Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/61
• Следующая

Поринач ледве посувався, важко переставляючи ноги. Але як тільки потрапив у ріку, зразу став легкий і рухливий.

«Говерла» проводжав його до самої води. Пройшовши кілька кроків, Іван раптом обернувся і промовив:

— На світанку буду вдома. Приготуй чаю, добре натопи піч.

— Все буде. З богом!

Іван розтанув у темряві.

«Говерла» ще довго стояв на березі, в тіні кущів і в думках супроводжував поринача. Підхоплений гірськими водами Кам'яниці, він пропливає повз монастирський сад, бетонну башту міської водокачки, огинає явірський стадіон, рухається вздовж набережної, перетинає по рівнині залізничний вузол, циганську слобідку і на виду у прикордонної застави виривається разом з

Кам'яницею на простір Тиси, трохи вище магістралі Львів — Явір — Будапешт. Звідси до цілі недалеко. На стрімкій течії Тиси він підкрадається до залізничного моста… У «Говерли» перехопило подих, коли він уявив собі, як Іван пірнає на дно Тиси, як встановлює міни, такі гарні на вигляд…

Монастирська дзвіниця зустріла і провела північ дванадцятьма протяжними ударами.

В усіх келіях погасло світло. Тільки у віконці вівтаря за гратами світився вогник чергової лампадки. Ігуменя боялася злодіїв і цілу добу підтримувала у монастирській церкві невгасимий вогонь.

Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.

Перед світанком спустився до річки.

Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.

— Не можна тут, — прошепотів старий. — Потерпи. Вдома запалиш.

— Дай хоч пожувати. — Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. — Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?

— Усе в порядку. Ходімо!

Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.

В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.

Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.

— Дай сюди, продеру як слід. — «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано смикнув ліву руку Івана, торкнув темну впадину під пахвою, той відскочив і зареготав.

— Що з тобою? — посміхнувся лікар.

— Лоскотно.

«Нічого, встигну ще перевірити, — подумав старий. — Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».

Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.

— Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —

Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. — Прего, андіамо а тавола! ^[5]

Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:

— Седете, прего! Мангіате! ^[6]

Іван чемно вклонився.

— Ві рінграціо. ^[7]

Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.

Повеселішав і лікар.

— Де ти вивчав італійську? — спитав він.

— Там, де всі нею говорять.

— І довго ти жив в Італії?

— Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.

— Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. — Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. — Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.

— Нічого, скоро повернуться ці часи.

— Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.

— Не надієшся? А заради чого ж воюєш?

— Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.

— З ким?

— З ким же!..

— І багато в тебе кривд?

— По саме горло.

— А як будеш розплачуватись? — Іван насмішкувато подивився на господаря. — На словах? У думці?

— В боргу не залишусь.

Іван зневажливо махнув рукою.

— Не розумію я таких переживань.

— Важко тобі зрозуміти.

— Це ж чому?

«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.

Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.

А Іван не вгамовувався. Сміючись, великодушно сказав:

— Можеш записати на свій рахунок мою сьогоднішню роботу.

— Ну, добре, не кажи гоп, поки не перескочиш! Як упорався?

— Нормально. Без пригод. Справу зроблено акуратно. Тепер чекатимемо грому.

— І довго чекати збираєшся?

— Скільки треба, стільки й почекаю.

— А скільки треба?

— Може, стільки, а може й того менше. Куди поспішати!.. Аби день до вечора. Укриття надійне, харчі добрі, добові ідуть в доларах, вислуга нараховується.

— Теревениш. Давай побалакаємо серйозно.

— Діло робити я звик, а балакати… Посплю краще. Буона нотте ^[8] .

Посвічуючи ліхтариком, старий привів Івана підземним ходом у старий винний підвал. Кам'яна коробка й досі зберегла винний аромат.

Іван повалився на купу пахучого сіна.

— На добраніч!

— Яка там вона добра!.. — Роздратований лікар рубонув гострим променем ліхтаря по обличчю гостя. — Слухай, ти, перестань грати в піжмурки! Викладай інструкції.

— Не сліпи!

Ліхтарик погас. У темряві сильніше запахло старим вином, сирим камінням.

— Чого ти від мене добиваєшся? — запитав Іван.

— Коли впаде міст?

— А для чого це тобі?

— Як же!.. Орієнтування. Мої люди томляться на вихідних позиціях, чекають сигналу. Я надіявся на тебе, а ти…

«Мої люди!.. На вихідних позиціях? Які? Де?» Дунай Іванович роздумував, як йому скористатися з одвертості, що прорвалася у «Говерли». Знайшов у темряві його руку, потис.

— Береженого бог береже. Всі інструкції викладу в свій час. Людей у тебе багато?

— Поки що п'ятеро. Молоді угорці. В кожному клекоче березневий дух Петефі. Знаєш Петефі?

«Знає Дорофій Петефі чи не знає?» — подумав Черепанов.

Старий по-своєму витлумачив довге мовчання Івана: пориначу ніяково, він роздумує, збрехати чи сказати правду, що не знає.

— Петефі — це угорський Пушкін. Ну добре, відпочивай. На добраніч.

Дунай Іванович не затримував старого, хоча йому дуже хотілося побалакати, взнати, хто ці п'ятеро угорців, де їхні вихідні позиції.

Небезпечно, старий може насторожитися.

Залишившись на самоті, Дунай Іванович намагався заснути, але не міг. Надто велике збудження було вдень. Думки не давали спокою. Лежав з розплющеними очима, перебирав у пам'яті все, що йому відкрилося у виноградарі-лікарі.

Час тягнувся.

О шостій ранку тихенько рипнули двері підвалу, хтось обережно, м'яко переступив поріг і завмер, прислухаючись.

Дунай Іванович вихопив пістолет і ввімкнув ліхтарик. У вузькій смужці світла сутулячись стояв «Говерла». Прийшов звідти, з ранніх виноградників, де росяна свіжість, сонце, вітер, прохолода Кам'яниці, а оповитий огидливим тліном.

Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.

«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.

— Буон маттіно, Іване! ^[9]

— Буон маттіно. Що сталося?

— Нічого. — Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. — Повний порядок, не турбуйся.

• Предыдущая
• 57/61
• Следующая