака Щербака, вашого вихованця, безвідмовний Варяг? Дивно. Ну, припустімо. А як же ваш Витязь?

— І Витязь безсилий, товаришу генерал. Скавучав, скаженів, крутився дзигою і далі цієї дороги не пішов. — Смолярчук розгорнув карту і вказав на жовту лінію придунайської польової дороги. — Тут земля засліджена. Крім того, недалеко міститься завод ефірної олії. Всі собаки чхають, відвертають носа.

Громада взяв карту і, підійшовши до газика, розстелив її на передньому сидінні.

— Ну, старший лейтенанте, доповідайте, де тепер непрохані гості?

— Я вважаю, що тут. — Смолярчук вказав на чорний розсип прямокутників, що означали на карті Ангору і прилеглі до неї поля та плавні. — Я відрізав їм дорогу зразу ж, як тільки наряд виявив прорив.

— Якими силами?

— Силами всієї застави, у взаємодії з дружинниками.

Громада посміхнувся.

— Не сплохував, Андрію батьковичу. А я, признатися, думав, що ви ще перебуваєте під гіпнозом операції «Тиша». Ну, а далі як діяли?

— Ще не встиг, товаришу генерал.

— Що ж, будемо діяти разом. Ваші пропозиції?

Смагляве обличчя Смолярчука вкрилося червоними плямами.

— Коли б я сюди не приїхав, яких би ви самі вжили заходів? — спитав Громада.

— Прочесав усю ділянку від Дунаю до оцих боліт.

— Дійте. А я поговорю з нарядом, який виявив сліди. — Громада глянув на Смолярчука і посміхнувся. — Люблю, знаєте, танцювати від печі. Особливо в таких випадках, як цей. Поїхали!

На польовій дорозі знову звихрилася велетенська хмара пилу. І не скоро їй судилося влягтись і тут, і на всіх дорогах, що йшли від Дунаю.

• Предыдущая
• 58/61
• Следующая